Сьогодні пропонуємо вашій увазі “Витяг зі спогадів Степана Шухевича в часі проживання у Львові на вулиці Вірменській. Окрема тема – ритуальні послуги 1886 року. Стилістика і пунктуація збережені.
“Так ми опинились у Львові. А тепер пригляньмося, як виглядало там наше життя. Ми замешкали в помешканні при Вірменській вулиці ч. 12 на першому поверсі. Була це одна кімната – не – кімната, але в кожнім разі убікація, довга і широка на яких 4 до 5 метрів, невисока, білена, з малим вікном до півночі на чотири шибки, яке було так вмуроване, що ніколи не отвиралося, з підлогою з нерівних дощок не лякерованих і з кухнею до варення в самій убікації. Там ми мешкали всі троє зі служницею як четвертою, там варили їсти, там ми вчилися, там бабуня приймала своїх гостей, там служниця прала білля, взагалі там зосереджувалося ціле наше маленьке життя.
До помешкання доходилось ганком – галерією довгою на 20 метрів, попри страшно смердючий виходок, який був зараз коло нашого мешкання. Ганок провадив понад подвір’ям, широким на яких 10 метрів, ніколи не освітленим. Це подвір’я було збірником різних відпадків та помиїв, де господарювали табуни великих щурів. Віконце виходило на друге подвір’я, а що там було, зараз напишу.
Кам’яниця належала до лікаря д-ра Едварда Дубановича. Він був з роду українець, в душі був кацапом, а стало говорив по польськи. Був низький і страшенно грубий. На товстім, майже набрезклім лиці пишався у нього цвікер в золотій оправі. Пан доктор був сталим предметом різних пакостей зі сторони учнів нашої гімназії і тому не терпів тієї школи, казав, що там виховують на самих тільки вуличників.
Не знаю, з якої причини, коли тільки учні нашої гімназії побачили його на вулиці, на весь рот горлали за ним « А пу! А пу! А пу!» Що це «А пу» мало значити, я ніколи не довідався. Можливо, що це було наслідування віддиху дуже жирної людини. Коли б д-р Дубанович не був звертав уваги на ті оклики, було б все добре: хлопці покричали б і замовкли, може, навіть раз на все.
Але д-р Дубанович на той крик задержувався на вулиці, обертався до хлопців, а що по причині своєї опаслости не міг за хлопцями побігти, то тільки сильно червонів зі злости і погрожував палицею.Це провокувало хлопців, і вони ще дужче кричали і підбігали аж до пана доктора, який на їх велику втіху втікав у браму своєї кам’яниці. У цих виправах на д-ра Дубановича я ще не міг брати участи, бо був замалий, мешкав в його кам’яниці, а врешті відчував, що це не личить робити.
Доктор Дубанович був дуже практична людина. Він мешкав на першім поверсі, і там мешкала також його подруга, з якою він не жив, і двері від їх убікації були натуго замкнуті. Для браку співжительниці він мав коханку, яка мешкала на тім самім поверсі – двері – в – двері.
Але його практичність виявилась ще в чім іншім. На першому поверсі він мав своє лікарське ательє, де принимав хворих. У партері був тільки один склеп з двома фронтовими і двома тиловими кімнатами. В тім льокалі заложив собі д-р Дубанович похоронний заклад, де продавав домовини, від простих соснових, звичайно некрашених, почавши, а на люксусових металевих кінчаючи. Були там на продаж всякі інші предмети, яких до вигідного вічного сну потребували ті партерові пацієнти доктора.
У виставовім вікні стояли металева домовина, з матового посріблюваного металю, з золотим хрестиком та іншими прикрасами. Ми з сестрою дуже часто приглядалися тій домовині, бо вона нам дуже подобалась, і ми однозгідно рішили, що коли б наш тато вмер, ми справимо йому ту домовину, хоч у кишенях мали тільки по десять «дутків», або двадцять крайцарів.
