Таємниця, яка упродовж 70 років ховалася за суцільним набором цифр у Акті вінчання надрайонного провідника ОУН «Сулими» і медсестри «Калини», розгадана. Це вдалося зробити криптоаналітикам Служби зовнішньої розвідки України. Відтак неймовірна драматична доля подружжя повстанців із Прикарпаття отримала своє продовження.
За дешифрування бралося чимало охочих. Але безуспішно. Руслан Забілий, директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” у Львові, дослідник історії визвольного руху, згадує, що копію Акту вінчання він отримав від письменника з Коломиї Михайла Андрусяка. Невдовзі документ розмістив у книзі “Українська повстанська армія. Історія нескорених”, що вийшла 2007 року у Львові.
– Я намагався розшифрувати, але не зміг підібрати ключ, – пригадує ті події дослідник. – Пробував за певними схожими групами цифр встановити хоча б кілька букв. На жаль, не вдалося. Хоча деякі інші документи УПА піддавалися розшифруванню.
Із проханням посприяти у розгадці цієї таємниці Руслан Забілий звернувся до Служби зовнішньої розвідки України. Малося на увазі, що в СЗРУ, як і в деяких інших розвідувальних службах світу, є підрозділи, які спроможні зламувати складні шифри і коди.
– Насправді, з точки зору встановлення системи шифрування завдання виявилося не надто складним, – розповів один з керівників підрозділу технічної розвідки, до рук якого потрапив документ. – Інша річ – отримати відкритий текст. Тут уже довелося попотіти над дешифруванням…
Співробітник СЗР України дістав із шухляди чистий аркуш паперу і ручку. А далі – за класичною і вже дещо призабутою схемою ручного дешифрування, до якої не вдавався років двадцять п’ять.
– Об’єм шифрованого тексту був невеликим, тому статистичні методи не спрацьовували, – коментував свої дії. – Якби мав якусь додаткову інформацію, як то імена й прізвища осіб, про яких йшлося, інші особливості використання шифру, то процес дешифрування, можливо, зайняв би менше часу. На щастя, була одна зачіпка – підписи молодих, якими вони скріпили процедуру вінчання.
Ті літери, які вгадувалися, стали в нагоді. Це дало поштовх у процесі розробки шифру. Зрештою, якби не це, довелося б застосувати інші форми й методи криптографічного аналізу. Думку про те, що не вдасться дешифрувати, рішуче відкидав із самого початку.
Після встановлення системи шифрування, а це парна заміна, фахівець передбачив, що першим підпис під Актом вінчання поставив чоловік. Його ім’я починалося на букву “Г”.
Їй мало відповідати число (кодована величина) “75” – перше у зашифрованому тексті. Четвертим теж було число “75”. Перебравши імена, які починалися на букву “Г”, співробітник СЗР України припустив, що це, найімовірніше, Григорій. Хоча букву “р” зашифрували різними кодвеличинами, як і деякі інші. Але це вже було не принципово, бо, як кажуть, процес пішов.
Після з’ясування, що це – шифр пропорційної заміни, а код величини – двозначний, було зроблено припущення стосовно ключа. Ключем, ймовірно, слугував так званий квадрат із відповідним розміром. У даному випадку – 7 на 7. Решта – справа техніки.
Через пару годин було отримано остаточний варіант відтвореного тексту: “Дня 6.VII.1950 року звінчались: Григорій Вацеба син Василя і Анни ур 23 1 1917 в Радчі Лисецького району Станиславської области грекокатолик силянин вільний і Марія Бабінчук дочка Степана і Параски ур 10 4 1924 в Старім Лисці Лисецького району Станиславської области грекокатоличка медсестра вільна”.
Розділові знаки у документі не використовувалися. Крім того, були допущені незначні помилки при зашифруванні. Зокрема, у словах “вільний” і “вільна”. Малося на увазі, що на момент вінчання молоді не були в шлюбі з кимось іще. Але чи тільки в цьому сенсі?
