Вояки УПА намагалися по можливості відзначати найбільші релігійні свята, передусім Різдво Христове. Про те, як святкувалося повстанцям, нині ми можемо дізнатися з їхніх спогадів. Не забуваючи українських традицій, упівці намагалися зустріти Різдво зі святвечором, колядками, подарунками, різдвяними вітальними листівками. Хоч доводилося цього дня і бої вести проти ворога.
Провідники УПА в такі дні намагалося при нагоді прилаштувати незначні подарунки для вояків. Це могли бути тютюн, сушені фрукти, сорочки, рукавиці, шкарпетки тощо. Іноді все це запаковували, а на пакунку писали, для якого повстанця призначений подарунок. Здебільшого цим займалася Теренова сітка ОУН і референтура жіноцтва чи Українського Червоного Хреста. Втім, історик Руслан Забілий зауважує, що організація подарунків була радше винятком, а не правилом. Частіше їх одержували поранені у шпиталях, аніж здорові стрільці.
По можливості повстанці вітали своїх рідних, коханих чи побратимів різдвяними листівками, переважно виготовленими кустарним способом (наприклад, на друкарських машинках) або в підпільних друкарнях. Часто вони мали простенький вигляд, були прикрашені різними узорами чи нескладним малюнком з невеличким привітанням. Іноді упівці виготовляли їх у криївках, але тільки тоді коли хтось із присутніх мав хист до малювання та необхідні фарби. Він просто малював листівку на папері та розфарбовував аквареллю.
Зазвичай повстанці прагнули відсвяткувати Різдво в селах – тих, де не було радянських гарнізонів. Зайшовши до населеного пункту, вони обирали кілька хат на околиці, просили господарів готувати кутю та святкували разом із селянами. При цьому навколо села виставляли стійки, які мали стерегти, щоби до населеного пункту раптово не ввірвалися МГБісти.
Ось як згадував святкування Різдва 1945 року з мешканцями села Білоберізки (Верховинський район, Івано-Франківська область) славетний сотник УПА Мирослав Симчич:
«Пам’ятаю, як з 1944-го на 1945 рік ми святвечір відзначали цілим куренем у Білоберізці на Верховинщині. Білоберізка простяглася вздовж невисокого берега Черемошу. Проте кілька хат розкидано по довколишніх горбах. Саме в одній з таких віддалених хат ми й зібралися для святкування. Поки командири й стрільці вечеряли, озброєні стійкові пильно охороняли село. Вони часто змінювалися, тому всі стрільці мали змогу посмакувати святвечірніми стравами, понасолоджуватись, бодай коротко, домашнім затишком… Люди приймали нас чим хто міг, ділилися останнім у той важкий час… Зійшлося багато людей, ми там гарно відсвяткували, а відтак ще розійшлися по околицях Білоберізки і колядували групами. В такий спосіб Різдвяні свята 45-го ми провели за святковими столами і з колядою. Цілу ніч по горах лунали повстанські колядки».
Дещо по-іншому Різдво відзначали у лісі чи криївці. Цього дня упівці намагалися приготувати кілька смачних страв до різдвяного столу, прикрашали ялинки, навіть робили дідуха. Під час святої вечері після загальної молитви кілька слів і побажань завжди говорив командир, потім всі молилися та сідали за святковий стіл, проглянувши попередньо всі підходи до криївки аби раптово не наскочила облава. Розважали себе чим могли: співали колядок, розповідали веселі історії зі свого життя, згадували рідних.
