Напередодні Йорданських свят хочемо розповісти нашим читачам як відзначали Водохреща у селах, що розташовані у Львівській області понад рікою Зубра – Вовкові, Кугаєві, Загір’ї та Жирівці. Описав їх у своєму історико-етнографічному нарисі “Вовківська земля” Микола Батіг (працю було видано у Львові в 1990 році, текст подається оригінальним).
Значно урочистіше (ніж Різдво – ред.) святкували над Зуброю Йорданські свята, зокрема у Кугаєві, де в той день було храмове свято. У Богоявленській церкві відбувалася урочиста відправа, а потім водохреща, на які збиралися люди з навколишніх сіл. До Йорданських свят, як і до різдва, теж готувалися заздалегідь. Господині пекли книші та коржі, варили борщ, смажили м’ясо та кишки, заливали холодець, приготовляли інші смачні страви, призначені не стільки для себе, як для гостей, які будуть запрошені на свято. Чоловіки купували горілку та бочівку пива “балабух” (12 літрів). Хлопці в передвечір’я випилювали на річці хрест із льоду, оточували його ялинками з національним прапором посередині. А крім того чистили коней, чіпляли до смушкових шапок національну символіку – тризуби, клеїли двоколірні синьо-жовті стрічки, готувалися до парадного ескорту урочистої процесії та водохрещенської церемонії. По службі божій у церкві вони розташовувались обабіч пішого людського потоку, який прямував до річки, а потім стояли в почесному строю аж до завершення водохрещенських обрядових дійств.
Одним із найцікавіших моментів водохрещення було запрошування гостей на свято, яке відбувалося над річкою відразу після завершення релігійного обряду і перетворювалося в імпровізоване театральне видовище. Як тільки пролунали останні слова священика, уся різнобарвна маса людей завирувала й зашуміла: кугаївські розшукували в рухливому натовпі своїх родичів, друзів і знайомих із сусідніх сіл. А народний етикет вимагав, щоб запрошуваний відмовлявся та опирався. Розпочиналися прохання, умовляння, тяганина, супроводжувані вигуками, сміхом та жартами. І тільки після якогось п’ятого-шостого відмовляння запрошений нарешті “здавався”, натовп повільно з гомоном розходився по хатах, залишаючи над річкою витоптане у снігу біле, гладке плесо.
У селі Кугаєві, так само, як і в інших надзубрянських оселях, напередодні Йордану в “щедрий вечір” влаштовували вечірню трапезу, подібну до різдвяної: накривали стіл, ставили свічку і хліби, приготовані страви, а після молитви, ковтка свяченої води та поздоровлення: “Христос ся хрещає!” і відповіді – “Во Йордані!”, сідали до вечері.
Щедрий вечір, давній народний звичай церемоніального обходу хат із піснями-щедрівками, які, на відміну від колядок, мали світський характер з аграрно-виробничими мотивами. Виконували щедрівки групи дівчат, яких називали “щедрівками”. Хлопці в щедруванні участі не брали. “Щедрівки” підходили під вікно хати й одна із дівчат питала: “Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи вдома ночуєте, чи скажете щедрувати?”, – а далі вже хором усі дівчата вигукували: “Кажіть там, кажіть!” і якщо “щедрівок не “відправляли” (відмовлення щедрувати, яке супроводилось стуком у вікно) і відповідали: “Щедруйте!”, дівчата знову питали: “Кому?”. В хаті називали ім’я хлопця або дівчини, господаря або господині (без імені) і дівчата виконували для кожного відповідну щедрівку. Молодому хлопцеві Іванові щедрували: “Пішов Івасьо гречку косити…”. У щедрівці розповідалося, як то Івасьо косив гречку, як то “бриніла коса, коло покоса”, як то приходили до нього по черзі “батенько”, потім “матінка”, а дальше “братенько” та “сестронька” і кликали його йти “додомоньку”, а він усім відовідав: “…Покоса дійду, додому піду…” Аж коли прийшла до нього “миленька його”, Івасьо “…покоса дійшов, додому пішов, бриніла, бриніла коса коло покоса, бриніла”.
Дівчатам щедрували дівочі щедрівки. Наприклад, Марійці щедрували: “На панськім городі росла лілія, а хто ж її садив, – панна Марія…”. Так само, як і в хлоп’ячій щедрівці, до дівчини підходили батько, мати, брат, сестра, просили одну квітку, але вона всім відмовляла: “Не дам, не дам ні цвіточка, бо ми зісхне лілійочка, рости-розвичайся, лілє моя”. Аж коли прийшов до неї “миленький її” – дівчина віддала йому всі квітки. Господарям щедрували поважні щедрівки, найчастіше: “Ой на ріці, на Йордані, Йордан воду виливає…”, або урочисту зворушливу “Чий там плужок найраньше виходить…”, де в переплетінні релігійних та світських мотивів змальовано широке велелюдне опоетизоване полотно трудового процесу: “Чий там плужок найраньше виходить, ой рано-рано, дуже раненько. Пана господаря на пшениченьку, ой рано-рано, дуже раненько”. А дальше в переплетінні з приспівами в щедрівці розповідається, як то: “Сам святий Петро волоньки водить… А святий Павло за плугом ходить…, Сам Ісус Христос пшениченьку сіє…, А мати Божа їсти доносила…, Їсти доносила і Бога просила…, Зароди, Боже, тую пшениченьку…, Як на ставі тростиноньку…, Були там женчики – самі молодчики…, Були в’язаночки – самі паняночки…, Були там возарі – самі господарі…, Стояли копоньки, як ясні зороньки, ой рано-рано, дуже раненько”. Не менш оригінальною була щедрівка для господині, побудована у формі діалогу між господинею та щедрівками: “Щедрий вечір вам, господиноньку у тебе! Чи позволите защедрувати у себе? Зачекайте ще хоч годиноньку малую, та най же я ся в нову сорочину вбриндую. Добре ж бо то вам по тій світлоньці гасати, а нам молодим попід вікнами стояти. Ваші устонька позлипалися від меду, а нам, молодим, попримерзали ніженьки до леду”. Завершувалась щедрівка відповідним віншуванням. Молодим хлопцям та дівчатам віншували: “Рости великий (велика), не будь дикий (дика), людям щирий, Богу милий”.
Групи молодих хлопців та дівчат – так звані “пушкарі”, ходили від хати до хати ще й наступного дня – хлопці з дерев’яними скриньками (“пушками”), а дівчата з металевими тацями. Обхід “пушкарів” розпочинався відразу після водохрещі, коли господарі і гості сиділи вже за святковим столом після перших кількох чарок. Це був найвідповідніший момент для урожайного збору пожертвувань. Завершувалися йорданські свята молодіжними танцями, у яких брали участь і свої, і гості.