До глибинного значення цих слів я невдовзі повернувся ще раз. Коли уважно прочитав лист Марії, адресований своїй доньці. У ньому були такі слова: “Дорогенька донечко. …Якщо житимеш, тоді подумай, що ти щаслива, бо напевно будеш вже вільною у вільній державі, до якої Твої батьки докладали цеглини до її будови…”.
А ось лист-послання батька Григорія (наводиться повністю):
“Слава Україні!
Дорога моя дитино Мотренько! Якщо доля не судила тобі в житті бачити свойого батька, то прийми від нього кілька слів, писаних до тебе на четвертому тижні після твого народження.
Коли будеш читати той лист, тоді мене, може, не буде на світі, але Ти зрозумієш його і зрозумієш ті обставини, в яких ми знаходимося сьогодні. Знай, Ти прийшла на світ в час найжорстокішої боротьби Українського народу проти північної Москви.
Вже шостий рік у нерівній боротьбі з большевицьким окупантом день у день кладуть свої голови за ідею Української Самостійної Соборної Держави (УССД) найкращі сини українського народу – українські революціонери й повстанці, їх вже тільки горстка, а між ними Твій батько й мати…
Докладаєм надлюдських зусиль, щоб зберегти свою екзистенцію й продовжити боротьбу… Ліс наш батько, а ніч мати, але і вони не дають повної запоруки безпеки і треба ховатись під землею…
В таких обставинах одної серпневої ночі, в темному, глухому лісі прийшла Ти на світ… Не було коло Тебе ані лікарської помочі, ані баби-повитухи… В простій партизанській колибі прийшла Ти на світ, але пам’ятай, місце це – це святиня партизанська і вона ще не осквернена окупантською ногою.
Ти прийшла на світ вільною, а не рабою!
Четвертого дня забрав я тебе від хворої ридаючої матері і відніс у село чужим людям на опіку.
Сьогодні ми прийшли відвідати тебе, відвідати, може, останній раз в життю, бо ми відходимо в інший терен і тільки Всевишній знає, чи тебе ще побачу…
Складаю на Твоєму чолі батьківський поцілунок і благословляю Тебе, хай Всевишній збереже Тебе в своїй опіці і дозволить зажити на волі, якої ми прагнемо.
Останні мої слова до тебе – це заповіт: Добро Нації – найвищий наказ! Для неї Ти віддаш силу, розум і життя так, як я складаю голову на її жертівнику. Якщо ти зрадиш український народ, то я вже проклинаю Тебе, а мій дух не дасть Тобі спокою ніколи.
Прийми останній гарячий поцілунок…
З болем серця я лишаю тебе…
Прощай!..
Твій батько”.
Знайомство
Історія цих листів, Акту вінчання і самого вінчання, як і доля Григорія й Марії, їхньої доньки Ганни Марійчин неймовірна за своїм драматизмом.
Григорій Вацеба після закінчення Другої світової війни був керівником Станіславського, Галицького, Надвірнянського проводів ОУН. У підпіллі діяв під псевдо “Варнак”, “Сулима”, “Бродич”, “Орел” та іншими.
Завдяки добре налагодженій конспірації і постійній зміні дислокації був невловимий для винищувальних загонів МҐБ СРСР. У виритих далеко в лісі криївках він створив унікальну пам’ятку визвольного руху – “Щоденник Надвірнянського осередку ОУН “Верховина” в зимовий період 1948–1949 рр.”.
Свої нотатки Вацеба робив при світлі каганця, а потім диктував “Калині” – Марії Бабінчук, яка у підпіллі була друкаркою, медсестрою і радисткою. Вони познайомилися ще у довоєння, коли Григорій учителював і керував хором у Старому Лисці. А Марія там мешкала і тоді ще навчалася у старших класах. Спорідненість інтересів і поглядів невдовзі переросли в кохання.