Ретельно святкування Різдва у криївці описав командир УПА Степан Стебельський у своїх спогадах «Зимою у бункрі»:
«Мені припаде сьогодні бути батьком при вечері. Заздалегідь виходжу на бункер, щоб приготовити дідух та сіно, яких давніше стрільці привезли з села. Входячи до бункру, я привітав усіх вісткою: «Христос Раждається!», а всі відповіли: «Славіте його»! Коли я розстелював солому на причі, а хор[унжий] Мирон – палатки та укладав часник, просфору і свічки, в бункрі була цілковита тиша. Лиця стрільців не були сумні, але сльози текли по них. Вони були поважні, святочні і грізні. Під піччю тріскотів вогонь, варили воду, щоб кинути вушка, вареники, бабульки. На причі світилися три свічки. Багато їх на ялинці. Кожний з нас чистенько вдягнутий. Образ Божої Матері освічений лямпадкою. Внизу портрет полк. Коновальця і Володимирівський тризуб. Стаємо в лаву, відмовляємо молитви, співаємо Коляду «Бог Предвічний». Після коляди моїм обов’язком було сказати декілька слів. Ми почали ділитися просфорою. Кожний втирав незамітно сльози, щоб ніхто не бачив. Наших страв було дванадцять: борщ з ушками, кутя, вареники з капустою, каша з грушками, гриби, капуста, вареники з картоплею, голубці, квасоля з сливками, колочений горох, пампушки і суш. На цю вечерю з усякими додатками приготовлялися стрільці вже завчасу. Святвечір проводимо за всіма народними звичаями Лемківщини і Бойківщини, які лише хто з нас запам’ятав. Святвечір проходив весело. Кожний – крім звичаїв і обичаїв з своїх сторін – оповідав про свої пригоди з минулих років. Оповідання час-до-часу втихали. Переривала їх коляда. Потім знову оповідаємо. Коляди ми мусіли обов’язково відколядувати всі. Хор. Мирон оповідає нам перебіг Різдвяних Богослужень, а віст[ун] Тетяна співає дуже гарними лемківськими напівами багато богослужебних уривків з Всеночної й Утрені, яких вона знає дуже багато. Біля півночі віст. Вихор вилазить на свої «банти» і грає на скрипці, приспівуючи, різні коляди. Пізніше творимо групки і «йдемо» з колядою одні до одних».
У повстанських таборах у лісі Різдво проходило веселіше, ніж у криївках, адже тут люди були не в замкнутому просторі, а тому могли влаштовувати танці або навідуватися до найближчих до табору сіл. Повстанський святвечір 1947 року в Лемківських лісах Володимир Тютюн (псевдо «Блудний») згадує так:
«Помолилися ми біля ялинки, прикрашеної шишками і сіли до святої вечері. Не було дванадцяти страв, родини, але була віра і завзяття, була коляда, що єднала нашу повстанську родину. На прохання ройових і стрільців, командир дозволи піти в село. У Чертіжному нас ждали. Ми ходили по селянським хатам, спільно колядували, віншували. Над ранок повернулися до табору».
Яке ж Різдво без колядок? Як бачимо, повстанці це теж пам’ятали, тому співали їх своїм побратимам чи разом із селянами у селах Галичини. До речі, колядок співали, як давніх, так і складених повстанцями. Останні були сумними та веселими, але завжди з національно-патріотичним ухилом. У них відчувався весь драматизм повстанської боротьби. Для прикладу наведемо одну з таких:
Сині кучугури, пролягли хуртечі,
І на землю грішну опустився вечір.
Опустився тихо, щоб оголосити,
Як у Вифлиємі народивсь Спаситель.
А в криївці вогко, ні куті, ні сіна,
А в селі Святвечір, ждуть, напевне, сина.
Вийшов із криївки, тишина довкола
Лише кріс з морозом у долоні коле.
Тільки не в цей вечір, вирішив повстанець
І намерзлу зброю – в схованці зоставив.
А мороз гарцює і рипить дорога,
А у небі зорі величають Бога.
І нарешті хвіртка, а за нею хата.
Відчиняє двері: «Із Різдвом вас, тату!»
Ще хотів спитати, де старенька мати,
Як з кутків на нього – штири автомати.
Підійшов до сина батько й тихо мовив:
“Вибач, що так сталось.
Із Різдвом Христовим”.
Чим були повстанські колядки для вояків УПА, досить вдало сказав сотник Мирослав Симчич:
«Скажу вам, що і повстанська коляда, і пісня були тоді й пізніше сильною духовною зброєю, часто сильнішою за кріса. Повстанські пісні не лишень підтримували дух вояків УПА у боротьбі з жорстоким ворогом, а й зберігали віру народу в незалежну Україну протягом всього часу совєтської окупації».
Володимир ГІНДА
Джерело: https://zbruc.eu/node/31259
