У їх мерехтінні є щось первісне, таємниче…Не обійтися без них і в суєті повсякдення: коли зненацька наше помешкання накриває темрява і необхідно дочекатися, поки електрики ліквідують наслідки аварії. Тривалий час ці прості вироби з воску допомагали освітлювати житло наших предків.
Відомо, що ранні греки використовували свічки для вшанування народження богині Артеміди шостого дня кожного місячного місяця. Древні римляни почали виробляти
свічки починаючи близько 500 р. до н.е. Це були справжні свічки, виготовлені з яловичого або баранячого жиру. Свічки були досить поширеними і їх регулярно дарували в якості подарунків під час Сатурналії.
Дані про свічки, виготовлені з китового жиру в Китаї, відносяться до династії Цінь (221–206 рр. до н.е.) В Індії віск з киплячої кориці використовували для храмових свічок. Жир яків використовувався для свічок у Тибеті.
У частинах Європи, Близького Сходу та Африки, де лампове масло, виготовлене з оливок, було легко доступне, виготовлення свічок залишалося невідомим до раннього середньовіччя. Свічки ж в основному виготовляли з жиру та бджолиного воску в стародавні часи, а вже в останні століття їх виготовляли із спермацетів, очищених тваринних жирів (стеарину) та парафінового воску. В Англії та Франції виготовлення свічок стало цеховим ремеслом у XIII столітті. У 1789 Англія наклала податок на свічки. Людям заборонялося робити власні свічки, поки вони не отримають ліцензію та тоді будуть платити податки на свічки власного виробництва. Податок відмінили у 1831 році, що призвело до більш широкої популярності свічок.
Відомо, що на початку XV століття у Львові вже було 14 цехів, у яких працювали півтисячі ремісників – столярів, боднарів, колодіїв, токарів, лучників, гарбарів, кушнірів та інших майстрів того часу. З-поміж багатьох ремесел, якими займалися тоді львів’яни, особливо славилося виготовлення свічок. Хоча на думку Михайла Грушевського воскобійня у Львові була заснована ще раніше за ХV століття. Цікаво, що мильникарі та свічкарі, які у своїй роботі використовували луг, попіл та вапно, спочатку об’єдналися в один цех. За звичаєм того часу мильникарі та свічкарі спільно з двома іншими цехами утримували Струмілову башту, розташовану навпроти костелу Марії Сніжної, поруч із Краківською брамою. Однак 1575 року мильникарі і свічкарі вирішили, що їм буде вигідніше займатися ремеслом окремо, тож 1575 року ці цехи поділено за фаховим принципом.
Можливо, це відбулося тому, що виробництво воску було однією з найвигідніших справ. Ринок збуту цього товару виходив далеко за межі Львова, хоча й тут, з огляду на кількість жителів та церков, потреба у ньому була чимала). У старому Львові та його околицях було багато пасік. Львівський віск становив основу тогочасного експорту. І везли його не де-небудь, а на берег Баденського озера, де знаходилось абатство Сент-Галлен.
Йоган Альнпех у 1603-1605 роках писав:
“У Львові також є воскобійні, які зайвий віск постачають німцям, італійцям та Іспанії.”
У ті часи воскобійня знаходилась на околиці міста, на вулиці Вузькій (суч. вул. Памви Беринди), що впиралась у міський мур. І лише після того, як у XVIII столітті розібрали міський мур, вулиця стала наскрізною, а наприкінці ХІХ століття по ній проклали трамвайну колію.
Топильня воску (cerefrixorium) була монополією міста. Вона постачала сировину виробникам свічок, яких називали – candelarii або luminatores. Також кожен, хто володів пасікою та виготовляв віск, мусив його виплавляти у міській восковій майстерні, за яку збирали невеликі збори.
Це ремесло у всі часи було також тісно пов’язане з церковними потребами, тому важливе місце у їх виробництві посідали монахи. Зокрема, свічки до усіх храмів міста постачали черниці монастиря Введення Богородиці, якого нині вже немає.
Виготовляючи свічки, дотримувалися чіткої технології. Основою ремесла було витоплювання лою (жиру), який скуповували спеціальні грифники. Після того сировину формували у камені чітких розмірів та ваги. Цех міг виготовити не більше 24 таких каменів. Регламентували і ціну свічок, незалежно від того, хто їх продавав: купці чи ремісники. Вартість свічки залежала від ціни жиру і воску, з якого її виготовляли. Віск був очищений, відшліфований і пофарбований. Запрошений ревізор брав зразок і належним чином засвідчував якість воску. Запечатаний печаткою міста, віск можна було експортувати – це був цінний товар в Європі та джерело значного доходу для міського патриціату – віск був дуже дорогим, за 3-4 свічки потрібно було дати еквівалент місячної зарплати чиновника (1 злотий). Тому городяни рідко використовували цей тип освітлення, оливкові лампи та талі свічки були більш популярними, хоча й не дешевими. Брили воску церкви часто пропонували як податкові внески.
Були спроби й фальсифікувати віск або ж його незаконне виробництво, за що існували високі покарання, включаючи смертну кару.
