Повторний прихід совєцьких «визволителів» став черговим серйозним випробуванням для мешканців Галичини. Для вірних Греко-Католицької Церкви він ознаменував початок понад сорокалітньої хресної дороги у новітніх катакомбах. Інспірований сталінськими спецслужбами «Львівський собор» 1946 р. в уявленні його ляльководів мусів назавжди покласти край самому існуванню недержавної, неконтрольованої режимом, не нашпигованої сексотами Церкви. Слабших й хитливих деморалізували залякуваннями і підкупом, непохитних взялися попросту ізолювати.
Багатьох речей, однак, не врахували новочасні нерони та діоклетіани. Одна з них – наявність у Церкві глибоко вкоріненої традиції монашества. Численні чоловічі й жіночі згромадження виявилися правдивими твердинями переслідуваної, загнаної у підпілля, мовчазної Церкви. Без самопожертви богопосвячених осіб вистояти вона навряд чи змогла б.
В часи жорстоких гонінь кожне чернече згромадження зробило свій внесок у перемогу над тоталітарно-атеїстичним мракобіссям. Критично важливою була роль отців-редемптористів (Чину Найсвятішого Ізбавителя) – одного з наймолодших згромаджень Української Католицької Церкви. Парадоксально, але на момент приходу «других совітів» історія Чину на галицьких теренах налічувала лишень трохи більше тридцяти років. Перші отці та брати-редемптористи, бельгійські піддані, прибули до Галичини на запрошення великого митрополита Андрея Шептицького (1865 – 1944), сповнені бажання служити у східному обряді для потреб українців. В період між двома світовими війнами згромадження зросло чисельно і, завдяки активній місіонерській праці, прихилило до себе серця багатьох вірних. Від 1918 до 1937 р. осередки редемптористів постали не тільки в Галичині (Збоїська під Львовом, Станіславів, Голоско Велике біля Львова, Тернопіль, Львів), але й за «сокальським кордоном», на волинській землі (Костопіль, Ковель). У березні 1946 р. Львівська віце-провінція Чину Найсвятішого Ізбавителя налічувала 65 ченців (священиків, братів та студентів).
Стати об´єктом «актівних мєропріятій» беріївського відомства редемптористам – як і цілій Греко-Католицькій Церкві – випало вже з перших днів нової (старої) влади. 11 квітня 1945 р., разом з іншими владиками, заарештований перший український єпископ-редемпторист Миколай Чарнецький (1884 – 1959), екзарх для Волині та Полісся. Незадовго до арешту владика Миколай встиг уділити таїнство священства двом співбратам по Чину – Василеві Михайлюку (1919 – 2001) та Степанові Захарківу (1922 – 2003). Сталося це 12 лютого 1945-го у монастирській церкві Непорочного Зачаття при монастирі св. Климентія у Львові (зараз вул. Франка, 56). Наступні священичі свячення Кир Миколай уділить тільки через одинадцять років… 9 серпня 1945 р. у Тернополі заарештували отця Василя Всеволода Величковського (1903 – 1973), настоятеля монастиря Успіння Пресвятої Богородиці. На владику Миколая і отця Василія попереду чекали виснажливе слідство, неправедний суд та десять років сталінських концтаборів (отцеві Величковському довелося відсидіти деякий час у камері смертників), одначе їхні терпіння не пропали намарно. Нині Вселенська Церква визнає обох подвижників Чину Найсвятішого Ізбавителя блаженними новомучениками.
Сталінський спектакль під назвою «Львівський собор» відбувся у березні 1946 р. Як і решта чернечих згромаджень, «возз´єднуватися» із Російською (чи то пак Радянською) Православною Церквою редемптористи не забажали. «Ніхто не був. Та де, вони би пішли до тюрми, а там би не пішли» – згадував брат Косма (в миру Антон) Крочак (1907 – 1994).
Проти «упертих і несвідомих» монахів радянська влада застосувала увесь наявний, апробований десятиліттями арсенал засобів. Богопосвячених осіб переслідували за «неробство», поступово позбавляли можливості вести монаший спосіб життя у відповідних для цього місцях. Ще у листопаді 1945-го на території збоїщанського монастиря Матері Божої Неустанної Помочі (теперішня вулиця Плугова), де майже чверть-століття знаходився новіціат редемптористів, розмістили військову частину. До монастирської каплиці ще довго ходили молитися люди, одначе колишню обитель редемптористам не повернули і по двадцяти семи роках після виходу з підпілля… 20 березня 1946 р., по гарячих слідах псевдо-собору, закрито монастир св. Климентія, що від 1938 р. слугував провінційним домом (осідком уряду) Львівської віце-провінції. Отцям та братам на чолі з протоігуменом-фламандцем отцем Йосифом де Вохтом (Jozef de Vocht, 1881 – 1956) довелося переміститися до монастиря св. Альфонаса на Голоску (нині вул. Замарстинівська, 225). Протягом наступних місяців долю львівської обителі розділили монастирі Станіславова й Тернополя. Провінційний дім до кінця 1950-х років знаходився у власності обласного парткому. Згодом, аж до 1992 р. в монастирському комплексі містилася турбаза, а в церкві у «кращих» традиціях совєцького безбожництва відкрили кафе… Цікавий факт: протягом 1950-х у приміщенні колишнього провінційного дому (на той момент – партійній школі) спершу швейцаром, а пізніше двірником працював підпільний монах-редемпторист, брат Іларіон (Володимир) Стащишин (1923 – 1994), котрий вступив до монастиря на початку 1940-х.
