У містечках з магдебурзьким правом на посаду війта обирали шляхетних осіб, а ще раніше війтівство було спадковим. На війтах також лежав обов’язок відбувати військову службу. Війт, який очолював міський суд (лаву) та міське ополчення не обирався, а призначався королем чи державцем.
У 1397р. в містечку Пшеворськ, «сандомирський воєвода Ян Тарновський видав документ, який дозволяв війту Мацєю на 100 ланах землі (німецької міри) заснувати місто Щирець».
Його мешканці через 10 років мали платити восени по 16 гр. з лану землі, давати по 2 каплуни, 2 міри вівса, 12 яєць, 2 мотки прядива та платити 6 гр. церковної десятини. Війту належала половина грошових чиншів з млинів, яток шевських, пекарських та різничих, шоста частина від чиншів земельних, третя частина від судових штрафів та оплат. Війт мав право на власну лазню (король і староста могли митись у ній безкоштовно). У військові походи війт повинен був виступати з 2 вершниками на добрих конях та лучником. У жовтні цього ж року король Ягайло надав містові Щирець магдебурзьке право з щотижневими торгами та річним ярмарком.
У юрисдикції Щирецького війтівства також були солтиства з будинками фільварковими, млинами, корчмами, ґрунтами, виготовленням і вишинком горілки і багатьма іншими «приналежностями».
У Львівській землі в XV столітті виділялися Львівський, Глинянський, Городоцький, Жидачівський, Олеський та Щирецький повіти. Отже, після того, як містечко Щирець отримало магдебурзьке право, у 1423 році набуває статусу повітового центру. У 1469 р. – місто згадується як заставний королівський маєток.
У Кракові 5 березня 1532р. Королеві Сигизмунду І довелося закликати свого повіреного Оттона з Ходча, щоб той « … не дозволяв війтові щирецькому, Станіславу Пуршніцькому, копати став рибний, якщо ця робота могла б принести шкоду полям, що належать до міста».
Але, мабуть, справу було вирішено на користь війта, оскільки вже 4 вересня цього ж року, король Сигизмунд І «наказав жителям щирецького передмістя виконувати роботи біля королівського рибного ставу».
Відомо, що з 1441р. королівським указом львівські купці звільнялись від сплати мит «а спеціально з риби».
У другій половині червня 1458р., «Януш з Малечкович заставив свою саджавку на р. Щирка, Михайлові Білакові за 17гривень. Доходи з саджавки мали ділити на двох».
Рибу розводили у ставках і солили за кращими візантійськими та італійськими рецептами. Львівська риба мала добру славу і широкий попит. Відповідно її стали експортувати у великі міста Європи. На посіл в основному йшла щука та лин, а карасі вживали більше на місцеві потреби. В львівській королівщині пересічний дохід від ставів на рік становив 1156 зол. Щирецький став був один з більших і давав при спусті чистих 600 зол., другий став був у Михончичах (Дмитре) і продавався на спуст за 800 зол.
Процедура зі ставами була дуже проста: на річці або потоках, де траплялась ложбина, ставили гать, яку піднімали на кілька ліктів над рівнем води. Зарибивши воду, два роки давали на розплід, а на третій спускали воду й виловлювали рибу впродовж кількох тижнів, або й місяців, коли став був більший. Кращу рибу солили, гіршу продавали „на березі”. Обов’язок робити при гатях, сходитися на „ґвалт” (аби не зірвало став) зачислявся до обов’язків селян. Спуст риби частіше припадав на великі церковні пости.
У Пьотркові 18 червня 1555 року «Сигизмунд Август повідомив Мацея Горецького, хорунжого познанського, писаря польного, тимчасового орендаря староства львівського, що надав Петрові Боратинському, каштелянові перемишльському і старості самбірському, став і млин в Щирці розташовані».
Король Сигизмунд І, якого ще називали Старий, пішов з життя 1квітня 1548р. Відомо, що будь-яка зміна правителя несе з собою переміни. На місце старих симпатиків попереднього короля приходять інші.
