Ніхто наразі ґрунтовно не займався вивченням історії Львівського цирку. Але якби знайшовся охочий, то він мав би дуже багато роботи, Адже за всю багаторічну історію Львівського цирку, на його манежі виступали артисти світової слави. Одним з таких іменитих гостей був ілюзіоніст Ігор Кіо. Про його візит до Львова та виступ в ілюзійному музично-хореографічному ревю “Раз… два… три…” писала газета “Вільна Україна” 1 грудня 1981 року в статті “Спробуймо “спіймати” Кіо”. Подаємо статтю без змін та скорочень з повним збереженням стилістики та орфографії.
“Ви вірите в диво? Саме запитання виглядає дивним. Справді, про яке диво може йти мова в наш вік космосу, кібернетики, електроніки? Тим часом, таке запитання стало традиційним у розмові з ілюзіоністами після перегляду їх фокусів. І всі вони так чи інакше, в різній формі, відповідають заперечно.
Якось мій колега-журналіст запитав в Ігоря Кіо, як називається пила, якою він «розпилює» свою асистентку. «Дворучна», — точно відповів артист. «Чому ви не хочете йти в ногу з часом і використовувати для цієї мети електро- або бензомоторну пилу? Перевірено, що продуктивність набагато вища». І з властивою Кіо дотепністю він відповів запитанням: «Ви хочете сказати, що я за той же час зможу «розпилити» на кіль¬ка асистенток більше?».
Між тим, запитання торкалося цілком серйозної справи: чи змінився нині, у вік науково-технічної революції, арсенал засобів, за допомогою яких фокусник створює свої «чудеса»? А втім, трапляються випадки справді курйозні. Ігор Кіо гастролював у Сполучених Штатах Америки разом з Юрієм Нікуліним. До нього підійшов пожежник і запитав, як радянський ілюзіоніст спалює жінку. Юрій Нікулін відповів: «Дуже просто: ми привезли з собою двісті дівчат і щовечора спалюємо по одній…»
Ні, в атракціоні Кіо нікого не розпилюють і нікого по спалюють. Просто нам демонструють найвищі досягнення мистецтва ілюзіонізму — показ фокусів, заснованих на застосуванні спеціальної апаратури. І ми нагороджуємо артистів оплесками за те. що… не знаємо, як їм все це вдається, за те, що це не просто показ фокусів, а захоплююче, яскраве ілюзійне музично-хореографічне ревю, де при всій загадковості, таємничості, очевидній алогічності створюється ілюзія повної достовірності, реальності. Що ж, сама назва цього циркового жанру походить під латинського «ілюзіо» — омилення, обман.
Знавці стверджують, що історія мистецтва ілюзіонізму сягає давніх-давен, його знали у древній Сирії, древньому Єгипті, Ассіро-Вавілонії, Візантії. Вперше про нього згадується приблизно за три тисячі років до нашої ери, у Весткарському папірусі. Якийсь селянин показав фараону Хеопсу фокус, під час якого відривав голову в когута, а потім приставляв її на місце. Хеопсу сподобався фокус, але показувати його заборонив. Тоді «дива» були привілеєм жерців. А хіба це не ілюзіонізм: раптова поява під склепінням храму статуї бога або священного вогню на жертовниках? А гуркоти грому в храмі? Проте з часом прийоми ілюзії почали застосовуватись поза сферою релігії…
А ось історія династії Кіо. Багато років тому, під час останньої гастролі у Львові Еміля Теодоровича Кіо мені випало брати в нього інтерв’ю. Мушу дещо повторитися, бо колись коротко про це згадував. Саме в нашому місті в 1919 році з’явилися скромні афіші, що сповіщали про перші виступи факіра Ренарда. А передували цьому такі події. У Варшаві тоді гастролював московський театр мініатюр «Одеон»; у трупі актором «на виході» був Еміль Ренард. Вистави театру, успіху не мали. Юнак кинув естраду. Потрапив до цирку знаменитого Чинізеллі на посаду… білетера. Згодом — уніформіст, розклеювач афіш, берейтер. Але бажання стати артистом цирку примусило вперто працювати. Ось він вже акробат, повітряний гімнаст. Зустріч з відомим тоді ілюзіоністом Бен-Алі (під цим іменем виступав польський артист Станіслав Янушевський) допомагає остаточно обрати жанр факіра. Тоді ж v Берліні Еміль Ренард закінчує «Пекельну академію» Конраді- Хорстера і з своїм першим трюком, що мав сенсаційну назву «Омолодження», гастролює у Львові, Варшаві, Вільнюсі.
Звідки з’явилося Ім’я Кіо — факт давно і багатьом відомий; нагадаю лише, що молодий факір побачив якось назву «Кіно», де випала літера “н”. І з того часу, з 1921 року, коли Еміль Теодорович повернувся на Батьківщину, ім’я Кіо не сходить з афіш і нашої країни, і зарубіжних цирків.
Нині у цирковому конвейєрі «Союздержцирку» одночасно працюють два атракціони Кіо — двох братів: старшого Еміля і молодшого Ігоря. На львівському манежі гастролює Ігор Емільйович Кіо, заслужений артист РРФСР і заслужений діяч мистецтв Грузинської PCP. Що ж до «молодшого», то він тільки за віком молодший, а за стажем… Про це, власне, він розповідає сам:
— Народився я в сім’ї артистів цирку. Коли мені минуло п’ять років, батько взяв мене до свого атракціону. В 1959 році батька прямо з приміщення Московського цирку на Цветному бульварі повезли в лікарню: діагноз — мікроінфаркт. Два місяці я, п’ятнадцятирічний, самовпевнений артист, керував атракціоном. Потім цю роль виконували одночасно з братом. З 1966 року працюю самостійно.
