“Шановний пане! Я написав для вас листа. Прошу жадати його від тих, хто забере мої документи після смерті. З повагою Євген Жукович”, — таку записку отримав редактор польськомовної “Ґазети Народової” у Львові Платон Костецький вранці 12 червня 1885 року, розповідає Gazeta.ua.
Близько 15:00 того ж дня на Личаківському цвинтарі на околиці міста поліція виявила труп чоловіка в елегантному чорному костюмі. В руці він тримав пістолет, із грудей текла кров. У кишенях покійника знайшли 1,5 крони, власне фото і три листи. А ще — російський паспорт і гімназійне посвідчення на ім’я 22-річного Євгена Жуковича.
Львів’янам це ім’я було відоме. Жукович — син росіянина і польки. Навчався в університеті Варшави — тоді територія Російської імперії. Тамтешню освіту курирував генерал-майор Олександр Апухтін, затятий русифікатор. Першу ж лекцію з польської словесності прочитав російською мовою. Як наслідок — студенти засвистали викладача.
3 квітня 1883 року куратор приймав прохачів. Під час звертання до чиновника Жукович забув вставити обов’язкове “Ваше превосходительство”. Обурений “кацап” — так назвала Апухтіна польська преса — обірвав розмову: “Вон! Дурак!” Студент не розгубився і дав кривдникові кілька ляпасів.
Випадок спровокував заворушення в університеті. Польські студенти підтримували Жуковича. Заняття мусили перервати на кілька днів. Навчальний заклад оточили солдати. Якийсь Натансон подав у газету “Кур’єр Варшавський” оголошення “В день радісного випадку” від імені восьми осіб. У поліції звернули увагу — перші літери їхніх прізвищ утворюють абревіатуру A.P.U.C.H.T.J.N. Жартівника відправили до Сибіру.
Через два тижні імператор нагородив Апухтіна орденом Олександра Невського. Жукович пробув під арештом до 25 листопада. А тоді втік із фальшивими документами до Женеви. Наприкінці травня 1885-го приїхав до Львова. Оселився в “Англійському” готелі. Пізніше винайняв кімнату у вдови Корчинської.
Один зі знайдених при покійникові листів був адресований невідомому чоловікові у Варшаві: “Прошу віддати долучену фотографію Станіславові. Писати більше не маю сил. Вчора і сьогодні написав близько двох десятків листів”. На звороті знімка було виведено: “Колезі Станіславові на знак дружби та поваги. Євген Жукович. Львів, 11 червня 1885 року”. А внизу: “Безневинно загинув 12 червня 1885 року у Львові”.
Інший лист — до дирекції поліції — був французькою. Загиблий запевняв, що скоїв самогубство при здоровому глузді, та просив не шукати винних у його смерті. Третє послання було адресоване Платону Костецькому. Наступного дня він опублікував цього листа в “Ґазеті Народовій”.
“Шановний пане редакторе! Напевно, вас здивують ці слова, написані рукою незнайомого вам чоловіка. Пишу їх за мить до смерті, і через брак часу не можу писати так широко й детально, як цього потребувало би прояснення моєї справи. Прошу не забувати, що до вас промовляє чоловік із того світу, а покійників не клянуть — бо в тому вже нема потреби”, — починається послання.
Далі Жукович оповідає про випадок з Апухтіним. Журналісти припускали, що студент діяв на замовлення куратора. Мовляв, той хотів використати провокацію як привід закрити Варшавський університет. Жукович заперечує — діяв сам. Але запевняє: заворушення, які почалися після його вчинку, контролював Апухтін.
“Якщо варшавські студенти й надалі залишатимуться такими, як вони були дотепер, то закриття університету тільки пішло б на користь, — додає. — Університет випускає надто мало здібних людей. Натомість виходить звідси багато апатичних, морально пригноблених типів, які можуть принести своєму краю тільки шкоду. Це люди з плоті й кості — але духу в них нема. Живе кожен сам по собі — солідарності жодної. Це доводить навіть справа Апухтіна. Заледве кожен дев’ятий студент вважав, що цей звір заслуговує на прокляття. Решта ставилися до нього мало що не з повагою”.
