Спочатку думалось почати текст словами “в малознаному селі Великий Полюхів є малопомітний горбок”, але так можна було образити мешканців села. Крім того, не таке вже й малознане в історичній перспективі це село, та й горбок має напрочуд цікаву історію.
На карті Дж. Річчі Занноні XVIII ст. можна побачити, що старовинний шлях зі Львова на схід йшов на Глиняни і тільки потім розгалужувався фактично на три: північніше на Радехів, а також на Броди, далі на схід – до Золочева. Нижче Глинян (у червоному колі) на карті можна помітити села Полюхів і Вижняни. Чомусь з усіх навколишніх поселень італійський картограф виділив саме ці два села!
На австрійській військово-топографічній карті Галичини 1779-1783 рр. (так званій карті фон Міґа) на краю села позначено цей «незначний горбок». Треба зауважити, що австрійський картограф ретельно відобразив підковоподібну форму підвищення.
На усіх наступних картах австрійського і польського періодів цей горбок позначено як «Санаторська» або «Сенаторська могила» (чотири з них можна побачити тут). Мало того, на сучасній карті Державної геодезичної мережі України теж є ця назва – так офіційно називається геодезичний пункт з висотою 259 м н.р.м. Решта навколишніх пунктів другорядні, тож мають замість назв прості номера.
Що ж це за могила? Здавалось би, вистачить заглянути до Вікіпедії про село Великий Полюхів, де в рубриці «Цікаві місця» є текст, присвячений цьому горбочку, і все буде зрозуміло:
За селом по лівій стороні дороги в напрямку до Розворян знаходиться велика могила з 1381 р., яка зветься Сенаторською. Є найвищою точкою Великого Полюхова та околиць — 263 м н. р. м. У ній були поховані покарані на смерть 12 сенаторів з Галичини, за зраду інтересів Королівства Польського. З наказу короля Людовика I Угорського насипано цю могилу у формі кола, яке нагадує коло «обрад посельських», але також пов’язує зі старопольским висловом «загаяць місце сеймове», звідки походить вислів — пол. zagaić sejm — тобто розмовляти в посольському колі. Коли ж дружини сенаторів дізналися про місце, де поховали їх чоловіків, то приїхали та викопали тіла, тому середина могили виглядає так, якби мала заглибину.
Я б сказав, що автор цього тексту «чув дзвін, та не знає, звідки він»! Хоч би додав, що в околиці цей горбок називають Козацькою могилою. Можна теж було перевірити дані про висоту над рівнем моря…
Польські науковці «зуби зламали» навколо теми про Сенаторську могилу, але дійшли висновку, що усі пов’язані з нею події є нічим іншим, як історичною фікцією. Хоча цей факт не став на перешкоді тим, хто встановив пам’ятний знак на Сенаторській Могилі у 2006 році.
Вперше ця історія з’явилась у рукописі XVII століття під назвою «Глинянський рокош» (рокош – офіційне повстання проти короля, на яке мала право шляхта для захисту своїх прав і свобод). І хоча вже тоді дехто визнавав, що це «більше, ніж байка», про смерть сенаторів згадували навіть на сеймі 1744 року. Останній цвях в труну цієї легенди забив польський історик і поет Адам Нарушевич у своїй праці «Історія польського народу» з кінця XVIII ст.
У Вижнянах в римо-католицькому костелі є гарний опис цієї легенди. Написав його парох Вавжинець Пухальський, який працював тут у 1902-1920 рр. І це лишень фрагмент його солідної праці «Маленька історія Вижнян» [4].
Сенаторська Могила (переклад з польської мови)
“Після смерті Казимира Великого у 1370 р. польський трон посів Людовик, його племінник. Він водночас був королем Угорщини. Зійшовши на польський трон, він присягнув цілість кордонів Польської держави, присягнув, що жодного краю від неї не відділить.
Відомо, що Казимир Великий очистив руські землі від татар і що згодом приєднав їх до Польщі. Ну, а король Людовик захотів ці землі набути назавжди для Угорщини.
Для цього, правда, потрібна була згода всіх сенаторів і всього сейму, але він вибрав інший спосіб. За різні королівські обіцянки він здобув прихильність сенаторів, які погодилися на це. Вони також видали відповідний акт в Будзиню в Угорщині у 1379 році і затвердили його печатками. Однак новина про це швидко поширилася по польській країні, а також дійшла до Рафала Ґрановського, коронного маршалка. Дізнавшись про те, що сталося, він скликає на день святого Варфоломія до Глинян конвокаційний сейм і заодно запрошує на цей сейм короля.
