Сьогодні розпочинаємо серію публікацій про львівські вакаційні півоселі (літні дитячі садочки), які влаштовувало Товариство “Захоронка” – українське доброчинне товариство, яке займалося соціальною опікою над українськими дітьми-сиротами, матеріальною допомогою, педагогічним наглядом та національно-патріотичним вихованням.
Побут вихованців вакаційних півосель Львова та передмість описала українська поетеса, редакторка, педагогиня, діячка культурно-освітніх товариств у Галичині Костянтина Малицька у своїй статті “Проходом по львівських вакаційних півоселях” на сторінках газети “Діло” у 1933 р. (перша частина у №208 від 10 серпня). У першій частині публікації мова йде про життя у півоселі личаківської та стрийської дільниць. Правопис статті залишаємо оригінальним.
Проходом по львівських вакаційних півоселях
Цього року вперше від низки літ (від 1921 р.) Т-во «Захоронка» влаштувало знову вакаційні півоселі для дітвори своїх захоронок і рідної школи. Примістило їх у шістьох пунктах Львова і найближчих передмість. Півоселі тревали шість тижнів від 20 червня до 5 серпня і вели свою щоденну роботу й заняття з дітьми від 9-ої рано до 5-ої пополудні під проводом вишколених провідниць-садівничок.
Користаючи з вакаційного «віддиху», заходжу до тих півосель, щоби приглянутися, як живуть і почуваються там наші діти і який остаточний вислід тої їхньої вакацівки.
Зачинаю від найближчої мечі по сусідству личаківської дільниці. Півоселя міститься тут в будинку школи ім. князя Льва при вул. Крупярській і має до своєї диспозиції кілька кляс (шатня, їдальня, забавова) і велике, дуже велике подвіря. Багато простору – взірцева чистота. Одна недогода: обід причодиться варити трохи подальше на другій вулиці в кухні захоронки. Але – як мене впевняють – з тим дають собі раду. Заходжу саме рано, як дітвора щойно посходилася і при чистеньких низьких столиках заїдає друге снідання. На столиках стоять цвіти у скляночках; самі діти приносять їх щодня, щоби прибрати свою кімнатку. Це точка їх амбіції, щоби щодня свіжі цвіти були на столиках. Снідання принесли собі з дому: хто флящину молока, хто каву, а з кожного великий кусок хліба, намащений маслом або мармелядою. Є й такі діти (щось біля 12), які тут на місці дістають даром снідання: молоко з хлібом.
Провідниця п. Юлія Мицик була чотири роки учителькою на Поліссі, але недавно звільнили її з посади і тепер бажає вона присвятитися вповні праці в захоронках і діючих садках. Як мене інформує, її півоселя має 52 дітей – по половині хлопців і дівчат; шкільних дітей в тому числі 24. Вік від трьох літ до одинацять.
По сніданні ходять діти звичайно з учителькою на прохід на Погулянку або на Кайзервальд – і сьогодні хотіла вивести їх кудись подальше, але діти просяться, щоби їх лишити таки тут, бо й так нема сонця, а на своїм подвірю чуються свобідніше. І справді, коли сталосяло їх волі, розбіглися по широкому майдані, поділили на гуртки й забрались до забави. Свобідні – провідниця тільки здалека наглядає за ними. Дівчата закрутили колесо, а хлопці посідали в піску (мають його тут подостатком, таксамо і глини) та беруться сипати «скочню», по якій будуть перескакувати. Інші будують Високий Замок з крутими стежечками, а коли він уже на викінченні, затикають на вершечку жовто-синю хоруговку. Тут роблять це зовсім сміло, але – як розказувала мені провідниця – коли раз машерували містом на прогульку з українськими хоруговками і побачили поліціянта на коні, миттю самі, гей на команду, поховали їх поза себе, бо «він нам їх відбере – не дамо!» Небавком дівчата покинули свою забаву і взялися ліпити з глини бабки, булочки, тісточка, які для прикраси посиплять гей цукром порошком з цегли. Що при тому трохи висмаруються, річ певна, та це не так страшно, бо всі вони босі, а штанята й суконки повище колін. Зате яка це радість для дітвори копошитися в теплім пісочку, прилягти до зеленої травиці!
Прощаюся з дітьми, хоч вони запрошують мене лишитись на обіді, бо має бути зупа з черниць і гуляш з картопельками. А в зупі мають плавати цілі малини – яка розкіш по одній їх виловлювати! «Меню» справді дуже спокусливе, але не можу з нього користати й обіцяю зайти ще до них у неділю на кінцевий попис.
1 серпня звиджую стрийську півоселю при вулиці Супінського. Трапила саме на обід. У великій академічній харчівні сидить при столах трицятка малого люда у віці від 3-13 літ. Записаних 40 – сьогодні є 17 хлопців і 13 дівчаток у тому шкільних дітей 9. Діти представляються дуже добре; чисті, здорові личка, вимиті до обіду руки, хлопці обстрижені попри голову. Свобідні, але здисципліновані. Коли подумала, що ось у тій салі цілий рік харчуються наші «найстарші», а тепер оця дрібота, то це зіставлення зворушує мене дуже мило. Вже тарілки налиті пахучим червоним борщем, але діти сидять, не ворухнуться. «Чому не їсьте?» – питаюсь. – «Бо тета не сказала нам ще «смачного». – Тети-провідниці (п. Оля Чорній) нема десь під рукою, так я в її заступстві бажаю всім «смачного» і вмить заворушилися ложки і діти з вдоволенням починають обідати. (Поручаю всім мамам химерних донь і синків оцей сугестивний спосіб заохоти до їди). По борщі прийшла гречана каша з ґуляшем. Десятники й десятниці зпоміж старших розносять і відбирають тарілки. Діти мають добрий апетит, бо страва відходить по дві-три порції на дитину. Варить для півоселі мама одного з найменших оселян, п. Вовчакова, а що не можна вгадати котра кохелька зупи і котрий шматок мяса припаде саме її Славкові, то всі кохельки повні і всі куски великі.
По обіді йдуть діти на годинну дрімку до хлопячої школи ім. Шевченка на тім самім подвірю. Ця півоселя має мабуть найкраще приміщення. Крім величезної харчівні в Академічному Домі має тут у школі окрему салю на шатню, салю до спання і другу на забави. На команду провідниці кладуться діти покотом на чистенькій підлозі, боком або на спинку, з ручками під голову. Тета приспівує їм «Люлі-люлі» і «А-а-а котки два» і небавом замикаються оченята й діти засипляють. Тільки малий опозиціоніст Ромко Крутий, нехтуючи всі закони півоселі, положився на черевце, підпер бороду руками і вдивляється в мене великими синіми очима.
Продовження 6уде
Костянтина МАЛИЦЬКА
