В очікуванні новорічно-різдвяних свят всі діти й дорослі живуть надією, що казка стане реальністю. А ще живуть споминами про минулі роки. А ще цікавляться, якими ж сподіваннями жили століття тому наші попередники. Музейники, особливо працівники меморіальних музеїв, намагаються виявити відомості про те, як відзначали ці свята їхні патрони, чим наповнювалися їхні оселі в такі урочисті хвилини. Досліджуючи колекцію Історико-меморіального музею Михайла Грушевського, звернули увагу на поштові вітальні листівки «З Різдвом Христовим!» та «З Новим Роком!». Саме ці вишукані кореспонденції спонукали до пошуку джерел про різдвяно-новорічні традиції та настрої славної української родини Грушевських.
Ці настрої зафіксовані видатним істориком і політиком у його щоденнику першого десятиліття ХХ століття. Звичку ділитися найпотаємнішим з «найщирішим другом», щоденником, майбутній вчений мав ще з гімназійних та студентських років. У Львові, обійнявши першу на українських землях кафедру історії України, молодий професор продовжував фіксувати щоденні справи. Свій «дорослий» щоденник часом вів на окремих аркушах, що дивом вціліли до наших днів. Подбавши, щоб записи про буденні й святкові події в життя свого талановитого Татуся виглядали солідно, на Різдво, 24 грудня 1903 р., його улюблениця, єдина донечка Катруся (яку в родині звали Кулюнею), презентувала йому записничка. На його першому аркуші професор Грушевський занотував: «Цю книжечку дістав від Кулюні на деревце, 24 грудня [І]903[р.]». Відтоді свій «дневник» Михайло Сергійович вже вів у подібних до Кулюненого різдвяного подаруночка блокнотах. Трирічне дівча зробило подарунок не лише Татусеві, але й нам, сучасним історикам, що досліджують життя, діяльність, творчість, психологічний портрет М.Грушевського.
Перечитуючи щоденник вченого, хочеться побажати, щоб кожному з нас дістався такий подарунок і щоби було про що записати на його аркушах. Про сьогодення… Для майбутнього… А Грушевському було про що! І поміж тисяч важливих подій не обминув він і різдвяно-новорічні свята. Відомо, що наприкінці ХІХ ст. Михайло Грушевський зустрічав різдвяно-новорічні свята у рідні дружини, в Скалі-Подільській, 1900 р. – в Берліні, від 1902 р. — на зведеній віллі у Львові, а від 1906 р. уподобав київську святкову атмосферу.
На Різдвяну службу Божу Грушевські ходили до парафіяльної Маріїнсько-Благовіщенської церкви, Софії чи Володимирського собору. А далі традиційно «водили козу»: вітали Лисенків, Садовських, Старицьких, Леонтовичів, Перетців, Чикаленків, Черняхівських, які завжди запрошували до себе на ялинку маленьку Кулюню. З традиційним «Христос народився!» до готелів Гладинюка чи «Ермітажу» на сучасній вулиці Богдана Хмельницького, де у 1906–1908 рр. зупинявся Михайло Сергійович, приходили київські друзі, меценати, учні, рідні – Євген Чикаленко, Володимир Леонтович, Іван Джиджора, Симон Петлюра, Олександр Грушевський, Марко Грушевський та інші. Там же з нетерпінням чекали колядників. Придбавши влітку 1908 р. садибу на Паньківській, 9, на ялинку вже в Дім Грушевських збиралася «маса народу».
І звичайно вертеп, відроджений у Києві заходами Івана Стешенка, вистави в опері, що проходили в Київському міському театрі. Слухаючи «Снігуроньку» М.Римського-Корсакова чи «Русалку» О.Даргомижського, Грушевському так хотілося почути і заборонену «Різдвяну ніч» М.Лисенка. Не втримався, і навіть написав до «Ради» (1907. – 6 січня) статтю, назвавши її «Маленьке бажання», у якій наголошував: «В сьогорічнім різдвянім репертуарі київської опери український етнографічний колорит мали представляти «Черевички» Чайковського, історичний – його ж «Мазепа». З погляду національного колориту обидві опери дають мішанину українського з нижегородським, і де ж де, але на українських сценах се не може не вражати слухача. Сидячи на їх виставах, не можна було відігнати від себе думки, чому б замість них або поруч них київський театр не виставив «Різдвяної ночі» або «Тараса Бульби» Лисенка […]. А се гріх перед українською музикою, й перед українською публікою, й перед Києвом, як центром і столицею України». «Маленьким бажанням» виглядають і щирі слова Михайла Сергійовича, звернені до родини і всього українського народу в ніч Нового 1906-го року: «Нині мав я добрий день – багато робив, добре себе чув і нічого прикрого не трапилося. Дай Боже в новім році більше щастя нам і нашому народу, і більше спокою і вдоволення!» (Щоденник, 31 грудня 1905 р.).
Ось що про різдвяно-новорічні традиції та настрої розповідають самі Грушевські у щоденниках та листах:
1905 рік
23 [грудня 1905 р. Львів]. Дитина […] щаслива – вчора й нині убирає деревце, і я хожу до міста на закупки.
24 [грудня 1905 р. Львів]. На вечері були лише Труші – колядували й пустували трохи, і я з ними. Жаль лише, що не з’їхалися з своїми.
