Смачні історії Станіслава Лема

Про внесок Лема в літературу, про його передбачення щодо технологій та розвитку суспільних відносин, про його вплив на українсько-польські стосунки говориться багато. Ми ж хочемо згадати про одне з найбільших захоплень Станіслава Лема з самого дитинства, бо завдяки його любові до солодощів збереглося багато фактів з історії львівської кухні.

Навіть у поважному віці видатний фантаст дуже любив поїсти. Серед його захоплень (крім літератури, філософії та природничих наук) особливо виділялися три. Катання на лижах, яке він полюбив ще дитиною, адже з чотирьох років їздив кататися до Славська. Автомобілі: окрім їзди, Лем полюбляв копирсатися в двигуні і самостійно ладнати дрібні поломки. Ну і їжа, особливо солодощі. Завдяки цьому у книгах та спогадах письменника збереглося багато згадок про те, що їли львів’яни у міжвоєнний період. Зокрема й уже хрестоматійний для дослідників галицької кухні детальний опис легендарної цукерні Залевського.

Любов до солодощів Станіслав зберіг від малого, адже численна родина, як свідчать біографи, задаровувала його як не цукерками, то марципанами. «Одним із найбільших розчарувань у житті» називає він у «Високому Замку»*, автобіографічному романі про Львів, випадок, коли попри заборону вліз до кімнати своєї тітки, де поличка була повністю заставлена марципанами. Однак коли маленький Станіслав витягнув один і спробував його, виявилося, що марципан твердий як камінь, адже багато років марципани пролежали як декорація.

Та навіть у поважному віці відомий письменник віддавав шану солодощам. Біограф Войцєх Орлінський у своїй книзі пише, що за шафою в підвалі помешкання під Краковом, звідки виїхали сорокадворічний Лем та його сім’я, знайшли величезну кількість обгорток від шоколадних батончиків. Орлінський припускає, що Станіслав ховався в гаражі від дружини. Барбара Лем, лікарка, уважно стежила за тим, аби чоловік не їв забагато солодкого, адже мав зайву вагу. А він уникав цієї опіки, але так, щоб не засмутити рідну людину. Книга Орлінського починається з детального опису, як Лем купував батончики в «зеленяку» — крамниці овочів та фруктів, залишав їх в авті, а потім прокидався раніше за всіх вдома і йшов у гараж, аби з’їсти один чи два.

Та все ж найцікавіші згадки самого Лема про їжу та напої у Львові 1920–1930 років. Ось кілька з них із книги «Високий Замок».

Морозиво в Єзуїтському саду

Зі сторінок «Високого Замку» дізнаємося:

“Біля входу до саду […] були і візочки з морозивом, їсти яке мені забороняли. А згодом, коли я вже трохи підріс, то часом зустрічав там Анусю. Ця бабуня, не набагато вища від мене на зріст, у дротяних окулярах і з кошиком прецлів, була колись моєю першою нянею. Прецлі коштували або п’ять ґрошів пара — і я волів саме такі, або — грубі — п’ятак за штуку. На десять ґрошів казали тоді «шостак» — це була поважна сума.”

Нині Єзуїтський сад офіційно називається Парком Івана Франка, та багато львів’ян називає його Парком Костюшка. Цікаво, що вже в часи, які описує Лем, він називався Парком Тадеуша Костюшка, але львів’яни все ще називали його Єзуїтським садом (назву змінили ще в 1919 році). У наш час при вході до парку стоять ятки з пивом і снеками до пива. А найближчі прецлі продаються аж на площі Ринок, за 15 хвилин ходи звідти.

Вишневий компот в Оренштейна

У «Високому Замку» Лем згадує:

“Ми повертались із саду додому або навпростець, або окружною дорогою — через площу Смольки з її кам’яною скульптурою посередині. Окружний шлях обирали, щоб купити в крамниці Оренштайна фруктів або навіть вишневий компот в бляшанці, який був нечастим делікатесом. На вітрині завжди красувалися піраміди рум’яних яблук, помаранчі й банани з овальними наліпками, оздобленими написом «Fyffes». Я запам’ятав це слово, проте не знаю й досі, що воно означає.”

У сучасному Львові не проблема придбати банани, мандарини чи консервовані вишні. Таке буває у кожній крамничці. Але от саме на площі Григоренка (колишня Смольки) цих ласощів немає. Тепер там замість кав’ярні та крамниці — обласне управління поліції. Втім, Лемова бляшанка з вишнями свого часу наштовхнула одного із львівських рестораторів на ідею зробити в закладі спеціальну подачу вишняку, і з того почалася (чи то пак відновилася через кілька десятиліть) мода на вишневу наливку. Тепер це чи не найпопулярніший алкогольний напій зі Львова, один зі стандартних гастрономічних сувенірів. Тож можемо стверджувати, що Лем не лише передбачав майбутнє. Він і досі безпосередньо впливає на нього своїми книгами.

Вежа Бачевського

Вежа Бачевського у Стрийському парку справила велике враження на майбутнього письменника.

“Стрийський парк мав плутану топографію, а ще багатонадійне сусідство виставкового терену Східних Торгів. Узимку і влітку над ним панувала вежа Бачевського, чотирикутна, викладена зусібіч батареями кольорових пляшок, наповнених якоюсь рідиною. Мене страшенно цікавило, чи там справжній лікер, а чи лише фарбована вода, проте цього не знав ніхто.”

Тепер, коли Ресторація Бачевських у Львові стала культовою, а історію родини Бачевських розібрали ледве не на атоми, ми знаємо, що в тих пляшках таки були справжні наливки та горілки. Та до 2015 року (відкриття Ресторації) згадка про ці вежі в перекладеній у 2002 році українською книзі Станіслава Лема «Високий замок» була однією з небагатьох цитат про Бачевських, доступних українською мовою.

