На центральній площі Кракова зібралось багато людей. Сьогодні їх чекає неймовірне видовище – чергова страта. Ще не осіли пилом на полицях мозку спогади від попередньої, а вже є нагода спостерігати за новою. Цього року влада дуже щедра на видовища. Натовп вирує мов розбурхане море, переливаючись хвилями з одного куточка площі в інший, але не залишаючи її меж. Всюди чути крики, галас, шум. Триває це ще кілька секунд, а потім людське море слухняно стихає під важкі протяжні удари барабанів: бах-бах-бах-бах. Ось на підвищення підіймається судовий виконавець. Він підіймає дороги руку і просить абсолютної тиші. Коли прохання виконано, приступає до своєї роботи. До вух слухачів долітає щось в дусі “…за образи в бік Церкви, за паплюження брехнею ордену Єзуїтів та оббріхування всякими вигадками його членів…”. Народ розуміє, що все дуже серйозно і готується до мега крутого видовища. Стоп! Що? “…цю книгу публічно спалити….”. Книгу? Вони зібрали стільки людей аби просто спалити якусь книжку??? Що це взагалі таке? Де наша обіцяна страта?
Мабуть, десь так могла виглядати церемонія розчарування городян Кракова дуже неординарною й нетиповою, але реальною стратою: публічним спаленням примірника одного з видань. Ну, або десь так цю подію могли би зобразити голлівудські режисери, якби вони взялись за роботу над цим матеріалом. Між іншим, прототип для цієї оповіді має безпосередній стосунок до львів’ян. Про це й спробуємо зараз розповісти.
На Волині, в сучасному Локачинському районі, є село Великий Загорів (колись просто Загорів). Про славетні сторінки історії населеного пункту можна говорити довго. Чого лише варті факти про монастир Різдва Богородиці з ХІ століття та неймовірно вартісні рукописи, складені в стінах монастиря (“Загорівський Апостол” 1554 року, “Загорівський збірник” XVI століття). Не менш благородним чорнилом списані і сторінки цього населеного пункту, пов’язані з мистецтвом іконопису: місцина може похвалитись кількома дуже рідкісними іконами. Разом з тим, якийсь період свого життя там жив і творив Йов Кондзелевич, автора Богородчанського іконостасу, що сьогодні зберігається в Національному музеї Львова.
Саме в Загорові, в цій просякнутій історією найвищого “ґатунку” атмосфері, в родині місцевих землевласників та магнатів Загоровських, народився та зростав хлопчик, якого було названо Єронімом. Так виглядає, що народився він або в 1582, або в 1583 році. Про це можемо дізнатись з ділової документації Львівського єзуїтського колегіуму, до якого Єронім матиме стосунок в майбутньому. Вчився Єронім Загоровський, типово для представників свого середовища, спочатку вдома, а потім у Любліні в колегії єзуїтів. Останнє є не менш типовим у порівнянні з першим, адже єзуїтська освіта рахувалась на той час найкращою. Разом з тим, велику прихильність до єзуїтських студій висловлював один з предків Єроніма, відомий культурний діяч того часу, Василь Загоровський. Пункт про відправлення дітей на навчання в єзуїтські навчальні заклади він навіть прописав у власному заповіті.
У Любліні, як виявилось, було лише підніжжя гори, на яку слід було залізти Єроніму Загоровському аби стати єзуїтом, пройти всі щаблі єзуїтського навчанні. Але це завдання виявилось йому під силу і гору було підкорено. У 1599 році Єронім Загоровський вступив до ордену Єзуїтів і протягом наступних 15 років проходив різні класи-ступені єзуїтської освіти та виховання. Впродовж цього періоду він, з різною періодичністю, вчився в єзуїтських школах у Любліні, Ярославі і Познані. Пізніше також викладав у Львові та Ярославі. Zahorowski (Zachorowski) Hieronimus [Wolhinius. 1582/1583, 1599(G)]. Ось фрагмент запису в джерелах, яким підтверджується основна інформація про Єроніма Загоровського. Прізвище та ім’я, регіон походження, дата народження та дата вступу до ордену.
Побувши якийсь час гідним та смиренним братом у Товаристві Ісуса, Єронім Загоровський несподівано змінює позицію і робить поворот на 360. Точніше не одразу на 360, спочатку десь на 180. У 1613 році Загоровський пише кілька листів до впливових людей Речі Посполитої. У листах він, єзуїт, намагався довести цим впливовим людям, що а) члени ордену обманом і силою затягують молодих людей до свого товариства; б) насправді їхня освіта перебуває не на такому вже й високому рівні. Можновладці “старань” Загоровського не “зацінили”, але серед єзуїтів такі дії викликали страшенне обурення і занепокоєння. Єроніма Загоровського було відсторонено від участі в діяльності ордену.
Молодий інтелектуал не міг просто полишити цього, а тому, в 1614 році, за намовляннями князя Єжи Збаразького, “відповів” своїм колишнім братам по ордену добре написаним антиєзуїтським твором: “Monita private Societatis Iesu” (Приватні (Таємні) вказівки Товариства Ісуса). Ця праця в майбутньому стане наріжним каменем антиєзуїтської полеміки, адже є однією з тих, що заклали уявлення про єзуїтів як підступних і віроломних людей.
