Сьогодні закінчуємо серію публікацій про львівські вакаційні півоселі (літні дитячі садочки), які влаштовувало Товариство “Захоронка” – українське доброчинне товариство, яке займалося соціальною опікою над українськими дітьми-сиротами, матеріальною допомогою, педагогічним наглядом та національно-патріотичним вихованням.
Побут вихованців вакаційних півосель Львова та передмість описала українська поетеса, редакторка, педагогиня, діячка культурно-освітніх товариств у Галичині Костянтина Малицька у своїй статті “Проходом по львівських вакаційних півоселях”. У заключній частині авторка розповідає про життя дітей у півоселі на Клепарові. Ця частина статті була опублікована на сторінках газети “Діло” №211 за 13 серпня 1933 р. Правопис статті залишаємо оригінальним. Першу частину можна почитати тут, другу – тут, третю – тут.
Проходом по львівських вакаційних півоселях
Стрічаю півоселю і її провідницю п. Полянську. Діти розкошуються тут на сонці, найменші майже голіські, тільки в штанятках. Одні лежать на траві, другі поробили собі шатра в лісі, інші докінчують ще раннє снідання, ще інші шукають суниць і раз-враз приносять нам по китичці. Свобідні, але під невпинним доглядом п. Полянської і її чоловіка, який теж небавом з ліса до нас підходить. Тов. Полянський – це тип справжнього ідейного рідношкільника. Працює не тільки у себе в школі на Клепарові, але й у всіх тамошніх культурних та економічних установах, а ось тепер посвятив вакації для півоселі. Крім того і своєї дальшої освіти не занедбує, чого доказом добірна бібліотека в його домівці, до якої запрохує мене по дорозі з поворотом.
Клепарівська півоселя має 55 дітей записаних – я застала 64: хлопців 42, дівчат 22. З того захоронкових дітей усього 16, решта всі з місцевої школи ім. Франка, в теж кількоро зі школи ім. Шашкевича і з польської ім. Ленартовича. Вік дітей від 3-13 літ. Діти переважно бідних родичів, а таки зумів п. Полянський зібрати від них на півоселю поверх 100 зол.
Усі діти прегарно виглядають; опалені чудово на якесь Тиціянівське золото, плечики, груди, руки, ноги, а дивно, личка при тім у дівчаток зовсім білі. Цеї штуки позавидувалаб їм неодна модерна дама. І так опалюються вони щодня при погоді від 9-ої до 1-ої години. Купаються у сонці, надихуються лісових пахощів, із землі матері, як старинний Автей набирають щодня нових сил.
Гасло: Збірка! – і зі всіх усюдів, гей муравлі, висипується дітвора та стає в рівні ряди. Зі співами повертаємо до Клепарова. Тут дожидає вже обід. Ах! Буде нині смакувати усім-усім. Діти миються, найменших мазіїв умиває сама п. Полянська.
Півоселя займає одну велику салю в Народнім Домі. Повітря, сонця, простору тут багато. В тій салі діти їдять, сплять, бавляться. Шатня в передсінку. Кухня захоронкова на горі; як усе тут, ясна, чиста. Подивлюся, що дістануть сьогодні діти на обід: яринна зупа з рижом і мясо з картопельками. Смачного! Гаразд, діти! Веселої забави на вашім завтрашнім кінцевім «балі»!
Другої днини раненько, ще добре очі зі сну не протерла, як хтось у мої двері: стук! стук! Це двоє дітваків з Клепарова приносить мені величезну китицю прегарних рож і глядіоль клепарівських. «За що цей дарунок?» – питаюсь. «За те, що були пані у нас на півоселі». Милий Боже! Як мало треба зробити, щоби заслужити у дітей на вдячність. Колиб старі у своїх взаємовідносинах такі вдячні були за кожне добре, тепле слово, то життя наше щодня вкрашалиб китиці пишних квітів.
*
Коли переходжу ще раз думкою по наших львівських піоселях, то мушу признати, що Т-во «Захоронка» зробило величезне діло. Прогодувало впродовж шістьох тижнів (і добре годувало) біля 500 найбідніших українських дітей – дало їм змогу перебувати й бавитися в товаристві ровесників, у гарнім окруженні – розкошуватися серед живої природи сонцем, купелями, свіжим повітрям – придбало дітям поверх 1 000 кґ. ваги, 1 000 кґ. кінетичної енерґії, якою дітвора жити буде цілий довгий рік. Це безумовно неоцінено добро, а заслуга в тому у першу чергу енерґійної голови Т-ва, п. Софії Ракової.
Коли перед вакаціями снувала вона переді мною свої пляни щодо створення таких півосель, спитала я, які будуть кошти цієї імпрези. «Біля 7.000 зол.» – була відповідь. Я аж вжахнулася. «І ви беретеся за таке коштовне діло і чим покриєте видатки?» – «Про це будемо думати опісля, вперед мусимо перевести півоселі, а гроші найдуться, мусять найтися». Ось достойна відповідь достойної громадянки.
Але тепер, коли вже у півоселі докінчені, можемо предложити і рахунки. Як мене інформують, представляються вони так: Удержання півоселі коштувало товариство 6 800 зол. (пересічно одна дитина денно 40 сот.), а саме: харчі 5 446 зол., адміністрація 1 260 зол., інші 100 зол. На покриття видатків вплинуло з жертв 1 000 зол., зі збірок 1 500 зол., з оплат родичів 1 200 зол., разом 3 700 зол. – недобору є 3 100 зол. Чи це довг? Ні – це національна позичка, загіпотекована на здоровлю молодого покоління. І ціле українське громадянство мусить її солідарно сплатити, мусить відгукнутися, заявити, що переведено діло «Захоронки» йому близьке, що розуміє його вагу і значіння. Спосіб простий: почтовий переказ, висота датку, адреса: Стефанія Кульчицька, Львів, вул. 3 Мая ч. 15. Центробанк.
Цьогорічна імпреза «Захоронки» може стати приміром для інших наших установ та орґанізацій. Менше передвчасних обчислень, міркувань, вагання, а більше віри у свої сили, віри в успіх доброї справи, яку перевести наказує нам потреба хвилі, розум і серце.
Костянтина МАЛИЦЬКА