1906 рік
28 [грудня 1906 р. Київ]. Поїхали до Переців на ялинку. Було весело і приємно, ціле товариство, зібране там, робило миле вражінє. […] коло 8 [години] поїхала до Черняхівських на ялинку, яку уряджено в школі Лисенка. Тут цілком інакше, «демократичнійше», але на свій лад також приємно.
30 [грудня 1906 р. Київ]. Рано були в театрі, (я і дівчинка) на «Івані царевичу» і на «Puppenfee» [феєрія-балет Байєра «Фея кукол»], вечером […] поїхали до Стешенків на «ялинку». Товариство було майже те саме, що у Черняхівських; було приємно; дітей було досить. Кулюня дуже вдоволена. Вернулись ми досить пізно.
1907 рік
1 [січня] 1907. [Київ]. Рано приходив Лисенко просити на вечер до себе на ялинку. […] Вечером поїхали до Лис[енка] і повезли дівчинку; вона, бідненька, кашляла дуже, і рішили ми на другий день затримати її в ліжку. У Лисенка було дуже приємно якось так, як межи своїми, і взагалі цілий час нашого побуту в Київі якось «не чужо» – ніби тут і наше місце, і дивно, що додому не хочеться.
6 [січня 1907 р. Київ]. Температ[ура] 20°. […] Приходили Джиджора і Кошовий. Був Саша і Петлюра.
28 [грудня 1907 р. Київ]. Були на «Вертепі», всі семейственно.
31 [грудня 1907 р. Київ]. Заповіли прихід колядники, але дуже спізнились – прийшли о 10 1/2.
![Катерина Грушевська. Львів, [1910-1911] р.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2015/06/613-496x900.jpg?resize=496%2C900)
5 [січня 1908 р. Київ]. Були у нас Леонтовичі, саме в обід, просили Кулюню на деревце на 6 [січня], але на той день мало бути деревце у нас і Кулюня рішучо випросилася, на моє здивованнє.
24 [грудня 1908 р. Київ]. Кутя […]. По вечері пішли з Мариною і мамою до Пріходської [Маріїнсько-Благовіщенської] церкви. Але разила страшенно росийська вимова.
25 [грудня 1908 р. Київ]. Зайшов ще раз до церкви, зрана […]. Потім пішли до Садовських […]. Дістали в презенті песика для Кулюні, к[от]рого я й приніс за пазухою шуби. Заходили до Антоновички, але не застали. Вернувшися, застав білєти Чикаленка і Коцюбинського і зараз по обіді пішов до них. Застав за обідом, казали, що зараз по обіді збиралися до мене знов. Побалакали десь до год. 6-ої. Я, вернувшися, поїхав до Старицьких на ялинку, куди перед тим поїхали наші.
1909 рік
1 [січня 1909 р.] Київ. Стрічали Новий рік у клюбі, але ся стріча мені зовсім не сподобалася. З знайомих сливе нікого не було; до того – несподівано Синицький в останній хвилі, коли вже сідали за стіл, сказав, що я маю сказати тост і провадити дебатами. Я сказав тільки тост […]. Я говорив за взаємини Галичини й Укр[аїни] і тостував за Драг[оманова], Антон[овича], Куліша, Нечуя і Кониського. […] з Кулюнею були у Вовків-Карач[евських], потім я сам у Драгоманової, Косачевої, Парфененко.
3 [січня 1909 р. Київ]. Зібралася сьогодня у нас маса народу – М[арія] Мих[айлівна] Старицька, Антоновичка, Драгоманова з сином, Щербина […]. Заходив до Перетца на ялинку.
6 [січня 1909 р. Київ]. Були вдень на «Руслані», я просидів цілу оперу, й приходили мині ріжні інтересні гадки – помічаю, що музика добре впливає на мене з сього погляду. […] у нас вечером була ялинка, був Лисенко, Черняхівські, Стешенки.
Найвірогідніше, занотовував Михайло Грушевський свої різдвяно-новорічні настрої і в наступні роки, щонайменше 1910–1914-х, проте щоденники за цей період були вилучені жандармами як «вещьдоки» у листопаді 1914 р. під час його арешту і на сьогоднішній день не виявлені в архівних збірках. Короткі ж відомості про свята на Паньківській, 9 черпаємо з епістолярних джерел.
1917 рік
Навіть в «огні й бурі» Української революції родина Грушевських з нетерпінням чекала миті, коли по усіх-усюдах зазвучить споконвічне «Славимо Його!». Про Різдво 1917 р. згадує пізніше Катерина Грушевська на еміграції в листі від 6 січня 1923 р. до київської рідні: «Ми згадуємо останнє Різдво в великім домі, що зустрічали разом з вами, – тривожні се були часи, але на скільки спокійніші ніж тепер! Ми святкуємо зовсім самітно й тихо, але зробили все-таки ялинку маленьку і старалися зробити хоч якусь святочну ілюзію. Але досить се слабо удається».
1927 рік
Повернувшись до Києва, до рідного дому, Грушевські відродили різдвяні традиції на Паньківській, 9. 7 січня (25 грудня) 1927 р. Михайло Сергійович писав до львівського приятеля, тодішнього голови НТШ Кирила Студинського: «Вчора приїхав Іван Осипович [Коссак] з родиною і разом єсьмо засіли при дідуху і куті й колядували. […] ще раз витаю Вас з усім домом – аби сьмо дочекали сього ж на рік в доброму здоровлі, а по році на многі літа».
Джерело: http://vuam.org.ua/