Про свою загибель пише так: “Її причина назавжди залишиться таємницею — про це я попіклувався. Мушу лише оголосити, що моя смерть не є самогубством. Самогубства я бриджуся і вважаю його проявом боягузтва. Моя смерть — це вбивство. Хто мій вбивця? Це залишиться назавжди нерозгаданим, бо справедливості на цьому світі й так забагато. Помираю — безневинно”.
Платон Костецький організував похорон Жуковича на Личаківському цвинтарі — хоч той і наклав на себе руки. Прощатися зі студентом зійшлися близько 10 тис. осіб. Тиснява була така, що дві жінки зомліли. Коли труну опускали, хор заспівав патріотичну пісню. Скульптор Юліан Марковський погодився безкоштовно виготовити надгробний пам’ятник.
“Ґазета Народова” також опублікувала свідчення вдови Корчинської. Жукович оселився у неї 29 травня, заплатив за 15 днів. Поводився тихо, гостей не водив. Вечорами ходив до цирку Сідолі й театру. Відвідав свято товариства “Сокіл” на Високому Замку. Після того хвалився, що влучно стріляв у тирі. При собі мав фотографію жінки. Казав, начебто це його наречена.
“Розповідав, що під час прогулянки по цвинтарю зауважив могилу, оточену чотирма смереками, без хреста і жодних написів, — переказує слова вдови газета. — Це зацікавило його, тому вирушив до гробаря з питанням, хто би міг там спочивати. З цвинтарних книг врешті з’ясували, що там похована якась пані Нєдзєльська. Жукович додав, що місце там мальовниче, тому він обрав його собі за місце смерті. Також скаржився, що дуже нещасливий. Часто згадував, що незабаром йому доведеться поїхати далеко — аж на інший світ. Корчинська вважала ці розмови жартом або фантазією”.
Поліція не з’ясувала причин самогубства Євгена Жуковича. Журналісти припускали, що він став жертвою американського поєдинку. Цей вид дуелі був популярний у Російській імперії наприкінці ХІХ ст. Противники тягнули жереб. Хто програв, зобов’язувався накласти на себе руки.
Віктор Ожаровський ні слова не сказав про кохану
Через місяць після загибелі Євгена Жуковича у Львові сталося ще одне гучне самогубство. 10 червня 1885 року близько 23:30 в помешканні на другому поверсі по вул. Краківській вистрелив собі в груди Віктор Ожаровський, 21 рік.
Поліцейський надкомісар Бляйм знайшов у покійника 45 центів і порвану списану візитку. Вночі він склав її шматки до купи і прочитав: “Я кохаю Медею. Єдиним виходом бачу вступити до цирку Сідолі, пропрацювати там два роки, після чого одружитися з нею. Хотів застрелитися ще два дні тому — перешкодили двоє приятелів”.
Про обставини загибелі Ожаровського йшлося в часописі “Кур’єр Львовський”. Як і Жукович, той був російським підданим. У спадок від батька отримав два села в Галичині. Відвідував гімназію Франца Йосифа, винаймав житло у професора французької мови Амборського. Щодня ходив на вистави мандрівного цирку Сідолі. Закохався в доньку директора — акробатку Медею. Дізнався, де вона живе, і поселився в будинку навпроти. Щодня перемовлявся на мигах із коханою. Але та не виявляла інтересу до залицяльника.
У день смерті Віктор відвідав чергову виставу. Там дізнався, що цирк їде зі Львова через п’ять днів. Прийшов додому і став біля вікна. Жестами показав Медеї, що хоче застрелитися. Перелякана акробатка попросила кухарку зупинити хлопця. Доки та добігла до квартири, пролунав постріл. Перед смертю Ожаровський устиг промовити хриплим голосом: “Ісус! Марія!” і продиктувати адресу своєї тітки.
Про кохану не сказав ані слова.
Денис МАНДЗЮК