Упродовж двох років єдиним осередком редемптористів залишався альфонсіанський монастир. Але й тут влада не забувала про непокірних ченців. В травні 1946 р. до війська мобілізували п´ятьох студентів голосківської семінарії – Мар´яна Галана, Теофіла Олійника, Василя Постелинюка, Михайла Винницького та Володимира Піговського. Студенти Галан і Винницький через декілька років опинилися за ґратами, троє інших не повернулися до монастиря.
18 червня 1947 р. – черговий удар для згромадження: за буцімто зв’язки із націоналістичним підпіллям заарештовано отця Володимира Стернюка (1907 – 1997), досвідченого місіонера, секретаря та дорадника віце-протоігумена де Вохта, на той момент лаборанта у науковій бібліотеці Львівського державного університету. Вирок «гуманного» більшовицького суду – п´ять років таборів, які священик відбуватиме на лісоповалі у селищі Єрцево (рос. Ерцево) Архангельської області. Вранці 17 жовтня 1948 р. прибулі до голосківського монастиря працівники МГБ арештували отця Василя Куцаха (1919 – 1984), котрий до початку гонінь на Церкву обслуговував парафію в Дашаві поблизу Стрия. Поневіряння молодого отця пекельними колами ГУЛАгу триватимуть десять років. Того ж таки дня, 17 жовтня 1948-го, партійні «уповноважені», що приїхали слідом за чекістами, почали виселяти редемптористів з їхньої обителі. Монахів на чолі з протоігуменом посадили у вантажівки (для цього знадобилося 14 машин) й повезли до Унівської Лаври – останнього греко-католицького монастиря в Галичині, де совєцька влада влаштувала щось на кшталт табору для ченців усіх згромаджень. Деякий час на Голоску перебував лишень економ зліквідованого монастиря отець Григорій Мисак (1909 – 1978), який обслуговував прихожан церкви св. Анни, однак і він згодом подався до Унева.
Монастирю св. Альфонса комуністична влада незабаром знайшла, так би мовити, застосування: до самого виходу УГКЦ з підпілля тут знаходилася туберкульозна лікарня. Однак, редемптористи ніколи не поривали зв´язку із цим місцем: від початку 1950-х неподалік колишньої обителі замешкали двоє брати Гавриїл (Іван) Олійник (1903 – 1992) та Герард (Роман) Жовнір (1894 – 1973). 1958 р. разом з ними оселився отець Филимон Курчаба. У 1962-му для тодішнього протоігумена згромадження знайшли іншу хатину ще ближче, буквально через дорогу від монастиря (тепер – вул. Замарстинівська, 184). Брата Герарда, одного з перших редемптористів-українців, через тяжку недугу згодом госпіталізували до тублікарні в приміщенні колишньої обителі: тут він і залишив цей світ 18 лютого 1973 р. Волею Провидіння монастир св. Альфонса, останнім відібраний у згромадження атеїстичним режимом, чи не першим з усіх монастирів Чину Найсвятішого Ізбавителя повернувся до законних господарів. Але це, як то кажуть, вже геть інша історія…
Попри всі сподівання совєцьких чиновників, тяжкі обставини не змусили редемптористів зрадити віру й Вселенську Церкву. Компартійне керівництво вбачало у такій поставі «шкідливий» вплив отця Йосифа де Вохта, бельгійського підданого, який служив для галицьких українців від початку 1920-х років, а з 1933 р. виконував обов´язки протоігумена Львівської віце-провінції. Отець Йосиф виявився останнім з редемптористів-бельгійців, хто ще перебував на українській землі (більшість вимушено полишила Галичину після приходу «перших совітів»). На думку відповідальних товаришів, отець де Вохт займався антирадянською агітацією і ледве не силоміць забороняв співбратам «возз´єднуватися» зі сталінською РПЦ. Небезпечного «ватиканського агента» вирішили позбутися чимскоріш. У грудні 1948 р. бельгійського місіонера депортували з Радянського Союзу, він більш-менш благополучно дістався Брюсселя й невдовзі відзвітував про стан української Церкви під радянщиною перед архімандритом Чину отцем Леонардусом Буйсом (Leonardus Buys, 1896 – 1953) та Святішим Отцем Пієм ХІІ (1876 – 1958). Однак ще перед від´їздом передав повноваження провінційному вікарієві отцю Іванові Зятику (1899 – 1952). Отець Іван здійснював служіння до свого арешту 20 січня 1950 р. Опісля протягом семи місяців протоігуменом Львівської віце-провінції був отець Василь Рудка (1912 – 1991), колишній настоятель у Тернополі, однак 26 липня 1950-го настала і його черга випити гірку чашу в лабетах сталінського ГУЛАГу.
