Хаос, паніка, невідомість панували в Рівному в перші дні війни. “Червоні” начальники і командири пакували валізи й чкурнули з міста перед самим приходом німців, залишивши населення наодинці з окупантами.
Далека війна, яка увійшла в наше місто сімдесят сім років тому, й досі не відкрила усіх своїх страшних таємниць. Можливо, правда, на відміну від радянської пропаганди, яка упродовж десятиліть задурманювала мізки людей, дотепер для когось є надто незручною? Усе менше свідків тих страшних подій, але живуть їхні спогади, через які сучасники можуть дізнатися, що ж відбувалося насправді в місті доки туди не вступили регулярні німецькі війська.
Перший подих війни
Власне його рівняни відчули ще у вересні 1939-го, коли місто перед вступом Червоної Армії бомбардували німці. Недільний же ранок 22-го червня 1941 року Рівне зустріло своїм звичним життям. Про війну ще ніхто не знав. Хоча, як пригадують старожили, ще з середини травня в повітрі неначе висіло передчуття чогось недоброго. Воно поглиблювалося розповідями мешканців навколишніх сіл про щоденні пересування на захід колон піхоти, танків та артилерії. Місцева влада пояснювала це плановими маневрами.
У неділю, 22-го червня, коли близько обідньої пори над центром Рівного щось почало “бухкати”, рівняни спочатку подумали, що почалися чергові навчання з цивільної оборони. Коли ж у небі загуркотіли літаки й “бухкати” почало регулярно, а на вулицях з’явилися перші поранені й убиті, сумніви розвіялися — це війна. Старожили міста пригадують, що 22-го червня бомбардували квартали, прилеглі до залізниці, військове містечко і центр міста — район сучасної Театральної площі, вулиць Пересопницької, Шкільної.
Так у перший же день війни, 22-го червня, Рівне стало прифронтовим містом. Будь-які сумніви розвіялися остаточно після радіовиступу об 11.45 Молотова. Після двох днів бомбардувань багато мешканців міста, зібравши пожитки, рушили до колишнього російсько-польського кордону, щоб втекти вглиб країни. Водночас виникли чутки, що червоноармійці влаштували на колишньому кордоні блокпост і нікого не пропускають. Чимало людей повернулися. Ті ж, хто намагався обійти пост, потрапили під бомбардування й загинули. Багато хто з мешканців Рівного рятувався від бомбардувань у навколишніх селах.
В місті почалися масові пожежі. Увечері мешканцям заборонили виходити на вулиці, користуватися радіоприймачами. Тому населення перебувало в інформаційному вакуумі, ніхто не знав, як розгортаються події. Ворожа авіація 25-26 червня знову бомбардувала Рівне.
Саме у ці дні містом поповзли страшні чутки про розстріли в рівненській тюрмі. Одні історики називають число розстріляних 150 осіб, інші — більше. Утім, точна кількість є невідомою досі. За оцінками науковців, під час бомбардувань та боїв за місто було зруйновано майже десять відсотків площі міста, яка на той час складала 825 гектарів.
Відступ, більше схожий на втечу
Мешканці міста спостерігали, як військово-комуністичне керівництво втікало з Рівного на автомобілях, завантажених майном, як у державних установах спалювали документи, а працівників звільняли. З’явилися довжелезні черги за хлібом. Населення почало скуповувати сірники, сіль, мило, інші предмети і продукти тривалого зберігання. Спланований відступ до кінця першого тижня війни усе більше нагадував панічну втечу. У ніч на 25-е червня місто таємно покинули всі працівники НКВС і міліції. На вулицях з’являлося дедалі більше автівок, навантажених усіляким крамом, меблями — партійно-господарські кадри й так звані червоні комісари, завезені після приєднання Західної України до СРСР, рятували свої родини. Про це свідчать зокрема численні документи військових і партійних архівів, довго приховувані від громадськості. Ще в неділю, 22-го червня, після поспіхом оголошеної мобілізації почали розносити перші повістки. Старожили розповідають, як призовників ще кілька днів тримали у вагонах на залізниці, бо через безлад військове керівництво не знало, куди направляти ненавчених мобілізованих. Через це багато з них розбіглися по домівках.
