Серед українців не так багато професорів Гарвардського та Колумбійського університетів. Тим більше – почесних докторів Альбертського університету, або ж членів інших знаних і шанованих інституцій Америки. Але Юрій Шевельов (1908 – 2002 рр.) був саме таким. Видатний мовознавець і редактор, історик української мови та літератури, театральний й літературний критик. Врешті, що не менш важливо, Юрій Шевельов був професором Харківського університету та національного університету “Києво-Могилянська академія”. Окремі сторінки біографії цього діяча писалися і “галицькою мовою”, адже якийсь час він проживав у Львові. Період короткий, але насичений подіями. Що головне – описаний вченим. Не скористатися цим – гріх. Тим більше, що сказане мало місце у 1943 році, коли Львів був під німецькою владою.
Дядя Вася і (не) задні двері
Перш ніж прописатися у Львові, Юрій Шевельов два роки очолював кафедру української філології у Харкові. Відтак його переїзд до міста Лева був, у якомусь сенсі, з присмаком авантюри і кроком у незвідане. Сам вчений про це сказав так: “Я не знав, які там були обставини, але якось був певний, що зустріну там Сімовича, дядю Васю, і що він прилаштує якось мене і всіх нас” (Шевельов переїжджав з рідними – Є. Г.).
Василь Сімович – це український філолог, мовознавець, культурний діяч і член НТШ. Очевидно, саме він і мав подбати про акліматизацію колишнього харків’янина у Львові. Хоча не лише від Сімовича залежав загальний успіх кампанії. Як пригадує Шевельов, німці не надто позитивно ставилися до переміщення населення через Збруч – в обох напрямках. Для цього, як і після радянського “визволення”, потрібно було мати спеціальний дозвіл. Вчений назвав це дозволом від “німецького НКВД”.
Дану ситуацію він описує дуже “смачно”, а з тим – щей іронічно: “Багато людей, особливо в націях, де сторіччя виробили рабську психологію, думають, що в складних обставинах, серед плетива заборон треба діставатися до мети задніми дверима, – я вірив у передні”. Одним словом, Юрій Шевельов одразу пішов до німецької комендатури і попросив дозволу на легальний переїзд та проживання у Львові. Сам був дуже здивований, але вийшов звідти зі схвальними штампами на паспортах. При цьому, особливих перевірок не було, анкет також не заповнював, про родовід і професію не питали. Просто уточнили чому їдуть саме до Львова. Почули відповідь про близьких і рідних і поставили на документах: “Зголосився 18 лютого 1943 року в міській командантурні Києва і спрямований далі до Львова. Не має права претендувати на використання залізниці”. Рішення підтверджували два підписи і печатка “з непривітним німецьким орлом”.
Лаконічна документальна комунікація вченого з чиновниками перейшла у нічим не відмінну усну. Шевельову наголосили, що з отриманим документом він може виміняти у банку рейхскомісаріатські карбованці на гроші. Також додали, що на прямий переїзд поїздом він не претендує. Натомість, може сісти на потяг до Здолбунева, а вже звідти – самому шукати варіанти добирання.
Очікування темряви і найсильніший образ воєнного часу
Саме так родина Шевельових і вчинила – того самого вечора вони сіли у купе і відправились у напрямку міста Здолбунів. Були приємно здивовані, що вагон, яким пересувалися, навіть опалювався. Їхні супутники – це винятково військові. Інших цивільних у вагоні не було. Білетів на проїзд родина не мала, хоч про це так ніхто і не запитував. У вагоні було так тісно, що спати вдавалося лише сидячи, але навіть це видавалося за щастя.
Разом із військовими вони випливли із вагонів на прохолодні вулиці Здолбунева. Там, з речами, окупували найближчі лавочки. Поруч не бачили жодного бюро або уповноваженої людини, аби хоч щось дізнатися і рухатися далі. Відтак просто застрягли на тій самій лавочці. Довкола був лише сніг, декілька будинків і вартовий – німець. Дивлячись на нього, Юрій Шевельов підкреслив, що німці нарешті одягнули своїх вояків відповідно до наших зим.
Потяги приїжджали вкрай рідко, але залишати вокзал видавалось великим ризиком. Можна було піти в командатуру і там про щось домовлятися, але тоді існувала загроза, що трапиться потяг і вони не нього не потраплять. Тому так і залишалися на своїх місцях. Лише коли почало темніти, до них підійшов вартовий і сказав, що скоро буде потяг до Львова. Проблема в тому, що там мало місця – лише для старших і дітей. Відтак самому Юрію Шевельову довелося їхати іншим потягом, з вугіллям, який був пізніше.
Попри складність ситуації, цей епізод дуже вразив вченого. Юрій Шевельов пригадував, що саме це стало для нього одним із найсильніших образів воєнного часу – складно було відповісти, чому німецький вартовий вирішив їм допомогти. Шевельову було з чим порівнювати – у часі війни в нього збиралися стріляти, він неодноразово бачив померлих, а також – євреїв у Харкові, яких вели в ізоляцію. Тим не менше, саме доброта німця вразила його найбільше.
Lemberg
“Малі” і “старі”, як їх назвав Юрій Шевельов, заїхали до Львова спокійно і тепло. Він трохи набідувався. Було холодно, вугілля під ним вислизало і тому майже постійно доводилося за щось триматися. Оскільки все довкола намерзло, задоволення не з найприємніших. Відтак коли приїхали до Львова, були темними від вугілля і невиспаними, але прибули. “Світанок, ранок і – Львів. Чи то пак – такий ми читаємо напис великими чорними літерами – Lemberg”. Не без того, що інше місто, умови і середовище – це все стало новим і наступним викликом для вченого і його родини. Далі буде …
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Масенко Л. Шевельов Юрій Володимирович // Енциклопедія історії України, 2013 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
- Чистилін В. Про Юрія Шевельова. Спеціально для Добкіна // Історична правда, 2013 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/columns/2013/09/4/135757/
- Шевельов Ю. Я, мені, мене … (і довкруги) Спогади. – Харків-Нью-Йорк, 2001 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://shron1.chtyvo.org.ua/Sheveliov_Yurii/Ya_mene_mene_i_dovkruhy_Spohady.pdf?fbclid=IwAR322uu5Rvb0WwkHjbvrTGmL8UktdOgZ5NeRSHznHg5R4PknidTuCJHPRIo
