Літо 1944 року для Галичини — це відновлення радянської влади, повернення «совітів», чергові репресії. Греко-католицька Церква та її провідники, а особливо брати Шептицькі, вже втретє перебували в умовах російської окупації, останні криваві злочини якої з літа 1941 року були ще свіжі в пам’яті. Очевидним було, що режим шукатиме будь-якої підстави, щоби знищити всі незалежні структури, особливо ті, що сповідували католицизм. Однак тоді ще не було до кінця зрозуміло, чи церкву повністю знищать, чи її використають знаряддям адміністративного впливу і пропаганди, як це було в царській Росії. Хоча розправа з російським духовенством у 30-х роках не залишала сумнівів.
Шептицькі глибоко знали історію й пам’ятали наслідки різних взаємин із північним сусідом. Зокрема, чим закінчилися два повстання польської шляхти проти російського поневолення у 1830-х рр. і 1860-х рр. Проте для братів велику вагу мав вислів філософа Тертуліана: «Кров Мучеників є насінням для Церкви».
Цей останній розділ нашої праці представить лише о. Климентія. Його брат, Митрополит Андрей, із яким, як писала колись Софія Шептицька, «все більше йшов рука в руку», кілька місяців після «приходу визволителів» помре, встигнувши сформувати делегацію на чолі з о. Климентієм для перемовин із представниками радянської влади.
Одразу ж по утворенні радянською владою державних інституцій та виконавчих органів, спецслужби почали активно заводити справи на осіб, що гуртувалися навколо Митрополита Шептицького. Серед цих документів знаходимо також і характеристику на о. Климентія, яку варто оцінювати лише як факт, оскільки нам невідомі джерела цієї інформації та суб’єктивні нашарування вражень і підстав самих працівників органів безпеки у ставленні до Шептицьких:
«Шептицький Климентій (брат митрополита). Ігумен і організатор монастиря «Студитів», по старості дещо глухуватий, пам’ять ослаблена, любить наказувати, мовчазний, від сучасності сильно відстав. Інтересується політичними подіями, має різкі антирадянські настрої, симпатизує німцям. Брав активну участь в українському націоналістичному русі. Прихильник об’єднання православної церкви з уніатською під головуванням папи Римського. Володіє французькою та німецькою мовами. Російської майже не знає. Говорить українською, але подекуди забувається і починає говорити польською. Проживав спільно зі своїм братом митрополитом. Організував ремісниче училище й інші курси та майстерні. Посвячений у всі справи уніатської церкви, знаходиться у великій пошані у свого брата митрополита» (текст написаний російською; подаємо у нашому перекладі зі збереженням орфографії — І. М.)
[Справка по агентурному делу главы униатской церкви митрополита — графа Андрея Шептицкого и его окружения // Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939–1944 рр.)… — C. 350]
У середині жовтня 1944 року Митрополит Шептицький захворів, помер 1 листопада. Про смерть Владики навіть нині в авторитетних виданнях можна знайти безліч повідомлень і згадок не лише неправдивих, а часом просто абсурдних. Усі вони не мають ваги перед чотирма листами о. Климентія до рідні. Їх він написав у перший рік по смерті брата, і саме вони засвідчують останні хвилини життя Митрополита. Це на сьогодні єдине авторитетне джерело, яке заперечує різноманітні поголоси, і серед них — про отруєння. Нагадаємо, що перший поголос про отруєння Митрополита з’явився після арешту Митрополита Йосифа Сліпого. Тоді активно поширювали плітки, що це саме наступник на Престолі отруїв Митрополита. Про це писатиме пізніше в споминах сам архиєпископ Сліпий: «КҐБ ширило між народом наклепи, що я отруїв покійного Митрополита. Тоді отець Климентій мав ходити до нотаря з письмовою заявою лікарів, що покійний Митрополит помер природною смертю, щоби нотар це потвердив».
[Сліпий Йосиф. Спомини / За ред. І. Дацька, М. Горячої. — 3-ге вид. — Львів — Рим: Видавництво УКУ, 2014. — C. 161]
Про смерть Митрополита Андрея Шептицького залишилися два листи о. Климентія, написані до брата Станіслава у Корчину (Польща). Подаємо їх зміст:
Львів, 01.11.1944 р.
