Сьогодні ми завершуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи”, що проходила 16-17 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Пропонуємо вашій увазі доповідь з наукового співробітника Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Галини Огорчак на тему: “Робота з відвідувачами з вадами зору в музично-меморіальному музеї: можливості та перспективи”.
“На сьогодні в Україні питання інтеграції в суспільство людей з інвалідністю постало досить гостро. Щораз більшої актуальності також набуває питання доступу людей з особливими потребами до культурно-освітніх об’єктів.
Протягом багатьох століть ставлення до людей з інвалідністю зазнавало еволюційних змін – були періоди, коли таких людей позбувалися, знищували, в інші часи – висловлювали співчуття, виявляли піклування – лікували та навчали. Але загалом політика багатьох держав щодо інвалідів була спрямована на те, щоб зробити цю категорію людей “непомітними” і приховати від суспільства. Після Другої світової війни ставлення мільйонів людей до питань “інвалідності” докорінно змінилося. З’явилося таке поняття як інтеграція і влючення неповносправних людей у нормальне життя суспільства
З 1950 р до 1982 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла ряд резолюцій, які стосувалися профілактики інвалідності, системи реабілітації та соціальних та громадянських прав людей з інвалідністю. У 1982 р. була прийнята Всесвітня програма дій щодо інвалідів і період з 1983 до 1993 р був оголошений Десятиріччям інвалідів. До прийняття цієї програми соціальна політика стосовно людей з інвалідністю базувалася переважно на заходах медичного характеру. Завдяки цій Програмі категорію неповносправних людей перестали відносити до уразливих груп населення. Прийшло розуміння, що інвалідність є нормальним аспектом життя і її з тієї чи іншої причини може отримати будь-яка людина на будь-якому етапі її нормального життя. Зі зміною сприйняття прийшла зміна вислову – людей з інвалідністю почали називати людьми з особливими потребами.
З того часу в країнах Європи, у США та Канаді містобудівництво провадиться з урахуванням потреб неповносправних людей – встановлюють ліфти, облаштовують пандуси, роблять широкі проходи, відповідним чином проектують гардероби і туалети. Для незрячих та слабозорих маркують тротуари та встановлюють звукові сигнали. Потрібно сказати, що у Львові вже також є певні напрацювання і позитивні зрушення в цьому напрямку, але загалом доступ до культурно-освітніх об’єктів, зокрема музеїв, залишається ускладненим як з архітектурної точки зору, так і з огляду облаштування самих музейних приміщень.
Впродовж 2014 року працівники Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові разом зі своїми колегами-музейниками з Львівської області мали можливість взяти участь у проекті “Музеї без бар’єрів. Коаліція польських і українських музеїв для професійного обслуговування неповносправних відвідувачів”. Це був цикл семінарів, які відбувалися в Польщі на базі Регіонального музею в Стальовій Волі, у Львові в Музеї історії релігії та заключна конференція – у львівському Палаці Потоцьких. В процесі семінару учасники мали змогу прослухати лекції фахових експертів з Польщі, які працюють з людьми з певним видом неповносправності: Ольгерда Косіби, Роберта Вєнцковского, Анни Бомбіньскої-Домжал, Марти Валєвскої, Марціна Шельонга, Томаша Васілєвскі, Люцини Мізери, Едити Лісек-Любась та інших. Також до участі в роботі семінарів були запрошені люди з особливими потребами, що дало можливість працівникам музеїв практично застосувати отримані знання.
На базі здобутих знань і вмінь, працівники Музею Соломії Крушельницької провели аналіз сьогоднішніх музейних можливостей, які виявилися не дуже широкими. Ми не можемо працювати з людьми з порушенням опорно-рухового апарату в силу абсолютно об’єктивних причин, адже Музей знаходиться на другому поверсі будинку, який збудований у 1884 р., належить до історико-культурної спадщини і немає запроектованого ліфту. Більшість експозиційних кімнат є невеликого розміру, з вузькими переходами і порогами, а експонати розташовані на висоті, яка не дає можливості огляду для людини на інвалідному візку.