Весілля
Весілля справили 6 липня 1950 року у лісі біля полонини Плоска. Про подробиці того дійства розповіла вже у роки незалежності України Анастасія Хіминець (у дівоцтві – Кузюк). У підпіллі вона мала псевдо “Леся” й “Тополя” і виконувала різні кур’єрські та розвідувальні завдання Вацеби та інших повстанських командирів.
На початку липня 1950 року Анастасію послали до Станіслава купити деякі речі і прибути у визначене місце гарно вбраною. Навіщо – не сказали. Вона прийшла у буденному одязі, за що її трішки насварили і пояснили, що готуються до весілля Григорія й Марії. А Настя мала стати дружкою. Тоді вона хутко випрала свій одяг і, як могла, причепурилася.
У церкві села Бистриці взяли хрест, а за священика правив провідник “Хмара”, який і насправді був священиком у мирному житті. Як могли, дотрималися в лісових умовах церковних канонів.
Марія заздалегідь власноруч на друкарській машинці виготовила своєрідний Акт вінчання. Найважливішу інформацію в ньому зашифрувала. Зробила це у спосіб, якому навчив її Григорій і яким вони зашифровували й іншу інформацію.
“Я беру собі Тебе за жену і не опущу Тебе аж до смерти. Присягаю Тобі вірність і опіку”, – промовив текст вінчальної присяги Григорій.
“Я беру собі Тебе за мужа і не опущу Тебе аж до смерти. Присягаю Тобі вірність, любов і послух”, – заприсяглася Марія.
Потім поставили свої підписи в Акті вінчання. Кожен із присутніх вітав молодих із законним шлюбом, бажав щастя і, що найголовніше, залишитися живими.
Народження доньки
Григорій Вацеба уже обіймав посаду організаційного референта Калуського окружного проводу ОУН. Він мав дбати про широку мережу підпілля, навколо якого дедалі міцніше змикалися лещата МҐБ. А невдовзі стало взагалі сутужно, і повстанці вирішили залишити рідні місця й пробиватися на Захід. І саме тоді у подружжя народилася донька. Її назвали Мотрею. Але як вирушати в далекий похід зі щойно народженим немовлям?
Після важких роздумів на четвертий день після народження Григорій вночі відніс донечку в село Яблуниця. Там залишив її у сім’ї зв’язкового УПА Миколи Манівчука, дружина якого Гафія була вагітною і ось-ось мала народити.
Щоб пояснити все представникам влади, вигадали легенду. Нібито немовля підкинули на ґанок невідомі. Інакше господарів могли заарештувати за прихисток повстанської дитини, а дитину забрати до притулку. На щастя, у сільраді повірили.
Невдовзі Григорій з Марією крадькома провідали доньку. Востаннє. Ховалися на горищі і писали прощальні листи-послання. Їх засунули в пляшку разом із Актом вінчання, світлинами, якимись документами і посвідкою про народження, яку загодя на машинці надрукувала Марія. Пляшку закоркували, залили сургучем і попросили господарів закопати в надійному місці.
Останній бій
Потім підпільники вимушено перемістилися на інший терен. Звідти пробивалися на Захід. На хуторі Ловаги Рожнятівського району потрапили в оточення. Відстрілювалися, доки були набої. Останньою гранатою Григорій підірвав себе разом із Марією. Щоб не потрапити в полон.
На місці останнього бою групи “Сулими” в роки незалежності України встановили Пам’ятний хрест. Щороку тут на початку липня відправляють панахиду і проводять віче на честь героїв.
На ці урочистості збирається заледве не вся місцева громада. Приїздять і близькі родичі загиблих. Серед них – Ганна Марійчин, донька Григорія і Марії, онуки Марійка, Андрій і Тарас, правнуки.
У різні роки вони активно підтримували Помаранчеву революцію на Майдані, Революцію Гідності, всіляко сприяли її учасникам, надавали волонтерську допомогу захисникам України, які протистояли російській агресії на Донбасі, а Тарас був учасником АТО.