У оточенні зрадників сенаторів виїжджає король з Будзиня, направляючись до Глинян. Але і групи інших сенаторів в той час там прибувають, і тисячі околичних шляхтичів. Аж 50 тисяч їх там прибуло.
При цьому стає відомо, що його величність король наближається до Гологір і що він заночує в тамтешньому замку. Тож Ґрановський посилає чотири тисячі найвідважніших шляхтичів туди до Гологір, щоби гідно зустріти короля. Водночас він просить короля, щоби перед прибуттям благоволив прислати до Глинян тих сенаторів, які вже погодилися на відокремлення руських земель. «Є потреба, — пише маршалок, — щоб вони ухвалили разом з нами те, що вже вирішено в Будзиню». І ще він просить короля, щоби він благоволив надіслати йому акт, що стосується цієї справи.
Не підозрюючи нічого поганого, король висилає акт до маршалка, а в той же час зрадники сенатори готуються їхати до Глинян. Отож в оточенні сотні вершників вони їдуть туди.
Тим часом Рафал Ґрановський наказує провести засідання сейму. На першому місці сідає він як маршалок, поруч з ним єпископи, потім сенатори: Вінцент Ґрановський, староста великопольський, Кміта, староста краківський, Млавський, Сендзівой, Ритвянський, Ланкоронський та багато інших. Радяться, як покарати цих зрадників. «Горлом – горлом» — виноситься одноголосний вирок.
І ось вони, зрадники, вже на місці і вже стоять перед сеймовим судом. Одразу ж до них звертається маршалок і каже такі слова: «Ви, Щенсний Сецеху, воєводо люблінський, ви, Ксаверію Лясото, воєводо белзький, і ви Єроніме Шпіско, каштеляне бецький, як і ви, Яне з Демб’ян, Войцеху Шветецький, коронний підскарбій, Служевський Яне, воєводо, і ви Станіславе Кшепицький, каштеляне сандомирський – звинувачуєтесь у негідному продажу польських земель угорському королеві та у торгівлі нашими землями. Чи ви зізнаєтесь у цьому?”
Але перш ніж вони відповіли на це питання, маршалок показує їм акт з їхніми печатками, котрим вони без волі парламенту вирішили долю своєї батьківщини. І вони визнали, що це їх власні печатки.
Тоді маршалок запитав увесь сейм і сенаторів: «Скажіть, на що заслуговують ці люди, що продали частину нашої батьківщини?». «На смерть», – вигукують присутні. «На яку саме смерть?», – питає маршалок. «На горло — на горло». Відразу ж їхні голови пішли під сокиру ката. У наметі, призначеному для короля, їх розмістили і накрили червоним сукном.
Наступного дня король прибув до Глинян, зліз з коня, увійшов у намет і сів на трон. Біля його ніг лежали мертві голови сенаторів, накриті червоним покривалом. Рафал Ґрановський підійшов до нього, низько вклонився і сказав: «Ми скаржимося, найясніший пане, на наших братів, що були заїхали до Будзиня, а там проти совісті і на шкоду речіпосполитій ухвалили відокремлення руських земель від Польщі. За цю страшну ганьбу вони отримали розплату від нашого лицарства, як пересторогу для майбутніх поколінь. «Ось їхні тіла лежать під ногами Вашої Королівської Величності». При цьому він кивнув слугам і вони швидко підняли покривало, і сім мертвих голів раптом поглянули скляними очами на короля.
Злякавшись почутого, побаченого, король сів на коня й негайно від’їхав до Угорщини.
Усе це відбувалося на полях Великого Полюхова, поруч із Глинянами. Там і було поховано тих сенаторів під величезною могилою, насипаною у формі підкови.”
Чому ж ця історія протривала до наших часів і досі викликає зацікавлення? Якщо хтось думає, що це не наша історія, то глибоко помиляється. Якби ці події були б насправді, то Руська земля могла б бути зараз (або принаймні до першого поділу Польщі) під пануванням Угорщини. Але і не у цьому полягає цінність цієї легенди. Суть в тому, що справжні патріоти не побоялись виступити навіть проти власного короля в обороні цілісності рідного краю, а також без жалю покарали колег-зрадників, яких підкупили обіцянками привілеїв.
Автор: Zommersteinhof
