5 лютого 2024 року у Львові відійшов у Вічність МИКОЛА ОПАНАЩУК – видатний український графік, живописець, мистецький педагог, професор кафедри книжкової та станкової графіки Української академії друкарства, в минулому – завідувач кафедри академічного рисунку Львівської національної академії мистецтв, член Національної спілки художників України, заслужений діяч мистецтв України.
Народився 1947 року у мальовничому поліському селищі Пулини Житомирської області, навчався в гуртку образотворчого мистецтва І. Нібульського у Житомирі, згодом на відділенні килимарства Решетилівського професійно-технічного училища, педагог І. Тригуб (1963–1965) та на відділі художнього скла Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, основні педагоги Р. Сельський, В. Манастирський, Д. Довбошинський (1966-1971). В індивідуальній творчій практиці відзначався особливою працездатністю та широтою професійних (тематично-смислових, жанрово-видових та формалістичних) зацікавлень.
Працював у галузях станкової, книжкової та прикладної графіки, екслібрису, станкового живопису, учасник понад 200 виставок, з понад 60 – персональних. Автор понад 150 книжкових знаків, цінних методичних розробок для студентів мистецьких навчальних закладів. Мав престижні міжнародні та загальнонаціональні відзнаки. В естампній графіці досягнув особливих успіхів віртуозною технікою високого друку, яка стала авторською синтезою досвідів світового мистецтва деревориту та ліногравюри з індивідуальним трактуванням форми. Маючи великі напрацювання в проблематиці композиції та інваріантів оригінального рисунку різними техніками, вибудував власну концепцію пластичної форми, яка дала високі формальні та естетичні результати.
На пошану світлої пам’яті унікального мистця і педагога – текст, який публікується вперше і був підготовлений автором до каталогу виставки «Сакральне мистецтво Миколи Опанащука» у Львівському музеї історії релігії в квітні 2023 року.
Між темами, мотивами і смисловими конструктами у творах Миколи Опанащука існує раціонально-ціннісний зв’язок, що виростає з глибинних нуртів душі автора. Світобачення мистця почало формуватися у Поліському краї, сповненому відлуннями фольклорно-міфологічних легенд та переказів. Безпосередні враження від природи та звичаєвості інтегрувалися в багату палітру пластично-образних асоціацій, які визначили скерованість професійних зусиль художника. В дальшій перспективі творчого поступу Миколи Опанащука субстанція духовності набувала дедалі ширших жанрових мереж та стала ядром формування численних тематичних напрямків і в графіці, і в малярстві.
На сьогодні саме такі групи творів – серії естампів та живописних картин – становлять основу професійного «паспорта» Миколи Опанащука. Більше того, пріоритетність духовно-ціннісної складової при репрезентації авторського світогляду вплинула і на фактор методології, яка визначає унікальність цього художника як у середовищі Львова, так і в сучасному українському мистецтві в цілому. Оригінальність його формально-образного мислення не зводиться лише до почерку чи стилю, а й до всього комплексу «синтаксису і морфології», узгодженості зв’язків між знаково-зображальними елементами, концепцією пластики, «режисурою» простору, віртуозністю техніки виконання найскладніших композиційних ідей, а в малярстві – ще й світлоколірної програми та фактури.
Фундаментом, на якому розбудовувалася авторська творча методологія, стала ретельна практика Миколи Опанащука в широкому діапазоні виражальних засобів, найперше у техніках рисунку олівцем, тушшю, сепією тощо. Художник невтомно наповнював альбоми безпосередніми «записами» побіжних вражень від натури, зарисовками архітектурних ансамблів, ескізами композицій, оперативними портретами і шаржами на своїх колег. Цей ресурс суттєво збагачував професійний досвід автора, розширював лексикон формально-технічних засобів при створенні графічних і малярських творів у рафінованих образах минулого та сучасності. До найбільш чисельних тематичних груп рисунків належали зображення сакральних споруд, середньовічних комплексів багатих на історичні події міст. Тематика історії Церкви, портретів видатних постатей церковного життя, символічних сцен, а також пам’яток сакральної архітектури не лише збагатила контекст поетико-філософського осмислення автором національної культурної спадщини, але й суттєво поглибила естетичну проблематику його творчості за більш ніж три десятиліття натхненної праці. Етапами цього тривалого творчого процесу стали відомі ліногравюри «Великодня неділя» (1991), «Трійця», «Святий Миколай» (1992), а через короткий час гравюри на пластику «Святий князь Володимир Великий», «Свята княгиня Ольга» (1994) як частина серії постатей української національної історії.
На цій стадії вироблення авторської доктрини пластичної форми у чорно-білій естампній графіці трактування сакральних образів і сцен зводилося до логічно-конструктивної організації композиції, з максимально насиченою структурою елементів: акцентованих фігуративних силуетних площин, алегоричних та предметно-асоціативних деталей. Тяжіння до лаконічної, синтезованої графічної мови у цих творах поєдналася з імпровізаційністю в «оживленні» ритмічного ладу, з яким ключова тема набувала глибших образних рефлексій.
Концептуальні відкриття першої половини 1990-х років стали свого роду формалістичними «дріжджами» для нових тематичних циклів графіки Миколи Опанащука, зокрема пов’язаних із зображеннями історичних комплексів сакральної архітектури Львова, Жовкви, а також ряду польських міст. Стильові рішення естампних творів Миколи Опанащука поширилися на його малярство, закріпившись в структурі образності циклу олійних картин «Деревляни» (1996), «Домініканські ритми» (1997), «Бароковий діалог» (1998), портретного полотна «Владика УГКЦ Андрій Сапеляк» (1997) та ін.
Ангажованість художника духовним аспектом життя поглибила пластично-образну палітру його творчості у 2000-2010-х роках. До найбільш оригінальних смислових трактувань сакральної теми належать гравюри на пластику «У тиші храму» (2002), «Храм до сповіді», «Благовіст», «Вербна неділя» (всі – 2004), «Прихожани» (2009) та ін. Ще інша група творів – ліногравюри «Слов’янські просвітителі Кирило і Мефодій», «Преподобні Антоній і Феодосій Печерські» (2004) – вражає добірністю експресивної манери в розкритті образів відомих історичних постатей, носіїв знань і духовності. Лінорит «Сестри милосердя» (2004) при мінімалізмі та умовності технічних засобів викликає глибокі психоемоційні реакції.
Віртуозність, з якою Микола Опанащук створював інші тематичні серії гравюр сакрального та історико-культурного спектру, закріпила за ним авторитет одного з чільних українських мистців сучасності. Ця професійна кваліфікація підсилена резонансом його урбаністичних пейзажів із зображеннями храмів і монастирів Жовкви («Василіянська церква», «Церква Святої Трійці», «Костел святого Лаврентія», «Домініканський костел» – гравюра на пластику, 2001-2003), «Святині» (2007), «Бернардинський двір» (обидва – гравюра на пластику, 2012), «Очікування на благословенного Месію» (2015, авторська техніка), «Молитва за долю народу» (2016, авторська техніка) та ін. Генерованою багатьма десятиліттями творчої праці субстанцією духовності Микола Опанащук шукає трансцендентні зв’язки між культурними артефактами минулого та сучасністю, моделюючи свою візію Християнства через образи визначних сповідників Віри, через символи та прояви Віри. Мова його мистецтва теж набула інтонацій величі, етики та елітарності. Дисциплінована пластична форма закріплює у творах Миколи Опанащука стратегію Духовності як об’єднуючої та консолідуючої перспективи життя для всього людства.
Роман ЯЦІВ