Спогади
Донька Григорія Вацеби і Марії Бабінчук, яку вони при народженні назвали Мотрею і до якої саме так зверталися у листах, у новій прийомній сім’ї зростала як Ганна.
Коли їй виповнилося сім років, із заслання повернулися рідні дідусь із бабусею та п’ять маминих сестер. Вони забрали дівчинку до себе у Старий Лисець, що в Тисменицькому районі. Але вона так сумувала за Яблуницею, що дід із бабою зголосилися відпустити онуку жити до Гафії, яку дівчинка звикла змалечку називати матір’ю. Тоді вона навчалася у п’ятому класі.
А коли Ганні виповнилося 16, названа мама розкрила їй сімейну таємницю. Вона дістала листи справжніх батьків, Акт вінчання, посвідку про народження, світлини, які ховала за образами. Те, що пролежало багато років у пляшці під тополею. У хаті тоді зібралися найближчі люди. Листи читали вголос. Листи-заповіти. Читали і плакали.
У той день вона довідалася всю правду про себе і своїх батьків. Але деякі таємниці ще залишалися нерозгаданими.
– Я пам’ятаю, що серед тих паперів був ще один аркуш, – розповіла мені по телефону Ганна Марійчин. – То був великий аркуш тонкого паперу. Такий, як лист батька. Але на ньому був не звичайний текст, а суцільні групи цифр. Якась зашифрована інформація. На жаль, він не зберігся до сьогодні. У радянські часи ми все це ретельно ховали й переховували. А після чергового переїзду він десь згубився.
Розгадкою зашифрованої частини Акту вінчання, за словами пані Ганни, найбільше переймалися родичі по батьковій лінії. Зрештою хтось дійшов висновку, що, найімовірніше, у рядках чисел зашифровано сам текст присяги. Але це було надто просте пояснення, яке не відповідало дійсності.
– У 1990-ті роки, – пригадує Ганна Марійчин, – ми вже відкрито продовжили пошукову роботу. Хотіли більше дізнатися про місце загибелі батьків, про їхню боротьбу у підпіллі. Відшукали кількох батькових побратимів, які свого часу повернулися із заслання. Я в них допитувалася про те шифрування. Але вони нічого не знали.
Один із колишніх батькових охоронців зауважив: “Навіть я не міг знати того шифру. Такими були правила конспірації”. А жінка, яка була зв’язковою у підпіллі і знала моїх батьків, сказала: “Не бийтеся над розшифруванням. Це марна справа. Адже кожен надрайонний провідник мав свій унікальний шифр”.
На цьому усі подальші спроби полишили. Зате вдалося знайти місце в горах, де відбувалося весілля і вінчання. У цьому допомогла Анастасія Хіминець, яка була дружкою.
– Нині вона мешкає у сусідньому районі, – розповідає пані Ганна. – У 1990-ті ми приїздили до неї в гості, розпитували про ті події. Вона пригадувала подробиці вінчання, описувала навколишню місцину. За тими описами ми знайшли приблизне розташування криївки. Навколо ріс барвінок.
Але ж ми знали, що високо в горах у Карпатах барвінок не росте. Напевне засіявся з насіння, принесеного ще мамою Марією. Хай там як, я накопала того барвінку і посадила в себе біля хати як спомин про батьків..
Нині той барвінок квітне біля садиб і дітей, і онуків, які свято шанують родинну історію і дотримуються заповітів, залишених у листі Григорієм Вацебою. Написані 70 років тому, ті слова до доньки ніби про наше сьогодення:
“Ти прийшла на світ в час найжорстокішої боротьби Українського народу проти північної Москви. Вже шостий рік у нерівній боротьбі з большевицьким окупантом день у день кладуть свої голови за ідею Української Самостійної Соборної Держави (УССД) найкращі сини українського народу…”
Григорій і Марія вірили, що їхня донька житиме “вже вільною у вільній державі”, але і в страшному сні не могли передбачити, що онукам знову доведеться стати на захист української землі від “північної Москви”.
Олександр СКРИПНИК
Джерело: Історична правда
