У напруженій політичній атмосфері міжнародних відносин, коли уже пахло великою війною, яку згодом назвуть Першою світовою, на прикордонній з Росією території Австро-Угорщини розгорнули активну діяльність російські шпигунські мережі.
“Прадіди” теперішніх агентів ФСБ співпрацювали з варшавською та київською “охранкою” — відділенням тогочасної російської поліції, яке займалось політичними справами.
У передчутті неминучих воєнних дій шпигуни вивідували інформацію, що мала військовий інтерес: насамперед цікавилися дислокацією, чисельністю та озброєнням австрійських гарнізонів на Галичині, а також комунікаціями – залізницями, мостами та дорогами, якими у випадку воєнних дій буде забезпечуватися швидке переміщення армійських підрозділів до кордонів з Росією.
Це робилося під прикриття туристичних поїздок (як тут не згадати знаменитий шпиль у англійському Солсбері), з використанням грайливих світських дам, місцевих псевдопатріотів та навіть гомосексуальних схильностей одного з полковників Генштабу цісарсько-королівської армії. Тобто методи російських спецслужб особливо не змінилися.
У 1912 році, за два роки до вибуху Першої світової війни, через засилля різноманітних вивідувачів в Австро-Угорщині навіть змушені були видати мовами усіх народів, які населяли імперію, брошуру під назвою “Увага, шпигуни”.
“Ця книжка поширюється серед солдатів військовою владою, оскільки виявилося, що шпигуни спритно витягують у розмовах з солдатами різну інформацію, необхідну для їх злочинного ремесла, для того щоб навчити їх, як поводитись щодо підозрілих осіб”, – повідомляла тогочасна преса.
Викриття та арешти шпигунів у той час були такими частими, що для них уже бракувало місця у галицьких в’язницях. “Якщо так буде продовжуватися надалі, значний відсоток ув’язнених окружного кримінального суду у Львові становитимуть особи, які працюють у підлому ремеслі шпигунства задля іноземної держави, і для цих справ доведеться призначити спеціального слідчого суддю”, – писала тодішня краківська газета Nowości Illustrowane, повідомляючи про затримання ще одного шпигуна – адвоката Володимира Лісовського, якого доставили з-під містечка Цєшанова (тепер — на території Польші) до Львова.
“Італьяно турісто”
У 1910 році великого розголосу набула справа затриманого сусідньому зі Львовом Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) італійця Джовані Експозіто, якого австрійська газета Neues Wiener Journal називала одним із найнебезпечніших російських військових шпигунів, який також перебував на службі в варшавській “охранці”.
Інтелігентного вигляду чоловік із розкішними вусами, відкритим поглядом та високим чолом привернув до себе увагу поліцейського агента на станиславівському вокзалі, куди прибув нічним потягом із Гусятина. Його фотокартку на той час розіслали у всі відділення поліції, оскільки ще минулого року він був взятий на замітку у Львові як спритний вивідувач.
“Таємничий мандрівник, віком близько 40 років, прибув на залізничний вокзал Станиславова і викликав підозру в поліцейського, який патрулював на станції. Він пішов назирці за цим мандрівником до одного з першокласних готелів, де той зупинився”, – розповідала історію затримання шпигуна газета Kuryer Lwowski.
Поліцейський дочекався, коли прибулець поселиться в готель і наніс йому візит у номер, запропонувавши гостеві назвати своє ім’я та пояснити причину приїзду. Чужинець виглядав розгубленим і поводився дивно, тож агент прийняв рішення заарештувати його і доправити до відділку. Допит і обшук затриманого дозволили припустити, що до рук станиславівського агента потрапив непересічний російський шпигун.
“Затриманий сказав, що його звати Ян Експозіто, він італієць, а родом походить з Одеси. Він розмовляє чотирма мовами, його називають одним з найкращих російських шпигунів, який тривалий час крутився Галичиною в гарнізонних містах. Під час обшуку у нього виявили зашифровані листи та різні важливі записки, що свідчили про шпигунство”, – писала тоді газета Kuryer Lwowski.
Як стало відомо під час слідства, за рік до затримання цей італієць перебував у Львові, де увійшов у довіру до представників соціалістичних кіл із середовища російської еміграції. Щоб завоювати прихильність львівської поліції, він зробив їй несподіваний подарунок – здав правоохоронцям групу фальшивомонетників, про яких сам дізнався від російських емігрантів. Водночас він роз’їжджав різними гарнізонними містечками Галичини, збираючи інформацію під час приятельських зустрічей із австрійськими офіцерами, з якими на диво легко знаходив спільну мову…
Які саме секрети вдалося виявити російському шпигуну, достеменно невідомо. На час слідства ця інформація була недоступною для тогочасної преси. «Більше подробиць, з огляду на розслідування, яке все ще проводить поліція, ми повідомити не можемо», – резюмувала газета Kurjer Stanislawowski.