Що цікаво, насправді цей твір є абсолютною документальною фальсифікацією і у ньому вигадане видавалось за дійсне. Загоровський, скопіювавши стиль генерала ордену Єзуїтів Клаудіо Аквавіви, від його імені звертався до єзуїтів провінцій та роздавав їм таємні поради й настанови про те, як потрібно діяти в тій чи іншій ситуації. Оригінального документу такого характеру в природі не існувало, а генерал Аквавіва не звертався до своїх підопічних з таємними настановами. Попри те, Загоровський настільки вдало та влучно скопіював стиль генерала, а написане настільки відповідало загальним настроям мешканців, де діяли єзуїти, що твір одразу сприйняли як дійсний та автентичний. Отак, зусиллями та стараннями Єроніма Загоровського, у генерала Клаудіо Аквавіви з’явилась ще одна книга, для створення якої він і палець об палець не вдарив.
Між іншим, в самому памфлеті йшлося про вкрай провокаційні та скандальні речі. Так, у вигляді завдань єзуїтів, Загоровський представив придбання якнайбільшої кількості маєтків та отримання якнайбільшого впливу у суспільстві. При цьому, він підкреслив, що всі засоби, навіть негідні, допускались як можливі. Від імені Аквавіви, Загоровський рекомендував єзуїтам звернути увагу на незаміжніх вдів та посилати до них особливо хитрих і підступних проповідників, які мали би добитись того, аби вдови переписали свої маєтки ордену. Також він закликав схиляти до вступу до ордену шляхтичів, які би також могли передавати свої землі представникам ордену. Було ще багато інших цікавинок, якими “хороший” учень висловив вдячність своїм вчителям за ті 15 років навчання й виховання.
Самі єзуїти навіть не одразу зрозуміли, яку “свиню” підсунув їм колишній член ордену. Коли зрозуміли, то традиційно було пізно. Поїзд вже їхав, але вони все ж вирішили вчепитись у нього руками і спробувати зупинити. У 1615 році примірник твору Єроніма Загоровського був прилюдно спалений катом у Кракові. По тому, наступного року, твір внесено до “Індексу заборонених книг”, своєрідного “книжкового пекла” католицького світу. Але, як вже зазначалось, потяг рушив, легко розірвавши ниточки, якими єзуїти намагались прив’язати його до перону. Твір Єроніма Загоровського користувався шаленою популярністю не лише в Речі Посполитій, але й по всій Європі. Церковне табу суттєво не вплинуло на процес поширення твору. Згодом праця “перебралась” в інші культури та традиції, перекладалась іншими мовами, витримавши перевидання більшістю європейських мов. Твір став одним із найбільш тиражованих у свій час і перевидавався аж до ХІХ століття.
Що у цей час відчував автор і як складались його відносини з орденом? Відомо, що помер Єронім Загоровський десь у 1634 році. Ще до того він заповів єзуїтам свою бібліотеку. Саме Люблінському колегіуму єзуїтів, в якому і навчався. Після смерті Загоровського було поховано в одному з єзуїтських костелів Любліна, що є незаперечною ознакою приналежності і причетності до ордену. Чи означає це повернення блудного сина? Швидше за все, так.
Тепер ще один штрих до цієї розповіді. Подана тут історія нав’язує паралель до “Празького цвинтаря”, відомого італійського історика та письменника Умберто Еко. Одним із персонажів цього твору є затятий атеїст та антиклерикал, автор “Забавної Біблії” та кількох антиєзуїтських речей, Лео Таксіль. Прийнявши фінансово вигідну пропозицію з позацерковного середовища, персонаж Таксіля переживає навернення і стає прихильником Церкви. Згодом же, він ще раз публічно зрікається своїх поглядів і повертається до антиклерикальної позиції. Тобто влаштовує такий собі розіграш, заручниками якого були і Папа Римський, і масонські організації, і вся європейська громадськість. Що особливо цікаво, Лео Таксіль (справжнє імя Габріель Пажeс), як і Єронім Загоровський, є реальною історичною персоною, яка пройшла через єзуїтське виховання та навчання.
Євген ГУЛЮК
Використана література:
Кралюк П. Василь Загоровський та його нащадок Єронім // День, 2005. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayina-incognita/vasil-zagorovskiy-ta-yogo-nashchadok-ieronim; Сєряков С. “Великі українці” і орден Єзуїтів // Тиждень, 2011. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/7917; Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверти XVI – середини XVIIст. – Львів: Свічадо, 2005. – С. 261.
Цікаво, за яких же обставин Єронім повернувся до єзуїтів? Вірніше – що його змусило?
Чи це ще якийсь “піар-хід” (з їхнього – єзуїтів – боку)?
Важко відповісти)) В період після виходу “Monita privata…” і до 1631 року Загоровський мав з єзуїтами кілька судових процесів за маєтки. Це аргумент на користь того, що конфлікт міг бути не сфабрикованим, а реальним. Десь 1632 року розпочалось примирення і зближення сторін. Є версія, що Загоровський перед зближенням написав працю, де спростовував висловлені в “Monita privata…” закиди в бік єзуїтів…це аргумент на користь того, що ініціатором зближення був саме Загоровський….проблема лише в тому, що такий “happy end” характерний для багатьох історій і трохи агіографічного характеру)))))