«Після того, як арештували отця Зятика в Уневі, потім ще отець Рудка був старшим і його арештували, тоді те настоятельство припало мені в 1950 р. І я його ніс сорок років, аж до тепер, як вже настала та повна відлига» – ці слова належать наступникові отця Василя на чолі Львівської віце-провінції. Отець Филимон Курчаба (1913 – 1995) ніс важкий хрест служіння співбратам та вірним від липня 1950 до листопада 1990 р. На його плечі лягли обов´язки по зорганізуванню життя малих спільнот, функціонуванню підпільних новіціату і студентату.
Правдивою Голготою для Чину редемптористів стали роки 1949 – 1950. Тоді в ув´язненні і на засланні опинилися наступні отці, брати та студенти: Роман Бахталовський (звільнений 1955-го), Богдан Репетило (звільнений 1955-го), Авксентій Кінащук (звільнений 1953-го), Євген Котик (рік звільнення невідомий), Григорій Мисак (звільнений 1956-го), Євген Пелех (звільнений 1956-го), Михайло Пилюх (звільнений 1957-го), Іван Зятик (загинув на засланні 17 травня 1952 р.), Михайло Винницький (звільнений 1955-го), Мар´ян Галан (помер в ув´язненні 5 червня 1952 р.), Юрій Потерейко (звільнений 1956-го), Петро Козак (звільнений 1960-го), Євстахій Смаль (звільнений 1955-го), Василь Рудка (звільнений 1955-го), Іван Юськів (звільнений наприкінці 1950-х), Богдан Орищук (звільнений на початку 1960-х).
Але й ті, хто залишився на волі, перебували під пильним наглядом «відповідальних товаришів». Згідно документів, в Уневі навесні 1950 р. знаходилися близько двох десятків редемптористів, серед яких – отці Симеон Гнатишин, Василь Рудка, Филимон Курчаба, Дмитро та Іван Леб´яки, студент Євстахій Смаль, брати Герард Жовнір, Альфонс Дацьків, Гавриїл Олійник, Климентій Білогубка, Йосафат Менда, Василь Стець, Лев Стефанович, Іриней Манько, Панкратій Костюк, Іларіон Стащишин… Унівська Лавра недовго слугувала пристанищем для галицького монашества. Незабаром виконком «депутатів трудящих» вирішив, що і цієї однієї обителі для греко-католиків забагато. У вересні 1950 р. монастир закрили, а «упорствующім уніатам» запропонували йти на всі чотири сторони.
1950-й став для Львівської віце-провінції роком великого перелому, став початком катакомбного її існування. У підпілля пішли 44 редемптористи: 1 єпископ (на той час ув´язнений), 26 священиків (13 ув´язнені), 14 братів (1 за ґратами), 3 студентів (усі троє в місцях позбавлення волі). Більшій частині з них, на жаль, не судилося побачити радісну мить відродження Церкви. Першим у катакомбах помер отець Симеон Гнатишин 4 липня 1950 р. на 38-му році життя, останнім – брат Альфонс Дацьків 19 травня 1989 р. у віці 86 років…
Упродовж сорокарічних поневірянь доля розкидала співбратів по різних кінцях совєцької імперії. Василь Рудка, колишній протоігумен, після звільнення з таборів не зміг прописатися на Львівщині й був змушений податися до Кемеровської області Росії. Навесні 1959 р. в помешканні отця у Прокоп´ївську (рос. Прокопьевск) постав монастир Матері Божої Неустанної Помочі. Понад тридцять років аж до смерті в 1991 р. отець Рудка був невтомним «Апостолом Сибіру», служачи, як для українців – греко-католиків, так і в латинському обряді для римо-католиків – німців. Спершу здійснював місію самотужки, пізніше провід згромадження надсилав йому на допомогу молодших священиків (один з них – отець Ярослав Сподар – опікуватиметься парафією протягом 1990-х років). Дещо подібною була доля й отця Юрія Потерейка (1914 – 1993). Після відбуття в´язничного терміну йому відмовили у праві проживати в Західній Україні. П´ять років отець пропрацював на хімзаводі в Хмельницькому, паралельно помагаючи римо-католицьким священикам, однак невдовзі «компетентні органи» по-хорошому попросили його забратися геть. У 1960-му отець Потерейко подався до міста Чу (нині – місто Шу Жамбильської області) в Казахстані, де працював малярем та сторожем і водночас, спільно з отцем-василіянином Антонієм Станканинцем (1905 – 1999) із Закарпаття, служив у місцевій капличці. 1963-го отець Юрій переселився до Алма-Ати, де майже тридцять років опікувався вірними греко-католиками (таємно), а також римо-католиками (здебільшого, німцями), яким із 1975 р. служив цілком легально. «Патер Георг» трудився на благо католиків Казахстану аж до повернення в Україну 1990 р. У далекому Сибіру протягом багатьох років довелося душпастирювати також отцеві Богданові Орищуку (1912 – 1990), котрий повернувся в Україну у 1986-му, за чотири роки до смерті.
