Впродовж останніх тижнів переконуємося, що час може минати у відмінний, від звичного, спосіб. Так само хвилини, години та дні, за непередбачуваних обставин, наповнюються зовсім іншим змістом. Попри все, рішення все одно приймаються, плани втілюються й обов’язки виконуються, бо інакше не можна. Так було у роки всіх великих потрясінь. Життя людей, як і їхні плани та цілі, підпорядковувалось новим законам. Читаючи спогади, дотичні до таких миттєвостей, маємо нагоду переосмислювати описані речі. Саме такою є ситуація зі спогадами видатного українського філолога, професора Гарвардського та Колумбійського університетів Юрія Шевельова, який переломні миттєвості Другої світової війни зустрічав у Львові. У попередніх текстах вже акцентувалась увага на оцінці вченим різних аспектів життя у місті. Зараз ще декілька штрихів до написаного раніше. Характерно, що про все побачене Юрій Шевельов писав щиро, гостро і без прикрас.
Першим доказом цьому є його відгук про львівських науковців. До прикладу, шанованого вченого Іларіона Свенціцького Шевельов називав людиною, що вміла лиш “нагромаджувати факти, але цілковито нездатна на висування чи розвязання проблем”, “без жодного уявлення про те, що таке наукова метода”. За заклопотаністю й постійними спішками Свенціцького Шевельов бачив лиш провінційність. Літературознавець Михайло Возняк, на думку автора спогадів, “обмежив себе до копання в архівах і публікування знайденого”. Користь від такої діяльності Шевельов визнавав, але був переконаний, що ця робота могла б приносити ще більше благ, якби Михайло Возняк “мав бажання і здатність розрізняти, що серед ним викопаного перли, а що курячий послід”. Можливо, критичність Шевельова до згаданих львівських вчених коренилась у ставленні та позиції останніх. Зокрема, Михайла Возняка Шевельов звинувачував у нелюбові до “східняків” і у прорадянськості.
Сам Юрій Шевельов Радянський Союз не сприймав. Однак, чітко усвідомлював тогочасні реалії. Зрештою, не лише в нього одного було відчуття приреченості, адже фронт з кожним днем наближався до Львова і фарби згущувалися. Відтак вчений писав, що вся їх боротьба як “кружляння мошки в передзахідню вечірню останню годину в останніх променях сонця”, тобто без сенсу. Не покидало відчуття того, що яким не був би кінець війни, для українців нічого хорошого це не передбачає. Перемога жодної зі сторін не дарувала державотворчої перспективи. Коли Червона армія взяла під свій контроль і Харків, і Київ, треба було приймати рішення щодо власного майбутнього.
Довкола вже пахло смаленим і відбувался речі, які Шевельов називав “мало відрадними”: розгорталась діяльність різних і не завжди контрольованих загонів, спалахували сутички між етнічними групами. Вчений зазначив, що він “не брав у них участи і мало знав про них. Але доходили глухі чутки”. Відтак додавав, що німці могли вирішити всі ті сутички за одну ніч, але нічого не робили. Були зацікавлені у протиставленні українців і поляків по регіонах, максимально користаючи з такого стану справ. У подібній ситуації Юрій Шевельов розумів, що у Львові він зможе залишатися недовго. Водночас, що коли виїде, то більше ніколи сюде не повернеться.
Взимку 1943 – 1944 рр. фронт перемістився до Вінниці. Тоді й стало очевидним, що пора виїжджати. Між Прагою та Берліном вчений обрав друге. Він розумів, що у Празі і так багато українців. До того ж, ситуація там більш непевна. На диво і щастя, саме тоді на нього й вийшли представники наукового інститутут, який базувався у Берліні. Вони працювали над німецько-українським сільськогосподарським словником і потребували редактора. Домовились про зустріч. Шевельов отримав офіційне запрошення з печаткою. Переїзд відбувався потягом, що викликало дивні та змішані відчуття, адже вчений вперше виїжджав за межі СРСР. У Німеччині домовились про співпрацю та узгодили формальності. Шевельов переночував у Берліні, переживши нічний наліт авіації, а вранці повернувся до Львова, очікуючи тут офіційного запрошення на роботу.
Однак все пішло не зовсім за планом. Фронт перемістився до Тернополя. Часу чекати не було. Для Юрія Шевельова навіть не стояло питання – залишатися, чи їхати. Питання було в іншому – як і куди саме їхати. Таким чином, колишня харківська родина опинилась аж на Лемківщині, яку вчений окреслив як “злиденний край без міських центрів”. Потрапили вони у село, що за два кілометри від курортної Криніци. Юрій Шевельов оцінював цю місцевість як “глухий кут” в плані наступних переїздів на Захід. З іншого боку, їх підселили до дуже привітних господарів, з якими було радісно та приємно спілкуватися. Це все попри відмінності у мові, культурі та побутових особливостях. Після Лемківщини була Словаччина. Відтак і “львівська гастроль” Юрія Шевельова, яка тривала трошки більше року, підходила до свого завершення.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Гулюк Є. Шевельов у Львові. Дозвіл від “німецького НКВД” // Фотографії старого Львова, 2020 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://photo-lviv.in.ua/shevel-ov-u-l-vovi-dozvil-vid-nimets-koho-nkvd/
- Джувага В. Юрій Шевельов: видатний харків’янин на межі тисячоліть // 057.ua, 2011 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.057.ua/news/49383/urij-sevelov-vidatnij-harkivanin-na-mezi-tisacolit
- Шевельов Ю. Я, мені, мене … (і довкруги) Спогади. – Харків-Нью-Йорк, 2001 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://shron1.chtyvo.org.ua/Sheveliov_Yurii/Ya_mene_mene_i_dovkruhy_Spohady.pdf?fbclid=IwAR322uu5Rvb0WwkHjbvrTGmL8UktdOgZ5NeRSHznHg5R4PknidTuCJHPRIo
- Юрій Шевельов // Український центр [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ukrcenter.com/
