Коли подих революційності заповнює політичне життя, на перший план цілком справедливо виринають відчайдушні та натхненні перспективою змін особистості. Вони абсолютно не бояться чинити незрозумілі багатьом ходи. Адже готові заради досягнення вимріяних ідеалів піти на неможливе.
Галичина 1910-х – початку 1920-х років не стала винятком з цього твердження. Саме група людей, натхнених ідеєю відновлення України, розпочала активну фазу боротьби у, здавалося б, непохитній Австро-Угорській імперії. Провідну роль руху західноукраїнців займає Євген Петрушевич – перспективний адвокат, що вимушено стає диктатором.
Народився майбутній політик у 1863 році у місті Буську, де й проходить його дитинство та юність. Після закінчення народної школи вступає в Академічну гімназію. За нею йде на навчання до правничого факультету Львівського університету, де з часом здобуває ступінь доктора права.
Успішна практика у тогочасного директора товариства «Дністер» Степана Федака розкриває перед амбітною молодою особистістю нові шляхи. Вже у 1896 році Петрушевич засновує у Львові адвокатську канцелярію, яку через рік переносить в Сокаль. Саме це місто стало опорою для його політичної кар’єри.
За сприяння майбутнього диктатора ЗУНР у місті відкрито філію товариства «Просвіта», казино «Руська бесіда», збудовано Народний дім. На додачу, Петрушевич вступає до Української народно-демократичної партії, яку заснували визначні особи політичного руху русинів. Така активна громадянська позиція допомогла Євгенові Омеляновичу в 1907 році отримати 92% голосів на виборах до австрійського парламенту. І це в окрузі Сокаль-Радехів-Броди, де національний склад населення був досить строкатим! Важливий нюанс – Петрушевич тримався у Райхсраті доки не розпалася Австро-Угорщина (А-У).
До Першої світової війни політик встиг побувати намісником міста Сколе та стати послом в Галицькому крайовому сеймі. Надалі Петрушевич головує в Українськїй парламентській репрезентації (УПР) – організації, що чітко дала знати – русини ніколи не зречуться ідеї національної автономії.
Революційні події 1917-18 років у Наддніпрянщині значно вплинули на політичну рух у Галичині. Проголошення УНР та її участь у Брестських мирних переговорах (березень 1918 року) дали надію сподіватися покращення ситуації на західноукраїнських землях. На чолі з Євгеном Петрушевичем було сформовано галицьку делегацію, яка мали представляти край на цій події. Але тодішній міністр закордонних справ А-У зробив все, щоб представників русинів туди не допустили. Попри це, дипломати УНР таки включили в таємний додаток питання про створення окремого коронного краю Галичини та Буковини. Однак через тиск поляків ці домовленості було скасовано.
На додачу, у жовтні 1918 р. А-У проголошує маніфест про перебудову імперії на федеративних засадах. Це ще більше посилює конфронтацію між поляками та українцями. Останні проводять з’їзд тогочасної інтелігенції, який утворює Українську національну Раду. Її президентом обирають Євгена Петрушевича. На такий хід конем поляки реагують досить сміливо. 28 жовтня 1918 р. утворено Польську ліквідаційну комісію, з метою перехоплення влади у Галичині. Всі ці події переростають у справжню війну, що розпочинається 1 листопада повстанням українців у Львові.
9 листопада 1918 р. створено Державний Секретаріат – уряд держави. А 13 листопада проголошено незалежність Західно-Української Народної Республіки. До скликання установчих зборів основна влада в новоствореній країні належала Євгенові Петрушевичу. Керманич невідкладно зайнявся впровадженням важливих реформ. На додачу, практично одразу розпочались переговори з УНР щодо створення спільної держави. Саме 22 січня 1919 року і відбувся цей знаменитий Акт Злуки. Надалі Петрушевич стає представником Західної області УНР (ЗОУНР) в Директорії.
Втім, частину своїх території ЗОУНР вже втрачає. Польща, підтримувана Антантою, станом на початок 1919 року захопила Львів. Однак Петрушевич так і не зміг порозумітись з Петлюрою, що погіршувало становище. Ситуація вимагала радикальних дій, що й було зроблено. 9 червня 1919 року Євгена Петрушевича проголошують диктатором ЗОУНР.
Натомість уряд УНР не сприйняв такої сміливості від галичан. Практично одразу Директорія створює Міністерство галицьких справ (МГС) для контролем над ЗОУНР. На додачу, «Чортківська офензива», як назвали різкий наступ УГА на сили поляків, закінчився поразкою. Проте Диктатор не здається!
Вже 16 липня у зв’язку з втратою більшості територій Петрушевич разом з урядом та армією переходить за р. Збруч. Мета зрозуміла – пошук політичних союзників. За іронією долі саме тут диктатор вступає в найгіршу конфронтацію з Симоном Петлюрою, очільником Директорії.
Обидва уряди, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, дотримувалися кардинально різних поглядів. Диктатор абсолютно не сприймав соціалістичних ідей, поширених в середовищі УНР. Саме тому на початку серпня Петрушевич в ультимативній формі вимагає від Петлюри проголошення курсу на парламентаризм та демократію. Наступний крок від Диктатора – вимога усунути соціалістичний уряд УНР та скасування МГС. Частково, це було задоволено. Стало зрозуміло, що Диктатор не зупиниться ні перед чим задля його основної мети – визнання ЗУНР міжнародним товариством. Такий ентузіазм не імпонував політичній еліті УНР. Тому конфлікт продовжувався.
Кінець усьому прийшов досить швидко. Керівництво УГА, розуміючи хиткість свого стану, бере курс на співпрацю з білогвардійцями. Цей вимушений акт призвів до повної зупинки контактів між УНР та ЗОУНР.
Зрештою, зневірившись у побудову незалежної України, диктатор виїжджає у Відень, де продовжує відвойовувати права ЗУНР. Покинутий Петрушевич і пробував домовитись з провідними політиками Франції та Великобританії, і переконував відстоювати інтереси Галичини Чехословаччину. Навіть, повіривши в українізацію, намагався налагодити контакт з більшовиками. Втім, усі спроби так чи інакше зазнавали невдачі.
Останні роки життя Євген Петрушевич прожив у Берліні. В старості співпрацював з різноманітними емігрантськими організаціями. Помер політик в Німеччині від важкої хвороби у 1940 р. А 2002 р. відбулось перепоховання праху на Личаківському кладовищі. У Львові не забувають про цього визначного політика.
Петро СИНЄОКИЙ
Джерела:
- Василь Лозовий «Взаємини урядів УНР та ЗОУНР у Кам’янецьку добу Директорії (липень-листопад 1919)»;
- Анастасія Попик «На шляху до радикалізму: Західноукраїнська Народна Республіка за часів диктатури Євгена Петрушевича (1919-1923)».
Рейхсрат був у ВІдні! А в Будапешті був сейм.