Слово про садівниць і про квіти. Або як Сестри Служебниці засновували перші захоронки на Галичині

Катерина Мозгова

Просто мама двох дівчаток. Двоє – це не п’ять, не чотири і навіть не три! Звичайна мама, звичайних дівчаток з різницею у два роки. Обійшлося якось без бабусь, без няньок. Допоки спала одна, доглядалася та виховувалася інша, спала друга, на руках з першою варився обід. Прогулянка: одна у візочку, друга на руках чи пішо. Дитячі ранки, гуртки, шиття костюмів, хатні обов’язки, хвороби по колу і одвічне бажання побути самій і для себе. Я дуже добре пам’ятаю той день, коли якось зранку привела у садочок старшу, тримаючи за руку меншу дворічку, і вихователька, відступаючи від правил, на свій страх та ризик утаємничено запропонувала мені: «А залишайте мені і другу до обіду!». Чи варто казати, що довго мене не вмовляла? Я щиро раділа, що вперше за 4 роки я матиму кілька годин, коли зможу побути насамоті.

Дитячі садки стали для нас буденним явищем. Для жінок це можливість самореалізації, вивільнення часу на себе та на спокійне виконання звичних обов’язків, а для малят – коло однолітків, всебічний розвиток та прекрасний плацдарм для соціалізації. Проте ще у ХІХ ст. садки були не лише важливою умовою виживання родини, але й питанням безпечного зростання самої дитини, яка під час того, як батьки заробляли на прожиття, часто наражалася на небезпеку. Типовими для тогочасних кримінальних справ були звинувачення жінок у недогляді, нехтуванні батьківськими обов’язками і навіть умисному вбивстві. Не поспішаймо засуджувати, адже згідно з австрійським законодавством догляд за малолітньою дитиною працюючої жінки покладався на старших братів, сестер, які залишалися вдома, або на співмешканців, якщо такі були. А якщо таких не було? Статистика дитячої смертності у кінці ХІХ століття є безжальною – на Галичині 40 відсотків дітей помирало у віці до п’яти років, і, на превеликий жаль, не завжди від хворіб.

Питання відкриття українських виховних закладів для дітей (до речі саму назву «дитячий садок» започаткував у 1837 році німецький педагог Фрідріх Фребель, стверджуючи, що діти – рослини, а вихователь – садівник) було ще й питанням національного виховання. Адже за відсутністю руських захоронок (як називали садочки на Галичині) українці користали з польських садочків, де діти зростали та виховувалися в атмосфері польського патріотизму та плекання польських традицій. Такий стан речей все більше непокоїв українську інтелігенцію Галичини.

Уперше заклик створити руські захоронки був озвучений поборницею жіночих прав та очільницею феміністичного руху Галичини Наталією Кобринською на жіночому віче у Стрию у вересні 1891 року. Цікавий момент: на захід, аби послухати жіночі дискусії, прийшли поважні стрийські русини, священники, правники. Проте жоден з них не був допущений на зібрання, позаяк, за твердженням Кобринської, присутність навіть одного чоловіка могла би відібрати відвагу у жінок і не сприяла би вільній дискусії. Саме на цьому віче Кобринська озвучила ідею про відкриття українських захоронок для сільських дітей, які найчастіше опинялися без належного догляду та опіки.

Проте без чоловіків у цій благій справі таки не обійшлося. Уже наступного року парох села Жужелі (сьогодні Жужеляни на Сокальщині) отець Кирило Селецький разом із ієромонахом-василіянином Єремією Ломницьким започатковують новий чернечий чин у греко-католицькому обряді Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Першою монахинею нового чину було запрошено Михайлину (Йосафату після постригу) Гордашевську. Вихована у багатодітній бідній родині, змалечку побожна, саме сестра Йосафата була покликана очолити згромадження, що гуртувало довкола себе бідних та побожних дівчат, одним з найважливіших завдань яких мала стати опіка над сільськими дітьми, які часом були покинуті напризволяще і ніяк не виховувалися, особливо під час весняно-польових робіт. От що зазначав отець Степан Хабурський на шпальтах часопису «Нива»: «А як конечно потребує та бідна дітвора опіки в той час літніх робіт! Перейдіться тоді по селі, загляньте на кожне обійстя, до хати, то побачите, що робить, чим та як бавиться наша дітвора. По придорожних ровах їх повно, брудних… А скільки шкід по садах, городах, скільки великих пожеж, скільки хворіб, каліцтв на ціле життя. І що з тої дітвори виростає?».