Також певні застереження виникли в нас при роботі з людьми нечуючими. Музей співачки Соломії Крушельницької є музичним музеєм, більшість наших заходів грунтуються на розповідях про музику і музичних діячів. І хоча сурдопереклад не є проблемою, все ж постало питання етичного характеру – як розповідати людям про музику, які від народження не чують? Отже, найбільш ймовірною і плідною для нас видається співпраця з людьми з порушенням зору та незрячими.
Сліпота вважається найважчою формою інвалідності, проте це дуже сильні духом люди. Сьогодні у всьому світі налічується близько 39 млн. сліпих людей та 124 млн. з поганим зором. Ця цифра невпинно зростає, і за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я ООН, до 2020 р. кількість незрячих жителів Землі становитиме 75 млн. осіб. В Україні ще у 1933 році було засноване Товариство сліпих – УТОС, і на сьогодні його осередки працюють в усіх обласних центрах. Завданням Товариства є соціальний захист інвалідів, допомога у набутті освіти, професійна та медична реабілітація, сприяння інтеграції в суспільство.
Співпраця Музею з незрячими розпочалася з відвідин Львівського осередку УТОС та знайомства з його Головою – п. Любою Кукурузою. Був запланований спільний захід, де ми старалися максимально використати знання, які здобули протягом семінарських навчань в рамках проекту “Музеї без бар’єрів”
Пізнання для незрячих йде через дотик і слух. Якщо для зрячої людини вистачає погляду, щоб мати уявлення про експозиційну кімнату чи музейний предмет, то для незрячої потрібно значно більше часу, щоб прослухати детальний опис і роздивитися предмет руками. Враховуючи це, ми розробили музейне заняття з трьох невеликих і різних за змістом частин. Перша передбачала розповідь про співачку Соломію Крушельницьку, прослуховування запису її голосу, а також тактильне знайомство з блузкою та жіночими капелюшками 20-30 рр. ХХ ст. Це були не музейні предмети, а оригінальні речі працівників Музею “зБабусиної скрині” і це дало можливість доторкатися до них сміливо, не застосовуючи спеціальних рукавичок, які загалом змінюють відчуття.
Друга частина заняття передбачала прослуховування музичних фрагментів і відтворення вражень від почутого в пластиці. Для цієї цілі ми мали закуплений пластилін і глину та підібрали яскраву зображальну музику – “Гроза” з циклу “Пори року” А. Вівільді, Танець з шаблями з балету “Гаяне” А. Хачатуряна та “Мелодію” М. Скорика. При цьому занятті до нас прийшло усвідомлення, що в роботі з людьми незрячими треба уникати примітивізації розповіді і відносин – це є дуже освічені люди, з широким колом знань. Вада зору не дорівнює ваді інтелекту. На занятті були присутні десятеро осіб, і всі десятеро безпомилково назвали музичні фрагменти.
Третьою, і найбільш вдалою частиною було знайомство з музичними інструментами. Музейний волонтер Гордій Старух, скульптор, музикант, має дивовижне захоплення – колекціонує і виготовляє музичні інструменти. На нашу зустріч з незрячими він приніс декілька зразків зі своєї колекції. Велику цікавість і захоплення у наших гостей викликала можливість порухати і видобути звуки з цих інструментів. Це були флояра, гуслі та ліра.
Загалом перспектива Музею Соломії Крушельницької в роботі з відвідувачами з вадами зору є досить широка. Музика і ритміка – важлива частина як естетичного, так і фізичного виховання дітей з порушенням зору. В спеціалізованих школах є такі предмети як логоритміка, казкотерапія, театр. Це є благодатний ґрунт для нашого музичного музею. Нашим дорослим гостям ми можемо запропонувати лекції про українських музикантів з можливістю послухати аудіозаписи, тематичні концерти та зустрічі з нашими сучасниками – відомими діячами музичної культури.
Галина ОГОРЧАК
науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