Є свідчення, що у XVII столітті в міському бюджеті Львова передбачали щомісяця 1 золотий на свічки для бургомістра. Ймовірно, що ці свічки запалювали у костелі під час служби за його здоров’я та успіхи міста. Протягом року на це витрачали від 3 до 18 золотих. І ще про вартість свічок – під час урочистих Богослужінь у Латинській катедрі на рік витрачали від 5 до 9 золотих, а на віск для вівтаря міської каплиці – від 13 до 18 золотих.
Уже в ті часи було кілька видів свічок, які робили залежно від їх призначення – костельні чи храмові, столові, бенгальські та ялинкові.
ХІХ століття можна вважати періодом розквіту виробництва свічок. У Львові були десятки майстерень та крамниць, які жваво торгували цим товаром. Як і в середньовіччі, розвивалося спільне виробництво мила та свічок.
Окремі виробники цього краму досягли неабияких успіхів. Фабрику воскових свічок, каучукові маси для догляду за підлогою (5 відтінків!) та для виробництва воску Шубут Ф., пізніше Шубут Ф. та сини, що розташовувалася на пл. Ринок, 45, було закладено 1789 року. Вироби фабрики неодноразово відзначали на світових виставках. У фірмовій крамниці можна було придбати також першокласні китайські та російські чаї, а також полотно з різних європейських країн. У вітрині стояв манекен китайця, який дуже зацікавлював львів’ян.
Фабрика Фрідріх Д&Ю розташовувалася на вул. Коральницькій, 8 (суч.вул. Волошина). Ймовірно, фірма Фрідріхів мала добрі прибутки. Прокладену коштом фірми 1898 року вулицю біля їхньої фабрики на честь меценатів перейменовано на вулицю Фрідріхів (тепер вул. Л. Мартовича).
Крім того, у ХІХ ст. свічками торгували: М. Гайнбах (Краківська, 27), Юзеф Горнунг (Тиха, 3), Б. Ландесберг (Театральна, 23), Й. Регоровський (Галицька, 1), Ф. Сидорович (Сикстуська, 37 (суч.вул. Дорошенка), Волькенберг Л. (площа Голуховських, 9 (пл. Торгова, будинку не існує).
На початку ХХ ст. у Львові, незважаючи на поширення електричного освітлення, працювали невеликі фабрики мила та свічок. Як правило, це були майстерні з кількома підсобними працівниками.
Серед виробників свічок у промислових путівниках зазначено такі фірми:
- Й. Чачкес (Казимирівська, 3 (суч.вул. Городоцька),
- брати Ф. та Ю. Фрідріхи (Краківська, 13),
- Готліб та Лібеволь (Краківська, 27),
- Х. Пордес – пл. Голуховських, 8 (суч.пл. Торгова),
- Шубут та Спілка (Ринок, 45),
- Фейге Шренцель (Скарбківська, 7 (суч.вул. Лесі Українки),
- Хаїм Рот( Казимирівська, 2 (суч.вул. Городоцька),
- М. Рот (Жовківська, 10 (суч.вул. Б. Хмельницького),
- Артур Фридрих (Марціна, 22 (суч.вул. Жовківська),
- Самсон Готліб (суч.вул.Краківська, 17),
- Давід Гольдрайх (Панєнська, 19 (суч.вул. Заводська),
- Мойжеш Гольдрайх (Казимирівська, 7 (суч.вул. Городоцька),
- Х. Пордес (Жовківська, 66 (суч.вул. Б. Хмельницького),
- Фейге Шренцель (Пелтевна, 13 (суч.пр. Чорновола),
- Хазін А.(Знесіння, вул. Словацького, 1 (суч.вул. Зустрічна),
- Гольдберг Е. (Сніжна, 5),
- Ю.К. Гурскі( Шевченка, 1 (суч.вул. Дніпровська),
- Брати Гальперн (Карна, 2 (суч.вул. Д. Данилишина),
- Інженер Котецький К. та Спілка з о.в. (Окружна, 108 “Люмен”),
- Гейслер Ф.(Ткацька, 46),
- “Сплендор” (Цетнерівська, 10 (вул. Кобзарська),
- Вайзер А. (Замарстинів, Короля Яна, 9 (суч.вул. Романа Дашкевича),
- “Піроарт” виробник піротехнічних атрикулів (Свентокшиська, 28 (суч.вул. Д. Бортнянського),
- Хімічно-технічна фабрика Ю. Готтфріда.
Однак технічний прогрес, який відбувся й завдяки львів’янам, таки вплинув на свічникарство. Адже саме у Львові винайшли гасову лампу, яка набагато ліпше освітлювала приміщення, ніж свічка. Втім конкуренцію зі свічкою вона виграла лише на короткий час – у побут львів’ян буквально увірвалась електрика, кардинально змінивши наше уявлення про освітлення. У роки радянської влади свічки стали символом технічної відсталості. Тож їх використовували переважно з ритуальною метою або ж згадували, коли з якихось причин у помешканні зникало світло.
Віднедавна традицію свічок таки почали відроджувати, але це вже не утилітарний виріб, а насамперед витвір мистецтва. А від давніх часів, коли у Львові віск та мед були масовими товарами, ми маємо лише топографічні назви: Пасіки Личаківські, Пасіки Галицькі, Пасіки Зубрицькі та вулиця Пасічна, яка в 1871 році називалась “Пасічна дорога”.
Лідія ГЕРШУНЕНКО
