Львів’яни давно перестали дивуватися, коли бачать на вулицях міста людину в беретці з палітрою в руках перед етюдником. Це невід’ємний атрибут міста Лева.
Свого часу мені трапилося зануритися в глибини художньої громадськості. Я дуже вдячний долі, що завдяки характеру моєї роботи та депутатської діяльності, я познайомився з багатьма митцями.
Почалося все з комісії культури, духовного та національного відродження, до якої власне скеровувалися звернення членів творчих спілок, народних майстрів, просто аматорів. Після десятиліть тоталітаризму накопичилось багато проблем у духовній та культурній сферах.
Наприклад, пригадується епізод. На початку 90-х років я потрапив до робочої групи, яка була покликана вивчити стан «зберігання» колекції іконопису Галичини 17 століття. Власне, я поставив лапки, тому що Вірменський Собор і колекція, що там знаходилася, були приречені попереднім режимом на загибель обидвох.
Умови зберігання були жахливі. І лише ентузіазм окремих незабутніх жертовних осіб уберіг нас від непоправних втрат. У цьому контексті треба згадати Віру Іларіонівну Свєнціцьку. Там, у соборі у напівтемряві за старим бюрком при лампадці вона стерегла колекцію і з осторогою зустріла і нас. Перед такими особами треба схиляти голову. Це вже потім збірку ікон з використанням особливих технологій перенесли приміщення теперішнього Національного музею імені Митрополита Шептицького і відреставровано. Зрештою, дочекався відновлення і Вірменський Собор.
У цій робочій групі ми були разом з моїм довголітнім приятелем незабутнім Романом Безпалківим, художником і мислителем-жартівником, і з Мар’яною Долинською, тоді відновленою у правах після репресивного вигнання за співання «Заповіту», викладача кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів.
Десь у тих роках пригадується участь в організації пленеру скульптури в камені спільно з підприємством «Гердан» Ореста Шейки. Під час цього заходу пощастило познайомитися зі скульпторами з Великої України Віталієм Шишовим з Києва, Петром Антипом з Горлівки, іншими майстрами, в тому числі львів’янами. Роботи з цього пленеру досі прикрашають місто. Була і невдала спроба привезти з Києва як дарунок пам’ятник Гетьману Мазепі.
Вельми дружні й продуктивні стосунки в нас зав’язалися з відділом головного художника міста та головним архітектором Володимиром Швецем. Разом з ним ми працювали у художній раді міста, організовували конкурси на кращі ескізні проекти пам’ятників. Найзнаковішою звитягою вважаю спорудження монумента Королю Данилу від ідеї простої львів’янки до відкриття пам’ятника прем’єр-міністром. В тяжких затяжних конкурсах народжувався пам’ятник Степанові Бандері, меморіал жертв НКВС на Янівському цвинтарі. Набагато легше були збудовані пам’ятні знаки на місцях останніх боїв УПА у Львові на вул. Миколайчука і Ряснянській. Були встановлені численні пам’ятні таблиці,які і за якістю не були погані.
Згодом величезний пласт роботи з митцями склав процес приватизації творчих майстерень. Зустрічі у мистецьких робітнях,творчих спілках. Відбір робіт при формуванні муніципальної колекції сучасного мистецтва, що міститься зараз Національній галереї. За горнятком кави народилася в нас із приятелями-авторами ідея виставки живопису «Три С» у Кракові за програмою Днів міста Львова за участю Скопа Ореста, Сипняка Петра і Сколоздри Володимира.
Пригадується візит до майстерні Володимира Патика, відзначення його ювілею, присвоєння йому звання «Почесний громадянин». Приїзд до Львова Понтифіка і підготовка до дарування Його Святості давньої ікони з ініціативи і сприяння о. Севастьяна Дмитруха з колекції «Ставропігіон». Непрості оформлення митних документів.
… Виставки, вернісажі, салони,конкурси. Серед «Осінніх художніх салонів» кількох років знайшлося місце і на Всеукраїнський конкурс художнього плакату,який потребує сприяння і розвитку.
Спільно із Спілкою художників ми провели і ще один пленер скульптури в камені в Шевченківському гаї за творами Кобзаря. Стоять і досі й милують око.
Ділюся спогадами і доходжу до висновку, що це мої класи вишколу в карикатурі. Загалом шаржі почав рисувати давно. У школі, війську, в інституті, в Раді міста. На коліні, за кавою, на чистих і звороті аркушів, навіть на серветках. Бо шарж – це дуже часто експромт. Пам’ятаю як дарував шарж Скорику у філармонії.
Я вчився у багатьох,прислухався до порад, а комусь і сам радив, а може і заваджав порадами. Вдячний за науку ( вони про це не підозрювали) Володимиру Риботицькому, Валерію Нестеренку, Олегові Микиті, Оресту Скопу, Володимиру Сколоздрі, Петру Свистуну, Ярославу Трескоту, Яремі Кушніру. Мав нагоду щось почерпнути у Романа Романовича, Ярослава Скакуна, Ярослава Лози,Василя Ярича, братів Сухорських,архітектора Михайла Федика,Ярослава Мотики,Богдана Романця,Володимира Іванишина.
Завжди прислухався до мистецтвознавчих візій Ореста Голубця, Мирона Яціва, Шимчуків, до думки колекціонерів Ярослава Лемика, Івана Гречка, Тараса Лозинського.
Все,що мені вдається ,-це їх заслуга: згаданих вище і не згаданих…Всі вони мали на мене певний більший чи менший вплив. І я їм дуже вдячний. Дякую всім!
Ігор ДАНИЛИХА
P. S. Це останній тур карикатур перед перервою. Але це не фінальна наша зустріч, адже поки що ви оглянули 60 шаржів. А я на початку проекту обіцяв 100. Далі буде…
