Він був символом старого Рівного й міг стати архітектурною родзинкою сучасного. Про нього складали легенди. Його підпалювали, висаджували в повітря, грабували, і просто не перешкоджали часові робити свою руйнівну роботу. Та величні мури все не здавалися. Аж ні — маніакальний натиск руйнівників минувшини таки зробив свою чорну справу.
Останні з власників Рівного — польські магнати Любомирські — залишили в нашому місті чимало згадок про себе. Та одна, попри те, що самого об’єкту вже давно немає на карті міста, досі бентежить уяву і спомини не одного покоління рівнян. Це родовий палац Любомирських, що височів колись там, де нині стадіон “Авангард”. Історія його появи, піднесення і падіння — таємнича і захоплююча, трагічна і романтична.
Перебудували, подарували, забрали назад
Цілих три покоління рівненської гілки князів Любомирських перебудовували успадкований ними замок князів Острозьких-Несвицьких. Замість фортифікаційної споруди постала велична двоповерхова кам’яна будівля з мансардним дахом, колонами при головному вході, з родовими гербами та візерунчастою ліпниною і розписами на стінах покоїв. Центральний вхід стерегли скульптурні римські воїни. Разом із садово-парковою зоною він перетворився на палацовий комплекс у стилі пізнього барокко, який сучасники називали найвеличнішою магнатською резиденцію на Волині.
Про первозданний вигляд палацу і комплексу в цілому ми можемо дізнатися з літографій та малюнків художників ХVІІІ-ХІХ століть. А про зовнішній вигляд пізнішого періоду розповідають нам фотографії, які дійшли до наших днів.
З часом збіднілі рівненські Любомирські вже не мали коштів на утримання родового маєтку в належному стані. І князь Казимир (своїми походеньками він суттєво доклався до спустошення родинної казни) у 1844 році пожертвував палац Міністерству народної освіти Російської імперії, а саме — відкритій у 1839 році Рівненській гімназії. Проте на утримання величезного приміщення в гімназійного керівництва також забракло коштів. Та й діставатися до палацу на острові, який щовесни потерпав від повені, було проблематично.
А ще казали, що там нездорове болотне повітря, і побоювалися, що замку загрожує руйнування. Після тривалої тяганини в січні 1859 року родинне гніздо знову повернулося до Любомирських. Хоча князь Казимир справедливо вважав, що будівля має історичну й архітектурну цінність, однак ані він, ані держава не знайшли коштів на збереження решток, що залишились від величної колись будівлі.
На першому поверсі палацу, в банкетній залі з фресками в середині ХІХ століття певний час розміщувалася гімназійна каплиця, потім полкова церква. У роки Першої світової війни в уцілілих палацових покоях розміщувався госпіталь та якісь військові підрозділи. На початку 1920-х років деякі приміщення палацу пристосували під навчання для учнів російської гімназії (після закриття польською владою Рівненського реального училища). Тоді ж там розміщувалися інтернат і польське гімнастичне товариство «Сокіл». Підвали палацу облюбували місцеві безхатьки. Вони навіть випадково потрапили на одну із світлин палацу, яка дійшла до наших часів.
Аби врятувати одну з найгарніших споруд тогочасного Рівного, в 1917 році одна з міських громадських організацій спробувала реставрувати палац. Вдалося оновили дах, полагодити паркет у банкетній залі. Старий палац дещо ожив. У ньому знову зазвучала музика. Мешканці Рівного збиралися на концерти, де слухали Баха, Чайковського, Глієра. Афіші художніх вечорів, які проводили в старовинному палаці на початку ХХ століття, зберігаються у фондах Рівненського краєзнавчого музею. На них можна прочитати про «Вечер радости», «Вечер грусти в старом замке князя Любомирского». Місцеві жителі влаштовували там міські бали, спектаклі, виставки, музичні та мистецькі вечори. Частими були доброчинні й, так би мовити, корпоративні та вечірки з танцями.
У вересні 1924 року міська влада викупила в князя Любомирського 5 гектарів болота, в яке перетворилась територія колись розкішного палацово-паркового ансамблю, маючи намір закласти там міський сад, проте…
І палили, і висаджували в повітря
У понеділок, 16 травня 1927 року опівдні місто сколихнули тривожні гудки магістрацьких сирен, до яких невдовзі приєдналися гудки паровиків із залізниці — горів палац Любомирських.
Як писала про цю подію місцева газета “Ехо Рувеньське”, зайнявся вкритий сухим гонтом дах і згорів вмить. Верхні поверхи величезної будівлі охопило полум’я, з яким не могли впоратися ані місцеві пожежники, ані прибулі на допомогу військові. До того ж, як писали газетярі, одну машину ніяк не вдавалося запустити, для іншої постійно бракувало води. До палацу збігалися рівняни. Одні з жахом дивилися, як полум’я збиткується над беззахисним кам’яним велетом, інші кинулися рятувати майно. Через вікна викидали меблі, спортивне спорядження, книги, пожитки. Палац горів ще кілька днів, задимлюючи навколишню територію. Містом точилися чутки про підпал, інші казали, що зайнялося через сажу, яку ніхто не трусив… Вигоріло все всередині, не було більше банкетної зали, сцени, приміщень інтернату. Замість даху в небо здіймалися димарі.