Кінець сталінщини й настання так званої «хрущовської відлиги» (половинчастої і недовготривалої, але…) внесли певні корективи у підпільне життя не лишень редемптористичного згромадження, але й цілої Церкви. Влітку 1956 р. до Львова повернувся владика Миколай Чарнецький. Фізично ослаблений, але незламний духовно, він взявся відновлювати церковні структури в катакомбах. Старенького єпископа прийняв до себе брат Климентій (Гавриїл) Білогубка (1907 – 1985), котрий мешкав по вулиці Вечірній, 7 (Залізничний р-н, будинок знесено). Разом із братом Климентіям доглядали Кир Миколая в останні роки його страдницького життя брати Косма Крочак, Панкратій (Йосиф) Костюк (1915 – 1980), Пантелеймон Линдюк (1906 – 1983), а також сестри милосердя зі Згромадження св. Вінкентія. Владиці Миколаю, попри вік і недугу, судилося зробити чимало доброго для переслідуваної Церкви. На єпископа намагалися тиснути «компетентні органи», проте «виховні бесіди» нічого не дали. «Мене кликали і казали: Ви висвячуєте… Висвятили вже 13 священиків. Але вони не дорахувалися, бо я висвятив 52. То за всіх не знають…» – переповідали слова Кир Миколая ті, хто знав його близько. Серед висвячених владикою – двоє його співбратів: Михайло Винницький (8 листопада 1956 р.) та Євстахій Смаль (21 липня 1957 р.). Помер єпископ-страдник в опінії святості 2 квітня 1959 р. у Львові в крихітній квартирці на площі Возз´єднання (тепер – Соборній), 11/3, де в тому часі проживали отець Василь Величковський з братом Іринеєм (Олексієм) Маньком (1920 – 1992).
Поховали єпископа спершу на Кульпарківському цвинтарі, а по його ліквідації на початку 1970-х – на Личакові. Влітку 2002 р. останки владики, рік перед тим зачисленого до лику блаженних, урочисто перенесли до найбільшого храму редемптористів у Львові – церкви св. свщмч. Йосафата (вул. Замарстинівська, 134).
На Греко-Католицьку Церкву очікували десятиліття виснажливої боротьби за право на існування. Волею Всевишнього редемптористи опинилися на самому переді протистояння. 4 лютого 1963 р., напередодні відбуття до Риму, звільнений після майже двох десятиліть у совецьких концтаборах Глава Церкви митрополит Йосиф Сліпий (1892 – 1984) прямісінько у номері московського готелю уділив єпископські свячення отцеві-редемптористові Василеві Величковському, іменувавши останнього місцеблюстителем митрополичого престолу. Рік по тому, 2 липня 1964-го Кир Василій висвятив на єпископа (разом з іще кількома священиками) свого співбрата отця Володимира Стернюка. Після депортації владики Величковського з Радянського Союзу на початку 1972 р. обов´язки місцеблюстителя лягли на плечі Кир Володимира: саме він виводитиме Церкву з підпілля, коли прийде час…
Часті зміни кон´юнктури на кремлівському «олімпі» на загал мало зараджували становищу греко-католиків в СРСР. Перед протоігуменом отцем Филимоном Курчабою та його найближчими соратниками – отцями Богданом Репетилом (1913 – 1967), Михайлом Лемішкою (1900 – 1987), Павлом Дмуховським (1916 – 1990), Павлом Маїком (1919 – 1980), Дмитром Леб´яком (1913 – 1974) стояла воістину титанічна задача: не лишень, попри всі перешкоди, працювати для духовного добра вірних, але забезпечити тяглість покликань до богопосвяченого життя, подбати про вишкіл майбутніх отців і братів. У ситуації, що склалася, немало залежало не лишень від глибини знань, але й від особистого прикладу духівників.