Згодом стало відомо, що затриманий дійсно мав італійське громадянство. За звинувачення у шпигунстві він майже два роки пробув під слідством та ув’язненні, після чого його було видворено за межі Австро-Угорщини.
“У ці дні російський шпигун Джованні Йозеф Вінценц Експозіто був звільнений після відбуття восьмимісячного покарання. Експозіто є італійським підданим і був висланий з королівств та країн, представлених в Імператорській раді”, – повідомляла у 1912 році газета Czernowitzer Tagblatt.
До речі, це був не єдиний італієць, який мандрував Галичиною. У жовтні 1913 року в гуцульській Ворохті жандарми затримали якогось італійця, що фотографував залізничний віадук. Затриманий повідомив, що називається Роса Джино Б’янкі і перебуває в Карпатах проїздом, повертаючись із Санкт-Петербурга від свого брата-лікаря. Чоловік також пред’явив паспорт, в якому було записано, що він є професором консерваторії у Флоренції. Однак, правдивість документів і пояснень італійця викликали сумніви у правоохоронців, тож підозрілого Джино Б’янкі відвезли до повітового суду в Делятині для з’ясування справжніх обставин його перебування в Карпатах поблизу стратегічного об’єкта.
Світська дама та її барон
У 1911 році у Львові за підозрою у шпигунстві затримали таку собі Людмилу Веберову, яка приїхали з території Російської імперії (сучасної Польщі) і поселилася в готелі під іменем баронеси фон Струве. На її роз’їзди Галичиною і часті візити до Варшави звернула увагу поліція, запідозривши “баронесу” у співпраці з варшавською “охранкою”.
Після затримання про неї зібрали докладнішу інформацію, встановивши, що два роки тому вона записалася як вільна слухачка до Львівського університету, щоб слухати лекції з медицини. Тут в неї виникли близькі стосунки зі студентом Гурським, якого звинуватили у шпигунстві. Після висловлених підозр той сам почав вимагати судового розгляду в його справі, але перед початком судових засідань несподівано втік.
В поїздках Галичиною Веберова часто називалася кандидаткою на посаду лікаря в місцевих лікарнях, поводилася як світська дама і заводила знайомства серед аристократів та заможних бізнесменів. Ці пригоди закінчувалися інтимними стосунками і шантажем.
Майже одразу після “сенсаційного”, як писала газета Kuryer Lwowski, арешту ймовірної шпигунки до поліції зголосився власне барон Михайло фон Струве, капітан російської жандармерії із Варшави, який заявив, що Людмила Веберова — дійсно його наречена. Він приїхав до Львова і поводився “по-гусарськи”, вимагаючи випустити жінку з ув’язнення або дозволити йому одружитися з нею просто у в’язниці. Зрештою, його також арештували.
Зібрати достатніх доказів причетності барона Струве до шпигунства не вдалося і невдовзі його випустили на свободу. Цьому передувала активність російського консула та приїзди з Варшави різних поважних осіб, які ручалися за чесність заарештованого офіцера. Невдовзі було звільнено і його наречену, головним звинуваченням проти якої стало шахрайство, а не шпигунська діяльність. За неї було внесено заставу у розмірі 4 тисячі корон, доволі значну суму, зважаючи, що середній заробіток у той час в межах 100-200 корон на місяць вважався пристойним.
Як повідомляла газета Kuryer Lwowski, невдовзі після цього Людмила Веберова, назичивши грошей у своїх львівських приятелів, чкурнула до Варшави, де нарешті вона, начебто, мала взяти шлюб зі своїм бароном із жандармерії.
“Галичина з її важливими та великими військовими прикордонними гарнізонами переповнена російськими шпигунами, тож влада повинна розвивати майже гарячкову діяльність, щоб захистити наші найважливіші інтереси”, – коментувала історію з російським капітаном і його нареченою віденська газета Das interessante Blatt.
Агенти Києва
У 1912 році до рук австрійської поліції потрапив урядник головного управління Товариства рільничих спілок у Львові Станіслав Рендзейовський, якого досвідчений шпигун Як Когут із Яворова завербував як агента київської “охранки”.