Довге правління Сигизмунда І (1506 – 1548рр.) стало «золотим віком» для польської Корони. Саме за його правління відбулось становлення українського козацтва. Королева Бона (дружина з 1518р.) вмовила його до створення спадкової монархії і коронування у 1529р. сина Сигизмунда Августа на молодшого короля.
У 1556р «Сигизмунд Август, король, наказав Сигизмунду Лігезі з Бібрки, старості львівському, утримати Петра Боратинського, каштеляна перемишльського і старосту самбірського в посілості війтівства щирецького».
Мабуть, староста Лігеза не міг змиритися з попереднім указом короля (від 18 червня) і створював незручності Петрові Боратинському. На що король Сигизмунд Август відреагував 28 червня 1557р.,перебуваючи у Вільно. Своїм указом він « ..заборонив Сигизмундові Лігезі турбувати Петра Боратинського в осілості млина та ставу у Щирці».
Цей П. Боратинський (1509 – 1558рр.), секретар королівський і бургомістр краківський, відомий юрист і оратор, мав особливий статус. Під час зустрічі Королеви Бони, князь Петро Іванович Боратинський привітав її такою вишуканою промовою латиною, що королева розчулилася до сліз, хоча в Італії, безумовно, чула не одного оратора та знавця латини. Він був сином Яна Боратинського – відомого переможця над москалями під Полоцьком, старости рогатинського та хорунжого перемишльського. Навчався за кордоном. Його постать була знана і у театральних колах. У 1549р. він одружився з Барбарою – сестрою Вацлава Дідушицького власника Пустомит і Малечкович. На цей час Петро Боратинський був маршалком сейму в Пьотркові. У 1553р. засідав в сенаті як каштелян белзький та староста самбірський.
У 1556р. він відпровадив королеву Бонну до Італії, а Ізабелу – сестру Сигизмунда Августа і дружину короля Яна Запольського, до Угорщини, де її важке становище підтримав щирою промовою.
Їздив згодом як надзвичайний комісар Речі Посполитої до Італії. Закінчив життя у 1558р. Віддана дружина Барбара поставила йому надгробок при замку краківському. Його синові на цей час було шість років . Мати дала йому належне виховання і освіту в академії краківській в Німеччині і при дворі короля Августа. Але єдиний син Ян згодом хорунжий перемишльський і староста рогатинський помер не залишивши нащадків. «Хвалу дому Боратинських забрав з собою до гробу».
Згідно декрету щирецького дідича Петра Боратинського вище згадані млин та став міський були приєднані до війтівства з усіма пожитками, що з цього млина та ставу надходять. У цьому декреті вказано: «що усі міщани і передміщани мали б у згаданому млині, а не де будь інше солоди і різні збіжжя молоти. А в разі спустошення цього ставу, або зруйнування греблі, міщани, або передміщани зобов’язані вислати до направи греблі робітників, а пан орендар також мав би цьому сприяти. Війт щирецький має право спускати цей став та виловлювати у ньому рибу, коли йому до вподоби. Якщо згаданий став був би спущений, або відбулась руйнація греблі, і ці чинники призвели б до зупинки роботи млина , то усі збіжжя від міщан та передміщан, війтів щирецьких повинні дочекатись аж до відбудови греблі цього ставу»
1565р. – за даними люстрації місто Щирець займало 100 ланів. Серед них 3 лани належали війтові, 1- ксьондзові, 1- православному монастиреві. Міщани від лану землі мали платити по 16 гр. чиншу, віддавати 8 корців вівса, 2 курки, 12 яєць. В місті було 7 пекарів (всі жінки), 6 шевців, 3 різників. Тут збирали торговий та ярмарковий податки, мито від дрогобицьких торговців сіллю. Всі міщани платили сторожове, яке йшло на міські потреби. Фільварок мав лан землі. Було в ньому 8 корів, 6 телят, 16 свиней. На току було 80 кіп жита, 65 кіп пшениці, 60 вівса та 35- ячменю. Прибуток з міста становив всього 35,5 зол.
Андрій КНИШ