Липень 1961 р. став особливим в історії Львівської віце-провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя. Адже саме тоді, по довгих сімнадцяти роках перерви, до лав згромадження зголосився перший кандидат: молодий священик зі Станіславівщини, отець Микола Волосянко, якого ще наприкінці 1950-х висвятив Кир Миколай Чарнецький. Слідом пішли інші. Протягом наступних двадцяти восьми років до Чину вступили (і залишилися в ньому) понад сорок осіб, в числі яких – отці Іван Даньків (1930 – 2009), Микола Бабій, Михайло Шевчишин, Адам Гусар (1944 – 2002), Микола Куць (1946 – 2013), Іван Білик, Ігор Сподар, Михайло Сабрига (1940 – 2006), Михайло Волошин (майбутній протоігумен), Володимир Мицак (1932 – 2015), Богдан Гірський (1941 – 2013), Ярослав Сподар, Михайло Якимець (1941 – 2015), Петро Баран (донедавна голова Патріаршої комісії у справах монашества) та інші. Серед тих, хто прийшов до згромадження, були і нинішні правлячі архієреї: митрополит Ігор Возьняк (новіціат 1973 р., рукоположений на священика 1980-го), владики Михаїл Колтун (новіціат 1974 р., рукоположення – 1981-го) і Степан Меньок (новіціат 1974 р., рукоположення – 1984-го). Одним з найцікавіших кандидатів виявився пан Василь Тураш (1924 – 2006), який розпочав новіціат в грудні 1986 р. у віці 62 років, прибравши чернече ім´я Володимир. Замолоду пан Василь дев´ять років провів на Колимі за зв´язки з ОУН, опісля чого працював водієм на сільськогосподарському виробництві у Новому Яжеві на Яворівщині. Мав сім´ю, проте на початку 1980-х овдовів, а діти роз´їхалися, хто куди… Напередодні виходу з підпілля у лавах Згромадження Найсвятішого Ізбавителя налічувалося 62 особи: 3 єпископи, 38 священиків, 6 братів, 6 студентів, 9 новиків.
В тогочасних умовах осідками чернечого життя стали малі спільноти, в яких жили по двоє – троє співбратів, дотримуючись Уставу та здійснюючи духовні практики у приватних домівках. У Львові один з таких міні-монастирів знаходився спершу на вулиці Простій (бічна від Городоцької), а від 1962 р. на вулиці Лісній (Личаківський р-н). Тут замешкали отці Євген Пелех (1920 – 1996), Михайло Шевчишин, Михайло Сабрига і брат Йосафат Менда (1907 – 1988). Ось як описує життя монастирської спільноти на Лісній в 1960-х роках владика Михайло Сабрига, єпископ Тернопільсько-Зборівський, який розпочав новіціат у травні 1967 р., а 24 лютого 1974 р. рукоположений на священика: «Наше життя на Лісній починалося так: ми, отець Євген, брат Михайло Шевчишин, брат Йосафат і я вставали в п’ятій годині кожного ранку і робили півгодини розважання. Це значить, ми брали якусь точку з правди нашої святої віри чи про останні речі – смерть, суд, небо, пекло – і роздумували над цими точками. Один читав на голос і ми застановлялися над правдами нашої святої віри. Потім в шостій годині була Служба Божа в нашій каплиці. Після Служби Божої було благодарення 15 хвилин. Опісля часослов. Після прочитання полунощниці, утрені, часів ми йшли на сніданок і після сніданку йшли до праці. Поверталися ми вже пізно, тому після вечері кожний мав свої духовні вправи. А вечором – спільні молитви. В певні години отець Євген викладав нам різні богословські науки, притримуючись плану занять, звичайно після приходу з праці. Так повторялося кожного дня. Ми все були задіяні. Ми нічого не писали. Ми більше слухали. Щоб вони не виявили, що ми готуємося на священиків. […] Ми мусили бути завжди на сторожі. І також добре закривати вікна. На наших дверях, на нашій фіртці вже з’явилося слово «монахи», написане крейдою. Отже, вони починали обробляти населення. І я також зауважив, що нас супроводжують до праці їхні люди…»
На початку 1960-х років в одній з приватних осель села Водяне (нині Зимна Вода) на захід від Львова постав ще один невеличкий монастир. Тут мешкали отці Петро Козак (1911 – 1984), Євген Котик (1920 – 1980), Іван Юськів (1912 – 1973), а також брати Авксентій Кінащук (1899 – 1967) і Лев Стефанович (1908 – 1987).
Важливу роль відігравала наявність у віце-провінції підпільної духовної семінарії, викладачами якої були владика Володимир Стернюк, отці Роман Бахталовський (Святе Письмо, канонічне право), Павло Маїк (моральне богослов´я), Євген Пелех (філософія, історія Церкви), Павло Дмуховський (догматика), Дмитро Леб´як, Іван Юськів (моральне богослов´я), Михайло Пилюх (моральне богослов´я), Василь Михайлюк, Петро Козак тощо. На ниві морально-духовного вишколу вступників до монастиря трудилися отці Михайло Лемішка, Євстахій Смаль, Михайло Винницький. Двоє останніх активно працювали і з мирянською спільнотою, наслідком чого виявилося остаточне оформлення ІІІ Чину редемптористів у 1975 р.