Морозиво

Найчастіше Лем згадує морозиво. Якщо взяти «Високий Замок», «Шпиталь Преображення» та всі три офіційні біографії письменника, то набереться дванадцять різних цитат про цей десерт. Та все ж найяскравіші спогади залишилися із перших класів школи, описані у «Високому Замку».

Щоправда, найбільше Лемові запам’ятався не так смак морозива, як подія, що йому передувала.

“Була на Академічній цукерня, твори якої більше говорили шлунку, ніж оку. Одного разу брат батька дядько Фридерик віз мене на двокінній дорожці нібито заради невинної мети, святково вбраного в білий мереживний комірець, а скінчилася ця поїздка у зубного лікаря, який вирвав мені молочного зуба. Потім ми поверталися — я заплаканий, із запльованим, забрудненим кров’ю мереживом, — і дядько намагався улестити мій праведний гнів, викликаний його віроломством, у згаданій вже цукерні фісташковим морозивом.”

Тепер фісташкове морозиво також нескладно знайти у Львові як у вишуканих цукернях, так і в звичайних вуличних холодильниках по 20 гривень за кульку. Щоправда, спогад про те, що таким морозивом свого часу ласував сам Лем, поки що не надихнув рестораторів. Та знаючи, як легко історія і ностальгія у Львові перетворюються в ресторани і кав’ярні, можемо сподіватися, що до того таки дійде.

От хоча б у нещодавно відбудованому пасажі Міколяша, який також з’являється у спогадах Лема.

“У пасажі Міколяша була інша цукерня, точніше — крамничка, з італійським морозивом, де вже значно пізніше Стефан, мій брат по тітці, хлопчина страшно великий, викликав мене на підступні поєдинки: ми їли морозиво, а платити повинен був той, хто програє і з’їсть менше. Стефан мав феноменальну місткість; я пам’ятаю повернення з цього місця, пам’ятаю, як йшов пасажем, вкритим зверху матовими скляними плитками, і крокував немов палицю проковтнув, бо шлунок мій, схоже, перетворився на ванільний холодильник…”

Поміж усіх спогадів Лема є одна особлива цитата, яку ви можете знайти в будь-якому путівнику про Львів, якщо там є хоча б кілька сторінок про історичні ресторації чи традиції галицької кухні. Це — сторінковий опис Цукерні Залевського. Людвік Залевський був видатним кондитером, солодощі якого часто замовляли до Варшави, а часом возили аж до Парижа. Він мав добре відчуття реклами, що найліпше передає саме опис Станіслава Лема.

Львову пощастило із Залевським, адже у Кракові, де той народився, виникли якісь непорозуміння з колегами за цехом. Отож Залевський перевозив свою цукерню до Львова не з власної волі. Та зрештою саме у Львові став легендою, потрапивши навіть на сторінки книги найвідомішого львів’янина усіх часів. Біограф Лема, Войцєх Орлінський, приїхавши до Львова, щоб пройти шляхами свого героя, спершу пішов саме до будівлі, де колись містилася цукерня. А вже потім — до будинку, де виріс Лем. Нині у цій будівлі міститься фаст-фуд, про який не хочемо багато говорити. А краще залишимо читача сам-на-сам із Лемом та його захопленим описом. Перед читанням варто з’їсти хоча б невеличкого марципана або цукерку.

“З визначних пам’яток і монументів Львова в той період мою увагу прикувала цукерня Залевського на вулиці Академічній. Мабуть, у мене був непоганий смак, тому що відтоді я справді ніде не бачив вітрин цукерень, зроблених з таким розмахом. Власне, це була не вітрина, а сцена, вставлена в металеві рами, на якій кілька разів на рік змінювали декорацію, що творила тло для гігантських статуй і алегоричних композицій з марципану. Якісь великі натуралісти, а може, Рубенс, втілювали в марципанових творіннях свої мрії, а вже перед Різдвом і Великоднем за склом творилися закуті в мигдальну масу і какао чудеса. Цукрові Миколаї правували упряжками, а з їхніх мішків лилися водоспади солодощів: на глазурованих тарілках спочивали шинка і заливна риба — теж марципанові, з кремовими прикрасами; причому ці мої знання не мають суто теоретичного характеру. Навіть скибочки цитрини, що просвічують з-під желе, були досягненнями кондитерського мистецтва. Я пам’ятаю стада рожевих свинок з шоколадними очками, всі мислимі різновиди плодів, гриби, копченина, рослини, якісь лісові нетрі й просіки. Складалося враження, що Залевський міг би повторити в цукрі й шоколаді весь космос, сонцю додати лущеного мигдалю, а зіркам — глазурного блиску; щоразу в новому сезоні цей майстер над майстрами примудрявся пронизати мою душу, голодну, неспокійну, ще зовсім довірливу, з іншого боку, заповнити мене багатозначністю своїх марципанових скульптур, фортами білого шоколаду, Везувіями тортів, що вивергали збиті вершки, в яких, немов вулканічні бомби, літали заморожені фрукти. Пряники Залевського коштували 25 грошів — чималу суму, якщо врахувати, що більша булка коштувала 5 грошів, цитрина близько десяти, — але, мабуть, треба було платити за його панорами, за солодку освітлену баталістику, яка хтозна чи поступалася Рацлавіцькій панорамі.”

Отож, як бачимо, тексти Станіслава Лема можуть служити не лише як джерело уявлень про розвиток нових технологій у ХХ столітті, але й як цікавий документ щоденного життя львів’ян у міжвоєнний період, з якого можна довідатися зокрема про популярні тоді ласощі та цукерні.

Всеволод ПОЛІЩУК

Джерело: Culture.pl