Як і його батько, Ігор Кіо одержав всесвітнє визнання. У свій час лондонський клуб Фокусників визнав Кіо-батька найкращим ілюзіоністом світу, а міжнародна ложа артистів цирку і вар’єте вручила йому Велику Золоту медаль і лавровий вінок. Кіо-молодшнй — єдиний з ілюзіоністів світу удостоївся міжнародної премії Оскара, якою нагородив його Королівський цирк в Брюсселі.
— Наша праця. — продовжує Ігор Емільйович, — не тільки вогні арени, барви, оплески, гра променів прожекторів, музика. Це насамперед праця, нелегка, копітка, обов’язково щоденна і творча. Підкреслюю — творча, бо будь-яке, навіть майстерне повторення по тільки здобутого батьком, а самим — зупинка, застій.
І справді, він не зупиняється. Не зупинився тоді, коли, показуючи батьків атракціон, разом з своїми однодумцями писав сценарій нового ілюзійного ревю «Раз, два, три». (Не повторив, а продовжив, розвинув традиції батька). Не зупиняється і тепер, коли мріє про цілісну ілюзійну виставу з чіткою сюжетною лінією. Свідченням цього є те нове, чого ми раніше не бачили в Кіо. Взяти хоча б таке. Власне атракціону віддане друге відділення програми. Але вже початок, пролог з елементами з елементами ілюзіонізму: на манежі величезний програвач з такою ж величезною платівкою, на якій з’являється група клоунів; раптом клоуни перетворюються в граціозних танцівниць. (Це вже потім ми взнаємо, що всю виставу супроводжує балетний ансамбль “Чарівниці”). Або трюк з роялем, в якого відпадають ніжки, а він повисає у повітрі, і на ньому продовжує грати музикант.
Немає потреби розповідати про самий атракціон, за час гастролей його побачили й побачать ще тисячі львів’ян. Назову лише ті трюки, які Кіо-батько не виконував, або виконував зовсім інакше. В пусту клітку входить жінка в сукні з довгим шлейфом. Клітка, накрита покривалом, піднімається в повітря, з неї звисає кінець шлейфа. Кіо просить підібрати шлейф, і він втягується в клітку. «Раз, два, три» — і покривало з клітки спадає: за сталевими прутами, на місці жінки, живий цар звірів. (Кіо-батько робив такий трюк з левом, але не в повітрі, а на манежі). З пустого акваріуму, щойно, на очах глядачів, наповненого водою, І. виходить купальниця. На сукнях кількох асистенток одночасно з’являються гральні карти — ті, які самі глядачі витягнули з колоди. (В Кіо-батька ці карти появлялися наколотими на шпазі). Невідомо як з пустої великої сірникової коробки виходить шість дівчат. І так далі, і тому подібне…
А тепер, глядачу, давайте спробуємо «піймати» Ігоря Кіо. Найкраще це вробити під час трюка з «Сундуком Гаррі Гудіні». (Був такий всесвітньо відомий фокусник, в пам’ять про якого Кіо вирішив повторити один з його трюків). Коли на манеж виносять великий сундук, глядачі можуть також вийти на манеж і пересвідчитись в його надійності. Потім можна допомогти ілюзіоністу влізти в мішок і власноручно зав’язати (знову ж таки міцно, надійно). А потім сундук замикається двома замками. Кіо в цей час керує діями асистентів і глядачів зсередини (його голос добре чути). І в ту мить, коли починають відмикати замки… Кіо спускається з амфітеатру на манеж. Ні, не піймали. І, повірте, не піймаємо. Адже ще Еміль Теодорович говорив: “Дехто вважає , що я вдаюся до гіпнозу. Ніколи. Скажу інше. Варто вам на манежі почати будь-який трюк, як глядачі зразу ж думають: “Треба піймати артиста”. Вони намагаються викрити виконавця і вже від цього задоволені. Але якщо ілюзіоніст працює бездоганно тонко, з гумором і жартами, він виходить переможцем».
Хай пробачать нам учасники першого відділення програми, але ми назвемо лише тих, хто на нашому манежі вперше. Насамперед, витончених повітряних гімнастів Світлану і Едуарда Резникових з їх каскадами сміливих і красивих вправ (на жаль, у зв’язку з зарубіжними гастролями вони достроково залишили купол Львівського цирку). Милують глядачів потішні ведмеді дресирувальника Йосипа Монастирського – таке враження, що клишоногі “артисти” самотужки, охоче, та ще й із завзяттям виконують (ні, не пародіюють) трюки своїх старших братів – еквілібр на кулі, котушці, антипод, баланс на вільно натягнутому дроті тощо. У цьому й полягає мистецтво дресирувальника, коли самого процесу дресирування глядач на манежі не бачить. Оплески викликають і стрибки акробатів-вольтижерів під керуванням Юрія Гуламова, і жонглювання молодого артиста Бориса Тезикова (найкраще з трьома булавами). Хочеться лише зауважити, що штучні паузи і вигуки “Єсть!” зайві і знижують враження від номера. Життєрадісними, безпосередніми трудівниками показали себе клоуни Олександр Діаманді і Юрій Єрмаченков, які грають чималу рольв атракціоні. Але нам здається що вони здатні на більше.
І, нарешті, успіхові всієї вистави сприяє оркестр Львівського цирку під керуванням головного диригента Геннадія Борисова. Такої ж думки і учасники вистави, і автор музики до ілюзійного ревю ленінградський композитор Анатолій Кольварський.”
Написав статтю Д. Альберт. Ми доповнили її фотографіями з архіву Львівського цирку, які люб’язно надав комерційний директор Львівського цирку Роман Здреник, за що “Фотографії старого Львова” йому безмежно вдячні.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