Станіславові Шептицькому — Корчина
МИР
Мій найдорожчий!
Пробую писати — хоч я не знаю, чи Корчина ще не є на фронті. Саме сьогодні о 3/4 на 2-у опівдні заснув у Господеві наш дорогий Митрополит. Ти розумієш, як мені важко, яка порожнеча зробилася, і відчуваю, як і для Вас це буде великий удар. Він був таким добрим — таке гаряче, велике серце, така у всіх відношеннях виняткова людина! Що ж робити, Воля Божа. Завтра перевозять до катедри, а в Неділю — уложення до гробу в підземеллях Юра. Важко захворів біля l8 жовтня. Сама смерть наступила з приводу паралічу нервових центрів мозку — ніщо вже не міг їсти, а останні дні й не мав свідомості. Після життя праці пішов по нагороду. Уявляю собі, як Його там вітали наші — і Мама, і Папа, і Іза, і Леось з Інкою, і Єндрусь, і Мариня, але важко тим, що лишилися на землі. Обнімаю й цілую всім серцем. Вже з нашої громадки тільки нас двох лишилося! Але недовго цим втішатимусь і побачимося зі своїми, яких серце так кохає.
До побачення, найдорожчі. Багато сердечних вітань для Стасі, Гані, Ізи, а також Ольги.
Ваш о. Климент
У другому листі, датованому квітнем 1945 року, о. Климентій детальніше описує смерть брата та дає інформацію про свою подальшу долю. Зазначимо тільки: якщо у першому листі про смерть Митрополита о. Климентій пише: «… Як мені важко, яка порожнеча зробилася, і відчуваю, як і для Вас це буде великий удар», то вже у наступному стверджує, що «Смерть була для Нього визволенням».
Львів, 08.04.1945 р.
Станіславові Шептицькому — Корчина
МИР
Мої найдорожчі!
Кілька днів тому надійшов тут лист Гані від 2 жовтня 1944 р. (ішов, відтак, 6 місяців і кілька днів) до Митрополита. На жаль, не застав Його вже між живими. Митрополит помер 1 листопада у полудневих годинах (близько 2-ої) на сам день Всіх Святих лат. Церкви. Я негайно телеграфував і писав до Корчини — і лист, і телеграма повернулися не врученими. Похорон відбувся 5 листопада, і нашого дорогого Митрополита було поховано в катедрі Св. Юра у підземеллях. Останній раз відправив Святу Літургію 17 жовтня, але вже з великою трудністю — потім ліг і вже не встав. Водяна пухлина поширювалась чимраз вище, і не далося її вже стримати — причому й серце було щораз слабше, а в останніх днях пульс узагалі часто переставав бити. Агонія була важка, останніх декілька днів уже майже нічого не говорив і лежав, мов непритомний. Смерть була для Нього визволенням. Знав про те, що смерть близька, і декільком особам ще кілька місяців раніше говорив, що незабаром помре. Тепер із Неба опікується тими, котрих серце Його любило, а було їх так багато! Чимраз більше чуємо про ласки, які випрошує в Бога тим, хто про Його заступництво перед Господом просить. Мені було дуже важко лишитися тут самому — про Вас нічого я не знав. Були звістки, що Вас у Корчині немає, що десь Ви емігрували чи, може, були евакуйовані на Захід, і дякувати Господу, що Ви лишилися, але чи маєте з чого жити? Боюся, що з цим можуть бути труднощі. Я тимчасово тут ще сиджу. Новий митрополит о. д-р. Сліпий перейняв управління, мешкає на поверсі (Митрополит помер унизу в палатах, де Ви мешкали, і з цих палат тимчасово зроблено ніби музей пам’яток по Ньому). Негайно після Пасхальних Свят, які в нас цього року аж 6 травня, я поїду до Унева і там, як Бог дасть, що буде спокій, хотів би все літо пробути, а потім — як Бог дасть! Новий митрополит дуже для мене добрий, але важко так довго бути Йому тягарем.