Тодішня влада і власники палацу не мали коштів на його термінове відновлення. Лише через сім років після пожежі магістрат спромігся розглянути питання відновлення палацу, вирішивши після реставраціїї розмістити в ньому адмінустанови. Водночас визнаючи його визначною пам’яткою барокової архітектури. Кошторис відбудови палацу склав понад 550 тисяч злотих. Однак, поки збиралися з початком робіт, настав вересень 1939-го…
Нова влада не була надто прихильною ані до панів, ані до їхніх маєтків. І одного дня, у квітні 1940-го, місто здригнулося від потужного вибуху. За варварським наказом радянського керівництва міста палац було підірвано. Щоправда, одразу повністю споруду знищити не вдалося. Частину його залишків було вивезено на смітники, а вцілілу цеглу подекуди з гербами колись могутнього панського роду місцеве населення розбирало на господарські потреби. Але це ще не був кінець палацу.
На побачення — до старого палацу
Навіть пожежа 1927 року, спотворивши палац, не відвернула рівнян від їхнього улюбленого місця відпочинку. Зі спогадів доньки рівненського художника Георгія Косміаді Надії: “Після пожежі ми, діти, часто лазили в замок, хоча нам того й не дозволяли. Дорослі хвилювалися, адже там залишилися відкритими багато підземних ходів, у яких можна було легко заблукати. Старші хлопці розповідали, що якийсь із ходів буцімто веде аж до Дубенського кладовища, інші – в район Верхньої Волі (район пивзаводу, – прим. авт.). Частина ходів була затоплена водою, інші вели кудись під річку Устю, з них тягнуло вогкістю й таємничістю. Пам’ятаю, навесні паводок розливався аж до перших сходинок палацу”.
Руїни палацу, уособлюючи в собі залишки колишньої величі аристократичного роду, ще багато десятиліть після занепаду палацу приваблювали сюди не лише гостей міста, а й закохані пари. Загалом місцина поблизу старовинного палацу здавна мала певний романтичний ореол. Цьому сприяли не лише величні руїни, а й мальовничі береги річки Усті, що протікала поруч. Різноманітні перекази та чутки про історію заснування замку та життя в ньому, що точилися серед рівнян, надавали цій місцині особливого колориту. Як розповідають старожили, хлопець, який висловив свою симпатію дівчині, мав обов’язково призначити побачення коханій біля руїн замку, на березі Усті, щоб там освідчитись.
Окрім любовних побачень, рівняни полюбляли й фотографуватися серед мовчазних, величних руїн на згадку. Сюди приводили й гостей міста, офіційні делегації та екскурсантів з інших міст.
На замковій площі традиційно розміщувалися шатра мандрівних цирків-шапіто.
У багатьох рівненських родинах зберігаються листівки із зображеннями палацу, які надсилали своїм близьким і знайомим.
Декотрі зі старожилів міста, особливо ті, що мешкали на вулицях, прилеглих до палацу, пригадуючи своє повоєнне дитинство, розповідають, як ще довго бавилися «у війну» на залишках фундаменту та в палацових підвалах.
Руїни будівлі з подекуди вцілілими стінами, фундаментом та підвалами “дожили” до кінця 1950-х років, залишаючись улюбленим місцем забав місцевих дітлахів, які поміж собою називали ту місцину “кудикіною гіркою”. Узимку руїни вкривалися снігом, слугуючи гіркою дітям, які сковзалися з неї на санчатах, лижах, дошках, чи просто, на чому доведеться.
Кінець рівненського палацу і… нова історія?
Час та недбальство міської влади перетворили палацові ставки на болота, зарослі очеретами. Паркові дерева було вирубано. На території колишнього розкішного маєтку рівняни облаштували городи, які розміщувалися там аж до 60-х років. І лише на початку 60-х радянській владі нарешті вдалося остаточно впоратися зі старовинним палацом — його рештки було знову підірвано і розтягнено бульдозерами, землю розрівняли, підвали та фундамент засипали. Старожили розповідають, що чимало рівнян тоді зібралося подивитися, як потужна техніка не могла впоратися із залишками древніх мурів, які не можна було розбити. Після розчистки довго тут була пустка. Аж доки поруч з місцем, де був палац, не звели стадіон. Ще багато років потому комунальники, ремонтуючи в тому місці мережі, інколи знаходили фрагменти цегли та черепиці зі старовинного палацу.
Про палац Любомирських можна розповідати ще багато. Про нього заговорили знову два роки тому. Цього разу — у зв’язку з розкопками, які привідкрили нові сторінки в історії рівненського замку-палацу, а отже й в історії нашого міста.
Щоправда, нині місце розкопок в оточенні свіжої зелені на “Лебединці” виглядає якимось сиротливим й нікому не потрібним. Чи матиме історія рівненського палацу продовження, побачимо.
Фото з фондів РОКМ, ДАРО, НЦАП та особистого архіву автора.
Світлана КАЛЬКО
Джерело : РівнеРетроРитм
