Досить давньою у Галичині є традиція встановлення пам’ятних знаків на роздоріжжях, при в’їзді до населених пунктів, або просто на помітних місцях. Придорожні хрести увійшли в ужиток на християнських землях разом із знищенням поганства – ними замінили поганські ідоли, що стояли на роздоріжжях. Їх встановлювали на місці зруйнованих поганських храмів і капищ. Як вважається, першочергове призначення цих пам’яток – це хрести-обереги.
До прикладу оборонна церква у селі Чесники була споруджена на вівтарній платформі присвяченій Хорсу та іншим божествам дослов’янського пантеону. Люди жили в цій місцевості ще у І тисячолітті до н.е. Залишки древніх поселень вперше відкрила повінь, яку спричинила річка Гнила Липа у 1853 році.
Біля храму зберігся кам’янний хрест з містичною восьмикутною трояндою, яку можна трактувати як священний знак сонця. Восьмипелюсткова квітка ще в кельтів означала своєрідний календар – циклічний час.
Коло навкола хреста у кельтів символізувало сонце, мабуть таким чином новий християнський символ наклали поверх язичницького.
Поєднання християнської символіки з народними віруваннями відображають явище двовір’я, поширене віддавна у Гуцульському регіоні.
Звичай встановлювати на могилах хрести був заведений на Україні не одразу з приходом християнської віри. Спочатку зверху на могилі встановлювали надгробні плити, або робили з дерева домовини – «голбці». На думку багатьох дослідників традиція встановлювати «голбці» походить від язичницького звичаю встановлювати надгробок у формі дому на могилі померлого. ( тут доречний термін домовина) Зразки тих і других збереглися ще й досі на закинутих кладовищах.
Надгробні плити не тільки клали, але й ставили сторч. На них вирізувались написи і хрести. Ці хрести були спочатку маленькими, займали на плиті незначне місце, були її невеликою деталлю. Але чим далі, тим хрести на плитах звертають на себе більше уваги: їх роблять кращими, більшими, вони починають займати мало не всю площу плити, їх роблять рельєфними. Плиті залишається роль – бути лише фоном для хреста. Нарешті, плиту обрізують, по контуру хреста. Згодом хрест використовують з лежачою плитою, як підставку. Таким можна собі уявити загальний процес розвитку надгробного хреста.
Історик Бартоломей Зіморович в такий спосіб пояснює традицію спорудження сакральних пам’ятників: «Це тільки урочистий звичай, але навіть полюбляють шанувальники Христа на роздоріжжях насипати кургани, увінчані хрестом, щоб вид цей пробуджував пам’ять про свого Спасителя, який є дорогою і брамою для перехожих».
У 1560 році нунцій Руджієрі пише: «Коли пан хоче заснувати село або місто, то каже наперед поставити на голому полі хрест , у місці, що призначує на майдан, і вбити в цей хрест стільки цвяхів, кілько має бути літ вільних від чиншу, данин або роботи. Тоді кожному вільно осідати й будуватись на цьому місці, а потім що – року витягають по одному цвяхові з хреста, поки їх усіх не витягнуть, – щойно тоді починають платити чинш панові, який означив наперед, з обов’язком робіт».
У споруджені сакральних пам’ятників знаходили свій вираз передусім релігійні почуття вірян, які встановлювали їх переважно на виконання різних обітниць, або в пам’ять про певні події, інколи дуже сумні.
Саме на роздоріжжях – традиційному місці встановлення сакральних пам’ятників – поза освяченою землею цвинтарів, ховали померлих у дорозі, загиблих від насильства. Хрест вкопували на місці поховання померлих від пошесті та жертв епідемій. Хрест ставили на своєму полі «На славу Божу», або за відпущення гріхів.
Основою зеленосвятської обрядовості є посвячення нив. Цей обряд наповнений християнськими ритуалами: процесійним ходом у поля із церковною атрибутикою – хоругвами, образами святих, патерицями, свічками, дзвіночками та співом церковних пісень (найпоширеніші – “Христос воскрес, радійте люди”, “Царю небесний”, “Боже могучий”). Зеленосвятська обрядовість є прикладом трансформації язичницької ритуалістики у християнську.
На поштових шляхах Галичини на досить короткій відстані їх могло стояти більше десятка. Біля струмків і криниць ставили хрести, як спомин про хрещення чи зцілення людей.
У 1848 році було встановлено багато пам’ятних хрестів на честь скасування кріпосного ладу. Хрести, як символ боротьби з пияцтвом встановлювали у селах де гору брав здоровий глузд і місцеві чоловіки на заклик антиалкогольного товариства «Відродження», зрікались пагубної звички, відмовляючись від вживання оковитої.
Спорудження пам’ятників сакрального характеру тривало і з часом їхня форма стає складнішою, поряд з традиційними хрестами будуються каплички та встановлюються фігури Богородиці. По дорогах зустрічаються окремі постаті святих, котрі стоять на високому підмурівку, часто їх розмальовували. Каплиці відрізняються тим, що на кладовищах вони будувались церковним коштом, а при шляхах їх встановлювали коштом громади, або окремих осіб. Вони будувались, як вираз побожності. Християнинові хотілось в свята чи у неділю мати можливість поставити свічку перед фігурою, помолитись до Божої матері, Миколая угодника, архістратига Михаїла.
Згадані хрести, каплички та фігури часто встановлювались на курганах (копцях), що з прадавніх часів зазначали межі землеволодінь символізуючи Божу опіку над землями де вони були встановлені.
Чавунні литі хрести з геометричними або рослинними орнаментами, які з’явилися у 20 столітті. На середохресті таких хрестів розміщували розп’яття Ісуса Христа, а внизу для опори використовували розвинений кам’яний п’єдестал.
Символ хреста – важливий складник у системі вірувань українців. Згідно з цими віруваннями, під час другого пришестя Спасителя над кожним гробом просіяє дивним світлом хрест. Це сіяння буде чудесним знаком воскресіння і преображення для спочилих. Тому позбавлення людини хреста в народі розумілося майже як прокляття, як позбавлення надії на майбутнє воскресіння. Без хреста, поза освяченим місцем, ховали здебільшого самогубців.
Андрій КНИШ