Посильний, який везе лист до Перемишля і там кине його в поштову скриньку, вже чекає, тому я завершую. Всіх обнімаю від душі та серця. Бог з Вами, всі мої дуже-дуже дорогі!
Ваш старий о. Климент
Доцільно подати й спогади Йосипа Сліпого, які також мають цінність для розуміння того, що діялося в цей час у Соборі Святого Юра:
«Про смерть Митрополита я повідомив ґенерала міста й посадника. Треба було зарядити похорон. Тіло вбрав брат-студит Атанасій (Кольбенко — І. М.), і його зложено до провізоричної труни в митрополичій молитовниці, а опісля я відправив панахиду, а по панахиді тіло перенесено до катедри і виставлено його на останнє прощання. Прийшов і згаданий уповноважений, якого звали «міністром», із кондоленціями, і коли ми стояли у вікні митрополичої почекальні та дивилися на довгий ряд вірних, які йшли до катедри, в’їхало на них большевицьке вантажне авто. Йому стало неприємно, і тоді він сказав: «То наше хамство нам більше шкодить, ніж американська чи інша розвідка» (мова про Сергія Даниленка-Каріна (1898–1985), радянського розвідника, якого в колах УГКЦ називали «міністром»).
Тіло лежало в катедрі цілий тиждень, а на неділю я з капітулою рішив похорон. За той час могли довідатися й на провінції та приїхати, хто міг. У суботу чи п’ятницю прийшов знову уповноважений і заявив, що правительство рішило не брати участи в похороні, тому що покійний не був прихильний для большевиків, але він сам приватно візьме участь як приватна особа. Отець Котів старався десь про катафалок, але в неділю, коли я правив заупокійну Службу Божу, приступив до мене котрийсь з священиків і сказав, що не хочуть дати катафалька, бо я зарядив похоронний похід через місто з поворотом назад до Св. Юра. Впродовж тижня студити зробили металеву трумну — і до неї переложено тіло. Отець Климентій дуже боявся і прохав не нести тіла з домовиною через місто, бо можуть його зневажити, але я не уступив і сказав, що тіло понесуть священики. У Службі Божій брали участь Перемиський єпископ Йосафат Коциловський і його помічник єпископ Григорій Лакота з двома крилошанами. Мали вони деякі труднощі з приїздом, бо Перемишль був уже тоді по польськім боці. Архиєпископ Базяк (Євгеній Базяк (Eugeniusz Baziak (1890–1962) — польський римо-католицький єпископ — І. М.)відправив «Реквієм», але не пішов у поході. Латинську Службу Божу правив і архиєпископ Твардовський, який опісля дістав запалення легенів і помер. Тож і я відправив рівно ж в польській катедрі заупокійну Службу Божу та відчитав Євангеліє при винесенні тіла, але в поході не брав участи, тому що архієпископ Базяк обмежився тільки до панахиди в церкві. Від вірмен правив митрат Каєтанович (Діонісій Каєтанович (Dionizy Kajetanowicz (1878–1954) — вірменський монах-францисканець, священик латинського та вірменського обрядів — І. М.). Очевидно, були ще єпископи Будка й Чарнецький, а зі Станиславова не було нікого.
Із проповідниці перед входом до катедри я виголосив пращальне слово, за яке мені о. Климентій опісля дуже дякував, кажучи, що «це була спеціальна харизма». Похід був величавий: зі Св. Юра до Сойму, на Вали, на Коперника і попри Техніку назад до Катедри. Домовину несли священики, на зміну. Бачив я, що збоку йшов уповноважений, а перед ним ішло кільканадцять большевицьких бойців, мабуть, щоби перешкодити якомусь нападові. Похід розвинувся гарно, все йшло в найкращому порядку. Час до часу приступали до мене священики і я видавав відповідні зарядження. Похід вернувся до Св. Юра — і домовину зложено в крипті, побіч домовини кардинала Сильвестра Сембратовича. Після обіду-тризни відправив панахиду при столі єпископ Й. Коциловський».
[Сліпий Йосиф. Спомини / За ред. І. Дацька, М. Горячої. — 3-ге вид. — Львів — Рим: Видавництво УКУ, 2014. — C. 151–152]
Іван МАТКОВСЬКИЙ