“Поліція вже звертала увагу на його підозріле життя. Кажуть, що він досить часто їздив за кордон. У Львові жив дуже щедро, як на свою зарплату 200 корон щомісяця. Він мешкав в одному з кращих пансіонатів, був елегантним, любив похвалитися своїми зв’язками, хоч не виявляв занадто багато інтелігентності, але очевидно був кмітливим та спритним. Під час арешту у нього було знайдено дуже компрометуючі докази шпигунства. Рендзейовського кілька днів тримали під вартою в поліції, а вчора його відправили до судової в’язниці”, – писала про цей випадок газета Kuryer Lwowski.
Вийти на його слід допомогли перехоплені машинописні звіти до варшавської “охранки”. Друкарських машинок в той час було небагато, тож невдовзі агенти встановили, що їх було написано на тій, яка є в розпорядженні Товариства рільничих спілок.
“Під час тримання під вартою в поліції він спочатку заперечував свою провину, але коли йому були представлені докази, зізнався, що працював на службі в київській “охранці” і що в шпигунській професії є новачком. При цьому він не визнавав своїх стосунків з варшавською “охранкою”. Рендзейовський повідомив поліції, що спілкувався з невідомим чоловіком в одному зі львівських готелів, який давав йому вказівки від “охранки” Києва. Упізнав цього чоловіка Рендзейовський за допомогою умовного знаку, про який йому повідомили раніше”, – переповідала подробиці шпигунської історії тогочасна преса.
Невдовзі особу цього шпигуна-вербувальника було встановлено. Ним виявився Ян Когут, столяр із Яворова, який часто їздив до Росії. Його затримали під час чергової спроби перетнути кордон, коли він перебував у Бродах. “Під час допиту Когут зізнався, що мав стосунки з київською “охранкою”, але не розкрив жодних подробиць. Здається, він розумна людина. Поліція підозрює, що Когут тривалий час займався шпигунською професією”, – повідомляла газета Kuryer Lwowski.
Зрада псевдопатріота
У 1913 році великого резонансу набула справа Леона Кременецького – організатора шпигунської мережі, яка вивідувала інформацію про залізничне сполучення на Галичині.
У середовищі колишніх повстанців та чинних патріотів, які плекали надію на відновлення польської держави через визволення від влади Російської імперії, поважний залізничник Леон Кременецький мав неабиякий авторитет.
Його помешкання в Станиславові (тепер — Івано-Франківськ) називали правдивим музеєм польського визвольного руху. Тогочасний місцевий історик та книголюб Юстин Сокульський із захопленням писав про Леона-колекціонера в тутешній газеті Kurjer Stanislawowski: “У його колекції давні гобелени, картини, марки, свічники, годинники, обладунки тощо. Але особливою симпатією пана Леона користуються артефакти з часів нашого мучеництва – від періоду Костюшка до Січневого повстання включно. Сюди входить велика колекції медалей, документів (серед них – п’ять печаток Національної Ради 1863 року, які заслуговують на особливу увагу), гравюр і світлин”, – перелічував автор нарису набутки колекціонера, серед яких він зауважив також стародавню мапу Польщі, гарматні ядра з-під Теребовлі та Рацлавіц, ґудзики від польських мундирів і масонські хрести.
Цікаво, що декілька цінних артефактів потрапили до рук Леона Кременецького від мешканки Станиславова Антоніни Дзвонковської — матері Юзефи, в яку свого часу був закоханий Іван Франко.
У жовтні 1913 року Леон Кременецький під час організації виставки з нагоди 50-річчя повстання 1863 року, яка відбувалася у палаці мистецтв у Львові, попросив для своєї збірки цілий окремий зал — мовляв, на меншій площі його колекцію вже не можна розмістити. Але ще до відкриття виставки всі артефакти колекціонера несподівано стали… речовими доказами у кримінальній справі, порушеній проти Леона Кременецького за звинувачення у шпигунстві.
Вся його патріотична діяльність та інтерес до повстанських артефактів і польських старожитностей виявилися тільки прикриттям. Зокрема, його поїздки у Варшаву, буцімто, для поповнення колекції насправді відбувалися для контактів із російською “охранкою”.
“Заарештований протягом тривалого часу мав близькі стосунки з російським генеральним штабом і повідомляв їм про настрої поляків та про їх підготовку до спільних дій зі своїми одноплемінниками в Росії у випадку австро-російської війни. Він мав добрі стосунки у польській громаді, де був визнаний великим польським патріотом та товаришем, особливо захопленим спогадами про 1863 рік – рік польського повстання”, – писала про цей випадок чернівецька газета Bukowinaer Nachrichten.
Обшук, який провела поліція у помешканні Леона Кременецького у Львові, підтвердив його причетність до шпигунства.