На малім подвір’ю, на яке виходило з нашого помешкання мале віконце, від шостої години ранку до пізнього вечора пильно працювали столярі. Вони виблювали дошки, різали їх пилками і з куснів збивали домовини. Відгомін, який лунав по тім малім подвір’ю, коли столярі молотками вбивали цвяхи в порожні домовини, був такий немилий і так мені допікав, що я по нинішній день його чую.
У склепі, де продавано домовини, сиділа стара панна Емілія. Вона шила подушечки під голови мерців і приспособлювала інші причандали до того обряду. До склепу провадили з вулиці три кам’яні сходи, на котрих пополудні сідала панна Емілія і шила подушечки; там сідала також наша бабуня, присідались й ми. Там обсервовано скупий, зрештою, рух на вулиці і слухано оповідання старої панни про різні смерті, похорони і т.п. Там сходились різні драби, перебирані в чорні одяги різних гусарів або дипломатів, і випроваджували померлих на вічний спочинок. Вони також брали участь у розмовах.
Признаюсь, що мені дуже імпонували ті «мундури» караванної услуги. Особливо припав мені до вподоби однострій «чорних гусарів» і того фірмана з бакенбардами, що сидів на високім сидженю каравана і мав на голові великого чорного пирога з чорними кутасами на всіх трьох його рогах. Він, у ніколи нечищених чоботах, в чорній киреї, сидів на каравані, згори дивився з погордою на всіх і часами батогом вдаряв по спинах начорно помальованих коней, аби їх зробити прудкішими. Я тоді рішучо постановив бути таким караванярем, так мені те все заімпонувало.
Мене приучено бути дуже чемним. Кожний гість, що приїхав до нас додому, був нашим «вуйком», якому треба було чемно вклонитись і поцілувати в руку. Караванярі так мені заімпонували своїми одностроями, що я і їх вважав «вуйками» і хотів зараз, з першого разу, всіх поцілувати в їхні страшно брудні, і мабуть, ніколи немиті руки. На щастя, моя добра бабуня завчасу зміркувала мої добрі наміри, покликала до себе і сказала, що тих панів «не цілується в руки».
Мене це дуже здивувало, але наміру бути караванярем я ще якийсь час не покидав, тим більше, що тих достойників дуже вихвалювала правдива панна Емілія, яка рівночасно оповідала нам, які то м’ягонькі подушечки вона шиє для небіжчиків і як вигідненько буде їм лежати в домовині на цих м’ягоньких подушечках. При тім вона гладенько припліскувала подушечку своєю, може, п’ятдесятлітньою, сухою правицею. Але «панну Емілію» ми таки в ручку цілували і бабуня нам цього не боронила – бо ми були дуже чемні і послушні.
В сусідній кам’яниці від ч.10 був другий похоронний заклад Гетеперів, які були шваграми д-ра Дубановича. Оба заклади зі собою дуже завзято конкурували, відбирали собі небіжчиків, писали на себе пасквілі і т.п. Ці воєнні заходи були також предметом дискусії на сходках у панни Емілії. Дальше, при Вірменській вулиці, було ще два похоронні заклади, які також між собою і д–ром Дубановичом воювали. Вкінці та війна мусіла колись якось закінчитися. Противники д-ра Дубановича внесли до Лікарської Палати донос, що не личить, аби лікар на першім поверсі лічив хворих, а на партері вже приготовляв для них похорони. Можна б підозрівати, що він спершу лічить, а потім висилає пацієнтів на другий світ, аби мати із того зарібок. Лікарська Палата, здається, поділила погляд тих ворогів і, на превелику їх радість, наказала д-рові Дубановичеві свій похоронний заклад замкнути, чого він мусів послухати”.
Спогади написані дуже яскраво і тому варті на їх поширення. Текст ілюстрований світлинами,які передають атмосферу того часу у Львові.