Радянський режим практично до останнього не визнавав Греко-Католицької Церкви, тож про пошанування права її священиків займатися апостольською діяльністю не могло бути й мови. Аби не потрапити у поле зору каральних органів за «неробство», отцям і братам-редемптористам доводилося влаштовуватися на «світську» роботу – зазвичай непрестижну і малооплачувану. Отець (пізніше владика) Володимир Стернюк по звільненні з таборів працював сторожем у львівському парку «Залізні води». Пізніше, наприкінці 1950-х влаштувався санітаром швидкої допомоги, паралельно закінчивши заочне відділення медичного училища № 1 (тепер – Львівський медичний коледж ім. Андрея Крупницького). Від 1959-го і до виходу на пенсію у 1967-му підпільний священнослужитель працював фельдшером. Із медициною в той чи інший спосіб пов´язали себе й інші співбрати майбутнього місцеблюстителя. Так отець Євстахій Смаль працював завгоспом в одній з лікарень. Брат Косма Крочак – спершу санітаром у 3-й лікарні (зараз Комунальна 3-тя міська клінічна лікарня м. Львова), згодом медбратом в психіатричній клініці на Кульпарківській. Тут же працював столяром брат Климентій Білогубка. Брат Панкратій Костюк, колишній кухар у провінційному домі, куховарив тепер у львівській туберкульозній лікарні. Віце-протоігумен згромадження отець Филимон Курчаба після переїзду до Львова наприкінці 1950-х і до виходу на пенсію 1973-го працював завскладом на санепідемстанції. Отець Михайло Залізняк (1919 – 1997) заробляв на життя спочатку вахтером у Львівській Політехніці, а потім на шкірзаводі. Отець Михайло Винницький працював завгоспом у 34-й львівській середній школі, пізніше збирав лікарські рослини. Отець Павло Дмуховський був комірником на заводі. Брат Іриней Манько – цеховим майстром. Отець Петро Козак – почергово бухгалтером, кочегаром, столяром, слюсарем, паралельно здійснюючи пастирське служіння у трьох галицьких областях. Брати Авксентій Кінащук та Йосафат Менда влаштувалися на роботу до дитячих садків. Отець Микола Якимович (1901 – 1985) деякий час був комендантом гуртожитку Торговельно-економічного інституту (нині Львівський торговельно-економічний університет). Отець Євген Пелех після виходу з місць позбавлення волі і до пенсії в 1980-му працював у Львівському тресті зеленого господарства пліч-о-пліч з отцями Дмитром Леб´яком та Михайлом Пилюхом (1911 – 1976). Останній протягом десяти років пропрацював також сторожем у інфекційній лікарні. Сторожем був і отець Євген Котик. Отець Павло Маїк у 1953 – 1979 рр. обіймав посаду головного бухгалтера на одному з львівських підприємств, також близько двадцяти років викладав на курсах підготовки та підвищення кваліфікації. Був поцінований начальством як винятково сумлінний, зразковий працівник.
Традицією кожного католицького чернечого ордену є практика канонічних візитацій (лат. visitatio – «відвідини», «перевірка», «огляд») до осідків згромадження з метою перевірки стану справ для подальшого інформування вищої церковної влади. У Львівській віце-провінції остання така візитація відбулася ще восени 1938 р. Війна та більшовицька окупація західноукраїнських теренів значно утруднили контакти між Генеральним Урядом Згромадження редемптористів у Римі та українськими співбратами. Тривалий час роль з´єднуючої ланки відігравали українські редемптористи, котрі в різний час опинилися на канадійській землі. Після пом´якшення взаємин між Радянським Союзом і Канадою вихідці з Західної України, що проживали у північноамериканській державі, змогли відвідувати рідних, котрі залишилися в СРСР. Під виглядом таких гостин у галицьких співбратів змогли побувати окремі священики з Канади, у тому числі отці Михайло Щудло (1915 – 1987) та Степан Шавель (1910 – 1988).