Після створення нового чернечого чину отець Ломницький відправляє сестру Гордашевську на 2 місяці навчання до польських сестер-феліціянок у Жовкві, аби та отримала там практичні знання по веденню захоронок. По поверненню сестра оселяється у зведеній стараннями о. Селецького дерев’яній хатині. Криті соломою, без підлоги, з аскетичним начинням – убогі сільські покої стали домівкою та першим прихистком для чернечого згромадження бідних дівчат. На початках сестри жили досить убого, працювали у селян на полях, допомагали бідним родинам, займалися збором лікарських трав, виготовленням ліків, часом голодували, жили з того, що приносили на подяку селяни. У травні 1893 року стодолу біля новіціяту о. Селецький переробив під велику кімнату для прийняття перших діточок. Ось так і була створена перша українська захоронка, якою стали опікуватися Сестри Служебниці.

Правила чину зобов’язували сестер отримувати фахову освіту і навіть у початковій школі духовного життя молодих сестер старшими наставницями проводилися лекції та практичні заняття з ведення захоронок. Щодня захоронка приймала до 50 дітей, які тут всесторонньо розвивалися через ігри, працю, навчання. Основними напрямками виховання дітей сестрами у захоронках були: релігійне, моральне, національне, інтелектуально-культурне та фізичне виховання. Сам отець Селецький писав для вихованців вірші, укладав пісні, хореографічні вправи, забави.

На догляд брали діток від 3 до 7 років. Забезпечували їх сніданком та обідом, найбідніші отримували також одяг та взуття. Ось як описується перебування дітей у захоронці на шпальтах газети «Львівський голос»: «День в захоронці починався молитвою. Потім була забава. При забаві діти вчились, як треба прилично стояти, ходити, сидіти, говорити, дякувати. По забаві йшла наука. Вона тривала недовше, як пів години. Сестра розказувала дітям про все, що навкруги себе бачили, розповідала їм казочки, учила віршів, катехизму, біблії, істоpiї, учила рахувати на яблуках чи каштанах, а навіть початків читання. Потому Сестри Служебниці варили дітям обід, чи варений пригрівали. Пополудні йшла робота в садку. Діти копали, пололи грядки, возили тачками пісок, замітали стежки, а старші дівчатка займались робітками. По забаві була знову наука пів години. По науці обговорювали сестри з дітьми денні справи. Відтак ішли діти до церкви на молитву».

По мірі відкриття нових осередків Сестер Служебниць по Галичині, розкривали свої двері для української дітвори і нові виховні заклади. У 1929 році у Львівській, Станіславській та Перемиській єпархіях їх вже діяло 39 (на 1750 дітей), у 1938 році – 76 захоронок (на 4215 дітей). Також українські захоронки ставали осередками підтримки молодих українських матерів та жіноцтва. Провадили черниці і сиротинці для дівчат, також виховні інтернати для панночок, майстерні шиття та інше. Перед закінченням Другої світової війни під опікою Сестер Служебниць було близько 90 дитячих дошкільних закладів у різних куточках Галичини.

З приходом радянської влади чин Сестер Служебниць було ліквідовано, а захоронки стали основою для дитячих садочків у часи нової влади. Проте пам’ять про кропітку та віддану працю сестричок залишається живою по сьогодні. Ще є на селах бабці, які виховувалися в українських захоронках під опікою відданих Сестер Служебниць, в уставі яких було сказано, що діти для них мають бути найціннішим скарбом. І сьогодні наспівують вони своїми тихенькими старечими голосами закарбовані у пам’ять понад 80 років рядки о. Селецького:

Не проклинай, брате, і не трать надії,
Закладай до плуга воли половії.
І не жалуй, брате, ні праці, ні труду,
Сій здорове зерно для свойого люду.
Тоді твоя праця не піде на марне,
А надія в Бозі, буде жниво гарне.

Джерело: RISU