“Було знайдено багато доказів провини Кременецького. Зокрема, ще не надісланий лист певній особі у Варшаві, яка добре відома поліції. Ця людина забирала листи і носила їх до генерального штабу. У цьому листі Кременецький пропонує надати різноманітну інформацію про залізничні таємниці, чітко називаючи суму, за яку зобов’язується її надати. До листа була прикріплена невеличка карта із зазначенням мостів та залізничних колій”, – писала про затримання шпигуна газета Kuryer Lwowski.
За даними, які повідомила поліція тогочасним газетярам, Кременецький готувався торгувати ще й військовою інформацією, зокрема даними щодо передислокації військових частин австро-угорської армії. Він обіцяв також створити підпільну редакцію, яка б тиражувала брошури з ідеями повстання проти Австрії і симпатії до Росії.
“Все це мало робитися за гроші. З січня Кременецький кілька разів виїжджав до Варшави з легальним паспортом. Він купував там пам’ятки і водночас радився з російськими кураторами”, – зауважили в газеті.
На допитах в поліції Леон Кременецький спершу заперечував свою вину і доказував, що він – звичайний колекціонер. Та, коли йому продемонстрували вилучені під час обшуку документи, він збентежився і нарешті цинічно заявив: “Шляхи до відродження Польщі можуть бути різні”.
Згодом у Станиславові відбувся ще один арешт у цій справі – затримали співробітника залізниці, кресляра Миколу Крігера, який піддався на пропозицію Кременецького і зробив для нього кілька копій планів залізниць. «Затриманий не справляв враження надто інтелігентного чоловіка, допитаний у поліцейському відділку він зізнався у вчиненому і повідомив, що Кременецький намовляв видати йому плани мосту в Яремчі та інших мостів. Однак ці плани були під надійною охороною», – повідомляла про цей випадок тогочасна преса.
Шпигун-гомосексуаліст
Найгучнішим шпигунським скандалом перед початком Першої світової війни став випадок з полковником австрійського Генштабу Альфред Редлем, який застрелився у Відні 25 травня 1913 року.
Спершу тодішні газети написали, що самогубство австрійського офіцера було наслідком раптового помутніння розуму, але невдовзі приховувати правду стало неможливим — у тогочасні пресі детально розповіли про шпигунську діяльність Альфреда Редля, який потрапив на гачок російській спецслужбі через свою нетрадиційну сексуальну орієнтацію.
У пізніших публікаціях шпигуна-гомосексуаліста навіть називали одним з головних винуватців того, що під час Першої світової війни австрійська та німецька армії не змогли досягнути переваги на східному фронті у протистоянні з Росією. Мовляв Всі плани щодо ведення війни завдяки шпигунській діяльності цього офіцера стали відомими росіянам.
У доповідній записці до військової канцелярії цісаря начальник австрійського Генерального штабу Конрад фон Гетцендорф писав: “Відповідно до службового регламенту, частина перша, повідомляю вам, що проведене безпосередньо після смерті полковника Альфреда Редля, начальника штабу VIII корпусу, розслідування показало з повною достовірністю наступні причини його самогубства: 1) гомосексуальні зв’язки, які привели до фінансових ускладнень 2) продаж агентам іноземної держави службових документів секретного характеру”.
У поле зору російської розвідки Альфред Редль потрапив у 1901 році. Здібний випускник Віденської військової школи у званні майора входив тоді в “російську групу” управління розвідки генерального штабу. Редль був за походженням німцем, але, народившись у Львові, він добре оволодів слов’янськими мовами і швидко просувався по службі.
Співробітникам варшавської охранки вдалося роздобути пікантні подробиці про інтимне життя бравого майора, зокрема, про любовні пригоди з одним із молодих офіцерів. “Батіг” у вигляді шантажу інформацією, яка могла скомпроментувати Альфреда Редля, був підсолоджений “пряником” — російська розвідка пообіцяла щедру винагороду за цінну інформацію. У 1903 році Редль був завербований.
Упродовж 10 років цей офіцер австрійського Генштабу видавав російському командуванню шпигунів, які проживали в Петербурзі. За однією з версій, натомість росіяни здавали йому своїх агентів, від яких вже було мало користі, і такі “викриття” допомагали йому підвищувати свій авторитет як цінного співробітника.
Коли шпигунську діяльність Редля було викрито, до нього в готель “Кломзер” у Відні навідалися його колишні колеги-офіцери. Після допиту та пред’явлення доказів, військові слідчі покинули номер, але залишили на столі заряджений браунінг та записку, в якій висловили сподівання, що полковник знає, що робити з цим пристроєм. Альфред Редль написав кілька прощальних листів і застрелився.
Богдан СКАВРОН
Джерело: БОМОК