Нарешті, Генеральний Уряд призначив чергову візитацію Львівської віце-провінції на червень 1970 р. Виконати надважливе завдання доручили чеському редемптористу з Празької провінції отцеві Янові Ярошу (Jan Jaroš, 1909 – 1985) – науковцеві-славістові й педагогу, котрий мав зв´язки у вчених колах Києва, Москви та Львова. Згідно конспіративної легенди, отець Ярош їхав до Радянського Союзу за дорученням Чехословацької Академії наук у справі російсько-чеського навчального посібника. Прибувши до Москви, він надіслав листа настоятельці Згромадження вінкентійок сестрі Аліції Поппе (Alicia Poppe, 1884 – 1970) з проханням переказати протоігумену про потребу зорганізувати зустріч зі співбратами. Сестра Аліція виконала прохання, проте отець Филимон Курчаба запідозрив лихе і просьбу чеського отця проігнорував. Незважаючи на це, отець Ярош все ж прибув до Львова. 12 червня 1970 р. у домі сестер-вінкентійок по вулиці Куйбишева (нині Огієнка), 12А відбулася зустріч візитатора із отцем-протоігуменом. Залишалося побачити решту співбратів. Отець Ян Ярош перебував у Львові чотири дні (12 – 16 червня), протягом яких очікував отців та братів у готелі «Інтурист» (нині готель «Жорж» на перехресті площі Міцкевича і проспектів Свободи та Шевченка). Звісно, туди ніхто не з´явився. Тоді наполегливий гість-візитатор навідався до квартири брата Іринея на площі Возз´єднання, де нарешті поспілкувався з львівськими редемптористами. Сам зазнавши переслідувань від комуністичного режиму у Чехословаччині, отець Ян Ярош все чудово розумів…
Пересторога отців та братів Львівської віце-провінції цілком зрозуміла, якщо згадати, в який час все це відбувалося. Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х безроздільно панував брежнєвський застій з його небаченою корупцією, культом особи, безсоромною пропагандою, тотальною брехнею та дошкульними нагінками на тих, хто «сьогодні співає не з нами» (Маяковський). Толерувати «уніатів» власть імущі не збиралися. Підпільним священикам час від часу надокучали працівники «органів» та «турботливі» батюшки РПЦ (подекуди то було одне й те саме). Коли не виходило «по-доброму», застосовувалася брутальна сила. 1967 р. у Крехові міліція затримала отця Євгена Пелеха, котрий був там у душпастирській справі: священика забрали до Львова і після жорстокого побиття відпустили геть. Наступного року карателі вчинили напад на отця Євстахія Смаля, пошкодивши йому хребет. У жовтні 1968 р. вдруге арештовано одного з найвизначніших редемптористів Львівської віце-провінції отця Романа Бахталовського – невтомного місіонера, педагога, письменника, засновника Згромадження сестер Непорочного Серця Марії Фатімської. Одного з перших українських редемптористів засудили до восьми років ув´язнення, яке той відбував спершу в Мордовії, а потім у Красноярському краї. До України отець Роман повернувся щойно у вересні 1976 р., останні роки життя проживши в Хмільнику на Вінничині.
2 січня 1969 р. відбувся другий арешт владики Василя Всеволода Величковського. Єпископові інкримінували «протидержавну діяльність» – зокрема, організацію таємних богословських курсів у Тернополі, написання та розповсюдження рукопису «Історія Чудотворної Ікони Матері Божої Неустанної Помочі», прослуховування передач Ватиканського радіо. Вже після засуду Кир Василія, якого запроторили в одну з найгірших в´язниць у Комунарську (тепер – Алчевськ) на Луганщині, публічний обвинувач та суддя, котрі знущалися з немолодого владики під час судового процесу, несподівано один за одним повмирали наглою смертю. 27 січня 1972 р. смертельно хворого єпископа звільнили й дозволили виїхати з Радянського Союзу. Помер Кир Василій в опінії святості на канадійській землі 30 червня 1973 р.
На початку 1970-х декілька років за ґратами провів отець Микола Волосянко. Та справжнім, так би мовити, «рекордсменом» виявився енергійний і безстрашний отець Михайло Винницький (1926 – 1996), котрий протягом тридцяти семи років відбув чотири тюремні терміни. Найбільш тривале ув´язнення – від січня 1975 до липня 1982-го. Востаннє отця засудили вже за горбачовської так званої «перебудови» в червні 1985 р. та звільнили достроково у грудні 1987-го – чи не останнім з репресованих греко-католицьких священиків. Не завжди, однак, все закінчувалося лишень тюремними нарами: у травні 1980 р. в Зимній Воді знайшли мертвим отця Євгена Котика зі шматком хліба у горлі. Чи був це нещасний випадок, чи зумисне вбивство, достеменно невідомо дотепер.
Та, попри обшуки, конфіскації, виклики на «профілактичні бесіди», побої, арешти, несправедливі засуди і таємничі смерті, Згромадження редемптористів залишалось вірним Богові і Церкві, продовжувало боротьбу в катакомбах, служило вірним, приймало нових кандидатів. Харизматичний владика Володимир Стернюк висвятив на єпископів трьох співбратів по Чину: Петра Козака (1983 р.), Филимона Курчабу (23 лютого 1985 р.) та Михайла Сабригу (11 жовтня 1986 р.). 8 грудня 1989 р. Львівська віце-провінція Чину Найсвятішого Ізбавителя отримала статус провінції. Аби привітати героїчних співбратів до Львова прибув архімандрит Чину отець Хуан Мануель Лассо де ла Веґа (Juan Manuel Lasso de la Vega y Miranda).
