Якщо мова йде про український національний рух, то в XIX столітті він не горів єдиним полум’ям, а радше жеврів кількома багаттями в різних точках сучасної території України. Лише під кінець століття з’являється відносно стійкий та систематичний зв’язок між осередками, які творили та поширювали національну ідею, але й ці контакти не завжди були конечно плідними та перспективними.
Почасти подібні контакти блокувались і управлінською елітою. Не лише і не так тому, щоб завадити творенню української держави, але й через те, що поруч з національними ідеями часто транспортувались і соціалістичні, в яких вбачали куди більшу загрозу.
На початку лютого 1891 року до Львова завітала Ольга Петрівна Косач. Відома для свого часу письменниця та громадсько-політична діячка з “Великої України” не могла не викликати уваги до своєї персони з боку австрійських чиновників місцевого рівня, а насамперед поліційних структур. Увага ця мотивувалась різними чинниками. З одного боку, специфікою діяльності самої Ольги Петрівни. З іншого, її родинними зв’язками. В першому випадку йшлося про тісне спілкування письменниці з представниками радикального напрямку українського національного руху. В другому – вона була сестрою іншого відомого суспільно-політичного діяча, Михайла Драгоманова. Останній для владних кіл Галичині асоціювався з поширенням ідей соціалізму та нігілізму.
Цілком закономірно, що тінь від образу Драгоманова впала і на Ольгу Косач. Через те, що вона “є рідною сестрою колишнього професора університету в Києві Драгоманова” та “належить до групи українських радикалів і бере активну участь у русі галицьких українців, що належать до крайнього табору” – за нею, від моменту приїзду до Львова, постійно стежили. “Конфіденційно” поліції стало відомо, що Олена Пчілка (псевдонім Ольги Косач) поселилась в Європейському готелі. До міста письменниця прибула разом з донькою Ларисою Косач. Майже одразу обох візитерок було викликано на допит.
Наслідком таємного спілкування стало донесення поліції в президію намісництва. В донесенні висловлювалось припущення, що Олена Пчілка, яка є дописувачем місцевого літературного журналу “Зоря”, привезла кошти від радикальної групи з України для місцевого радикального журналу “Народ”. На “спілкуванні” сама Ольга Петрівна зізналась, що в Львові вона тимчасово, заїздом. Направляється насправді до Відня, де її хвору доньку має оглянути лікар. У Львові вони зупинились лише для того, аби перепочити.
В другій частині донесення зазначалось, що наступного дня Ольга та Лариса Косач таки дійсно відправились до Відня і там затримаються на тривалий час, бо хвору на туберкульоз кості доньку в столиці імперії мають оперувати. Закінчувалось донесення словами, що оскільки особа Ольги Косач є неоднозначною, було вирішено повідомити про цей приїзд.
Головний інтерес поліції, як бачимо, був прикутий саме до Олени Пчілки. Леся Українка лишилась в тіні. Та чи так все було насправді, як зазначено в протоколі і чи дійсно лише тимчасовий відпочинок був причиною перебування обох письменниць у Львові?
Того самого 1891 року, місяця лютого, але 25 числа, маємо лист Лесі Українки до свого брата Миколи Косача, присвячений саме темі Львова. Тобто минуло рівно 20 днів з часу її перебуванні в місті. В листі мова йде про перипетії львівського політичного життя. Зокрема, про головну подію того часу – “Нову еру”. Це явище стало можливим завдяки угоді між лідерами поміркованого крила українського руху в особі Юліана Романчука та Олександра Барвінського з одного боку, австрійської верхівки в особі намісника Казимира Бадені та польською стороною. За угодою українська сторона мала отримувати місця в парламенті, планувалось відкриття україномовної гімназії і ін. Дана угода мала стати базою та символом порозуміння між поляками та українцями в регіоні.
Леся Українка в своєму листі виступила з критикою цієї угоди, політики й позиції поміркованих українофілів загалом, зазначаючи, що мало вірить в успіх договору. “З того з’єднання нічого не вийшло, а хоч би й вийшло, то користь мала…обидві сторони (поляки і русини) ні крихти одне одному не вірять і за пазухою тримають добрі каменюки на всякий случай.. ”. На думку Лесі Українки, внаслідок укладення цієї угоди “влади і значення партія Романчука не набрала, а стратила і ту повагу, яку мала собі досі між людьми…”, бо вийшовши, таким чином з опозиції, “стали під міцну руку уряду”. Надалі в листі йде огляд основних українофільських течій в Галичині, а також думка Лесі Українки про духовенство, як провідників українського національного руху в регіоні. Поетеса гостро та негативно відгукувалась про представників усіх напрямків українського руху, окрім радикалів, а також і про духовенство.
Не складно здогадатись, що на позицію поетеси мали вплив Іван Франко та Михайло Павлик. Можливо, саме тому так схвально вона й відгукується саме про радикальних українофілів й не зовсім довіряє поміркованим та виваженим політикам та духовенству, яке від приходу австрійців було посередником між владою та суспільством.
Очевидно, між першим і другим документом, тобто між донесенням поліції наміснику та листом Лесі Українки існує зв’язок. Рівно як і існує обізнаність та зацікавленість поетеси в політичних та соціальних процесах, які відбувались в тогочасній Галичині. Саме тому, можливо даремно увага львівських поліцейських була прикутою лише до персони Олени Пчілки. За нею вони не помітили Лесі Українки, яка була не менш заангажована в політичне життя Галичини й не менш скооперована з місцевими політичними діячами, в яких австрійська влада вбачала для себе загрозу.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Історія Львова в документах та матеріалах. – Київ: Наукова думка, 1986. – С. 147 – 148; http://www.l-ukrainka.name/uk/Studies/Kryvynjuk/Chronology/1891.html
