“24 грудня 1906 року “Саломе” тріумфує в Міланському “La Scala” завдяки магії Тосканіні і чарам Крушельницької”, – писав італійський музикознавець Рінальдо Кортопассі. Мова йла про італійську прем’єру однієї з найскандальніших опер початку ХХ століття, написану німецьким композитором Ріхардом Штраусом (1864-1949).
Біблійна історія про Саломею (Саломе), яка попросила в Ірода за свій танок голову Іоанна Хрестителя, завжди притягала увагу митців таємничою екзотикою та жорстокістю. До цієї теми, починаючи від раннього середньовіччя, зверталися відомі художники та музиканти, трансформуючи образ царівни при дворі тетрарха Галілеї Ірода Антипи біблійних часів до образу жінки-вамп ХХ століття. Особливо вона захоплювала письменників-декадентів кінця ХІХ ст., які плекали у своїй творчості надчуттєвість і перверзії. У 1893 році англійський письменник Оскар Вальд під впливом повісті Флобера “Іродіада” та відомої картини Моро “Танок Саломе”, написав для знаменитої актриси того часу Сари Бернар драму “Саломе” французькою мовою. Саме цей твір послужив сюжетом для опери Ріхарда Штрауса.
Зміст опери такий. Прекрасна Саломе, донька Іродіади та пасербиця Ірода, палає шаленим, всепоглинаючим почуттям до ув’язненого християнського пророка Іоканаана. Вона не може добитися взаємності і жорстоко мстить коханому: знаючи, що цар Ірод виконає будь-яке її бажання, за свій танок вимагає смерті Іоканаана. Пророка страчують. Одержима пристрастю принцеса цілує відрубану голову. Ця сцена жахає навіть звироднілого Ірода, і він наказує своїм воїнам вбити Саломе.
Події в опері розвиваються надзвичайно стрімко, тому дія відбувається на сцені продовж двох годин без антрактів. Надзвичайно складні вокальні партії та величезний оркестр (103 музиканти) змальовують похмуре царство чуттєвості та жорстокості. Сам композитор назвав музику “Саломе” “психологічною симфонією в драматичній формі”. А німецький музикознавець Е. Краузе зазначав: “З п’єси Вальда “Саломе” Штраус зробив драматичну музичну поему, красиву і благозвучну, за дивними поняттями того часу, коли потворне вважалось гарним, а дисонанс – благозвучним”.
Прем’єра вистави відбулася 9 грудня 1905 року на сцені Дрезденської придворної опери і викликала величезний резонанс у мистецьких колах Європи. “Саломе” вражала, захоплювала, відштовхувала, не залишаючи нікого байдужим – артистів, публіку, критиків, колег композитора. Ромен Роллан, приятель Штрауса, який допомагав йому перекладати драму Вальда з французької на німецьку мову, писав у листі до композитора: “Ваш твір подібний до метеору, сила і блиск якого вражає всіх, навіть тих, кому він не подобається.” А в щоденнику зазначив: “Цю оперу можна порівняти з потоком, що несе впереміш бруд, уламки, піну… Опера мене відштовхує і в той же час я нею захоплююсь… Вважаю “Саломе” найвизначнішим музично-драматичним твором нашого часу”.
Дж. Пуччіні, який не належав до шанувальників творчості Р. Штрауса, після перегляду “Саломе” в театрі “San Carlo”, з характерною для нього іронією писав до Дж. Рікорді: “Здобуто успіх… Скільки ж, однак буде в цьому переконаних? Оркестрове виконання – щось на зразок російської салатки (тут – мішанина), погано приправленої, але брав участь автор і всі говорять, що було досконало. Штраус на репетиціях, заохочуючи оркестр до жорсткої і раптової гри, говорив: “Панове, тут не йдеться про музику. Це повинен бути зоопарк. Отже, сміливо, і дуйте в інструменти”. Історично.”
Лише через рік “Саломе” дісталася Аппенінського півострова. Артуро Тосканіні, який оцінив високі музичні якості твору німецького композитора, його новаторство, хотів, щоб італійська прем’єра опери відбулася на сцені “La Scala”. Але, на той час Р. Штраус вже продав право першої постановки опери театру в Турині. Диригент спеціально їздив до композитора в Німеччину з проханням дозволити “La Scala” першому випустити виставу. Штраус відмовлявся, посилаючись на контракт, проте натякнув, що міг би поступитися прем’єрою Мілану за суму набагато більшу, ніж йому запропонували в Турині. Обурений Тосканіні “грюкнув дверима”, сказавши, що перед Штраусом-музикантом він знімає капелюха, а перед Штраусом-людиною одягає десять капелюхів.
Та видатний диригент звик домагатися свого і вирішив схитрувати. Він з подвоєною енергією взявся за репетиції “Саломе”, вивчивши напам’ять партитуру цього надскладного твору за … два дні! Напередодні прем’єри опери в Турині Тосканіні влаштував у “La Scala” генеральну репетицію, на яку були запрошені представники преси, критики і постійні відвідувачі театру. Публіка, яка вщент заповнила залу, ложі, прикрашені квітами, розкішні туалети дам – усе це створювало святкову атмосферу. Фактично, це була прем’єра, а не генеральна репетиція.
Суворий і вимогливий маестро Тосканіні для виконання головної партії у своїй виставі запросив Соломію Крушельницьку, яку глибоко поважав за талант, працьовитість і дисципліну. Виступ співачки викликав беззастережне, одностайне захоплення слухачів і критиків. Кореспондент газети “La Prensa” писав: “Порочність Саломе завдяки талантові Крушельницької була ніби прикрита завісою, яка лише відтінювала її жорстокість, але при цьому образ не втратив своєї правдивості, експресивності і драматичності”.
Італійський музикознавець Ґвідо Маротті згадував: “Вже на першій виставі вона сама виконала танок “Семи серпанків” не скориставшись з можливості заміни професійною танцівницею. Це було сенсацією і справжнім тріумфом”. Справді, Крушельницька, одна з небагатьох співачок, сама виконувала цей танок, який був одним з центральних епізодів опери, і який, зазвичай, виконували солісти балету. На думку відомого музично-театрального діяча Дж. Ґатті-Казацци, С. Крушельницька “створила неперевершений образ, набагато кращий, ніж усі виконавиці цієї ролі”.
Без перебільшення можна стверджувати, що Саломе у виконанні нашої співачки стала видатним досягненням в оперному мистецтві початку ХХ століття. На честь цієї події відомий італійський скульптор Фарнезі викарбував медальйон із профілем Крушельницької у цій ролі та словами “Per ricordo” (“На пам’ять”). Символічно також, що вілла артистки у Віареджо мала назву “SALOME” на згадку про одну з найяскравіших перемог її власниці на світових сценах.
Галина ТИХОБАЄВА
директор Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Використана література:
- Зубеляк М. Соломія Крушельницька в операх Ріхарда Штрауса // Соломія Крушельницька Шляхами тріумфів. – Тернопіль: Джура, 2008.
- Искусство Артуро Тосканини. Воспоминания. Биографические материалы. – Ленинград, 1974.
- Краузе Эрнст. Рихард Штраус: образ и творчество. – М., 1961.
- Waldorff Jerzy. Diabƚy i anioƚy. – Kraków, PWM, 1975.