Згромадження редемптористів навряд чи змогло перейти через численні випробування й залишитися вірним євангельським заповідям, якби у його лавах не було людей, котрі розуміли, що таке справжнє покликання. Про окремих із цих подвижників скажемо декілька слів на завершення. Найперше згадаймо за отця Павла Дмуховського, який «мав велику любов до ближнього, практикував убожество, хоча мав можливість жити вигідно, був второпний, гостинний, турботливий». Нерідко жертвував власними скромними заощадженнями аби допомогти молодим кандидатам і студентам. Надзвичайною людиною, знаковою постаттю Чину був отець Євген Пелех. Його понад півстолітнє пастирське служіння розпочалося ще у січні 1943 р. «Він був надзвичайного розуму. – згадував свого викладача у підпільній семінарії отець Ігор Сподар. – Він ніколи книжок зі собою не носив, все говорив із пам’яті. Ходяча енциклопедія. Враз із тим – скромність, смирення, тихість.»
Дивовижним священиком, одним із символів переслідуваної, але незламаної, невпокореної, живої Церкви був отець Євстахій Смаль (1922 – 1991), якого протоігумен часто називав «Всюдисущим». Його справді було багато, але його мужність вселяла надію в багатьох. За понад тридцять років пастирського служіння отець встигав побувати навіть у найвіддаленіших одне від одного місцях. Галицькі села, спільноти вірних у Східній Україні, країни Балтії, Казахстан – він приходив туди, де в ньому відчували потребу… «День і ніч все мав якусь роботу. – розповідав про співбрата отець Пелех. – У костелі кафедральнім якийсь час сповідав наших людей. Потім у костелі святого Антонія сповідав у куточку храму. Багато людей сповідав. За Винниками мав свої місця, там було кілька хат на відлюдді. […] Їздив у Червоноград. Там вів братство Матері Божої Неустанної Помочі. Латинським священикам у Литві допомагав сповідати. На Східну Україну їздив на різні відпусти, туди, де були латинські парохії. Духовно послуговував сестрам різних Згромаджень і багатьом побожним родинам. Такого міста не було, де би не знали отця Смаля».
… Від тих подій минуло багато часу. Більшість їх очевидців відійшли на вічний спочинок. З чотирьох десятків монахів Чину Найсвятішого Ізбавителя, які сімдесят років тому воліли піти в катакомби чи тюрми, але не заплямувати власного сумління співпрацею зі сатанинською владою, мить падіння кайданів, воскресіння рідної Церкви судилося побачити небагатьом.
Останній самовидець, брат Василь (Михайло) Стець (1908 – 2008) відійшов після вісімдесяти літ у лавах згромадження. Зараз могили редемптористів-ісповідників розкидані по різних куточках Галичини та Поділля. Але пам´ять про тих, хто лишився вірним до самого кінця, дотепер додає сил Церкві перед лицем нових викликів і загроз.
Олександр ШЕЙКО
- 15-та річниця смерті о. Євгена Пелеха//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=424;
- 90 років від дня народження «Всюдисущого» отця//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=700;
- 100 років з дня народження Апостола Сибіру//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/news?article=733;
- Борейко о. Володимир. Пам´ять про праведника буде вічна//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=397;
- Василь Всеволод Величковський Ч.Н.І.: Єпископ-Ісповідник. – Йорктон, 1975;
- Дмитрух ієромон. Севастьян. Життя як подвиг для Христа. – Львів, 2007;
- Задорожний о. Євген, Григоренко о. Леонід. Наш духовний наставник о. Ігор Сподар//Офіційний сайт редемптористів у Ковелі//Офіційний сайт Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://cssr-kovel.ucoz.com/news/interv_ju_z_otcem_igorem/2012-09-04-117;
- Інтерв´ю з владикою Михайлом Сабригою//Офіційний сайт Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.tze.org.ua/arhyjeparhija/yepyskopy/vladyka-mykhail-sabryha.html;
- Історія Львівської провінції//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/about/history/;
- Калинець Л. Квіти до букету блаженному Чарнецькому //Офіційний сайт Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://diocese.ko.if.ua/se/sites/np/53813/;
- Маловідомі факти з історії Львівської провінції редемптористів// Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://drive.google.com/file/d/0B5bqlJaDOz_2Nng3UDVCeXhaa0k/view;
- Місця народження і поховання редемптористів Львівської провінції// Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://drive.google.com/file/d/0B5bqlJaDOz_2bEVfZVV0RzQ5eDQ/view;
- Некрологи Львівської провінції редемптористів//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/about/Otci/;
- Нечинні монастирі редемптористів Львівської провінції//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/about/monasteries/nechynni_monastyri/;
- Піх, о. Руслан. «Львівський собор»: позиція і вибір редемптористів Львівської віце-провінції//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.academia.edu/23150875;
- Стариков Е. Юрий Потерейко – первый католический священник признанный советской властью в Алма-Ате//Кредо: Газета Римско-Католической Церкви Казахстана. – 2014. – № 11 (231) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.credonews.org/index.php/gazeta/45-gazeta/arkhiv-nomerov/gazeta-kredo-231/850-otets-yurij-poterejko;
- Тихий редемпторист//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=438;