У місті наростали хаос, безлад і паніка. Утім, як розповідають старожили, частина населення очікувала приходу німців з певною надією і зловтіхою по відношенню до “совєтів”, бо останні добряче встигли допекти за час свого майже дворічного перебування при владі. Хоча від німців ніхто великого добра не очікував, але ще дужче не хотіли збереження “совєтів” з їхніми колгоспами, що зробили жебраками значну кількість мешканців краю.
Червоноармійці масово здавалися в полон
З 23-го по 29-е червня на лінії Луцьк-Броди-Рівне-Дубно тривала найбільша танкова битва початкового періоду війни, в якій з обох сторін брали участь близько двох тисяч бойових машин. Як твердять історики, маючи численну і якісну перевагу в техніці, Червона Армія примудрилася програти цю битву через відсутність пального і радіозвязку. Дороги Рівненщини, і підступи до Рівного в тому числі, були всіяні не так пошкодженими, як покинутими через брак пального танками.
Як розповідають старожили, червоноармійці в перші дні війни масово здавалися в полон, кидаючи зброю.
Ось що пригадує рівнянка Марія Осіпчук, на той час шістнадцятирічна дівчина. Перед війною вона закінчила медичні курси цивільної оборони, й коли через Рівне відступала Червона Армія, разом з подругами допомагала пораненим бійцям.
– Усюди панував хаос, паніка, – пригадує Марія Іллівна. – Солдати не знали, що їм робити, куди йти, бо командири повтікали. Автівки з начальством, що їхали на схід, не хотіли брати поранених. Ми з дівчатами надавали посильну допомогу бійцям. Поранені, які не могли самотужки рухатися, потрапляли в полон, або були застрелені німцями. Вони навіть не могли чинити спротиву, бо гвинтівки були без патронів. Солдати кляли і Гітлера, і Сталіна. Нам завжди розповідали про патріотизм бійців у перші дні війни, що не можна заперечувати. Але те, що ми бачили — солдати не хотіли воювати, й воліли цілими підрозділами здатися ворогу, або втікали, шукаючи притулку в навколишніх селах. Причому, в полон здавалися не лише рядові й офіцери, а й комуністичні комісари, які “не здаються”. Раніше про таке не говорили, бо можна було “загриміти” за грати. Але ж це правда, подобається вона комусь, чи ні.
Вочевидь, для радянської верхівки це не було таємницею, бо вже 29-го червня 1941 року спільним наказом НКДБ, НКВС і Генерального прокурора СРСР усіх, хто здався в полон, було прирівнено до зрадників Батьківщини. Однак це не допомогло. Тому наступним наказом Сталіна №270 від 16-го серпня 1941 року командири і політпрацівники, які здавалися в полон, оголошувались злісними дезертирами, а їхнi сім’ї піддавалися репресіям.
Як зустріло війну Рівне описав у своєму романі ” Чого не гоїть вогонь” Улас Самчук: “Вівторок, десята година ранку, двадцять четвертого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Синє, широке, безхмарне, дуже спокійне, дуже лагідне небо і приємне, міцне, веселе сонце. І враз з південного заходу, понад приміськими осокорами, садами, городами і хатами, зовсім низько, спадом, ніби зграя птахів, що хоче приземлитися, появляється ескадрилья бомбовозів. Одна мить – і весь центр шістдесятитисячного міста, чверть кілометра вздовж головної вулиці, вилітає в повітря. Ніяких сирен, ніяких алярмів, ніякого попередження. Місто било нервом перших двох днів несподіваної війни, що десь там далі, на захід, за триста п’ятдесят кілометрів, мов бомба, вибухнула. Всі були стривожені, здивовані, поспішали до крамниць, на базари, запасалися хто чим міг, але ніхто не чекав того вже ось тут, у себе над головою. Всі бачили це лише десь там, далеко, як Львів, як Перемишль. Головною широкою вулицею в тому ж напрямку день і ніч з ревом, криком і лайкою текла безупинна ріка машин, людей і коней, на хідниках, на базарах, у всіх вулицях і завулках вирувало людьми”.
Світлана КАЛЬКО
Фото з особистої збірки автора та надані краєзнавцем-дослідником Василем Гудзієм. Джерела фото: сайти “Бундесархіву”, ebay.de, фонди ДАРО.
Джерело: РівнеРетроРитм
