Нещодавно публічний резонанс спричинила документальна знахідка працівниці Держархіву Рівненської області Людмили Леонової, в якій ідеться про перепоховання в 1961 році знайдених у крипті костелу Святого Антонія в Рівному останків колишніх власників міста та інших поважних осіб.
Людмила Леонова вже не вперше виявляє унікальні документи, які відкривають таємниці з давньої історії нашого міста, в тому числі й про магнацьку родину Любомирських, які володіли Рівним 216 років. І ось нова знахідка.
Розповідає заступник начальника відділу забезпечення збереженості документів, обліку й довідкового апарату Людмила Леонова: “Це два документи — рішення Ровенського міськвиконкому про перепоховання та акт про виконання робіт за цим рішенням, датовані 9-м і 16-м червня 1961 року. Знайшла документи випадково. Виконуючи один із запитів, переглядала свої записники, і натрапила на свої нотатки з посиланням на рішення міської ради про перепоховання. Замовила справу і знайшла це рішення і акт. Переглядаючи будь-які документи, завжди виписую усілякі цікавинки. Цінність цих документів у тому, що є перелік осіб і вказано, що в могилі мають бути надгробки”.
Знайденими в архіві документами підтвердилися чутки про те, що після закриття костела Святого Антонія труни з крипти начебто перепоховали на Дубенському кладовищі. “Перепоховання”, вочевидь, звелося до того, що у викопану яму склали останки з домовинами і надгробками і закопали. Звісно, без будь якого означення цього місця, і без зайвого розголосу. Щоправда, в реєстраційному журналі КП “Спецкомбінат-ритуальна служба” (сучасна назва підприємства) по Дубенському кладовищу запис про перепоховання є. Відповідно до акту, воно відбулося 16 червня 1961 року.
Існує кілька версій (за переказами старожилів), де саме на кладовищі можуть покоїтися останки. Водночас деякі рівненські старожили розповідали, що винесені з підземель зотлілі рештки трун разом з кістками буцімто було зібрано у великі мішки, повантажено на автівки і вивезено на сміттєзвалище. Вочевидь, відкидати цю дикунську версію також не варто, з огляду на те, що подібні прецеденти на Рівненщині в різні часи були. Також немає жодних згадок про дослідження вмісту тих домовин, чи були вони в саркофагах, чи зберігся одяг, зброя, скільки всього було домовин тощо. Адже в костельних підвалах ховали титулованих осіб, поважних і заможних містян, військових начальників. Тіла інколи бальзамували. На них був одяг, рештки якого могли зберегтися. Це все могло б послужити історичним дослідженням про минуле нашого міста. Але в ті часи, схоже, до “такого” минулого інтересу не було.
Наруга над похованнями
У костелі монастиря бернардинів у Дубні був гробівець для ченців та родинна усипальниця фундаторів монастиря і членів їхніх родин — князівських родів Заславських, Сангушків, Любомирських. У 1986 році (тоді костел був недіючий) за розпорядженням місцевої влади крипти очищали від поховань, і домовини з людськими кістками вивезли на сміттєзвалище. Щоправда, значна частина поховань залишилася нечіпаною і в подальшому їх змогли дослідити науковці.
Шостого грудня 1940 року голова виконкому Дубенської міської ради Давидченко склав протокол про передачу римо-католицького костелу в розпорядження міськвиконкому. Маючи ключі від храму, самовільно відкрив приміщення і витяг з підвалу кілька трун, надавши змогу населенню міста оглядати забальзамовані тіла покійників. Щоправда, за цей вчинок партійний функціонер поплатився посадою, а на засіданні бюро обкому КП(б)У Давидченку оголосили догану. Цей випадок описано в книзі “Реабілітовані історією. Рівненська область. Книга друга”.
Зазнала наруги й усипальниця родини власників Мізоча Дуніних-Карвіцьких, що знаходилася у підвалі тамтешнього римо-католицького костелу. Домовини з рештками тіл за вказівкою представників місцевих органів влади вивезли на смітник.
Кого було поховано в рівненському костелі
Костел Святого Антонія Падуанського у Рівному був родинною усипальницею князів Любомирських. Фундатором його будівництва в 1858 році був власник міста Казимир Любомирський. Щоправда, добудовували храм уже після його смерті. У крипти костелу перенесли труни зі старого костелу, який був майже на місці новозбудованого, і подальші поховання власників міста, інших титулованих осіб, громадян з особливими заслугами перед містом здійснювали там. Костел Святого Антонія закрили в 1958 році.
У документі, знайденому Людмилою Леоновою, ідеться про поховання 11-х осіб — вісьмох з князівської родини, одного ксьондза, і ще останки двох невідомих. То чий же прах може покоїтися після перенесення з костелу на Дубенському кладовищі?
Князь Юзеф Любомирський — власник міста, каштелян київський, генерал-майор військ Коронних; активний розбудовувач Рівного і родової резиденції; помер у 1817 році.
Князевич Кароль — син Юзефа, помер у ранньому дитинстві.
Княгиня Людвика Любомирська (з Сосновських) — дружина Юзефа. Увійшла в історію завдяки гучному роману з Національним героєм Польщі Тадеушем Косцюшком. Померла в 1836 році.
Князь Фридерик Любомирський — син Юзефа і Людвики, наступний дідич Рівного і віце-губернатор Волині. Помер у 1848 році.
Князь Станіслав Любомирський — син Казимира Любомирського, власник міста з кінця ХІХ століття і до 1918 року. Помер у Ходорові (сучасна Львівщина) у 1918 році.
Княгиня Ванда Любомирська — дружина Станіслава. Померла в 1910 році в Рівному.
Княгиня Зінаїда Любомирська (з Голинських) — дружина князя Казимира. Померла в 1893 році.
Казьо Любомирський — Казимир Генрик. Син Станіслава і Ванди, помер у неповних 30 років, у 1900-у.
Ксьондз канонік юбілят Томаш Чайковський.
Останки двох осіб не було ідентифіковано на момент перезахоронення.
За версією дослідника Волині Тадеуша Єжи Стецького (“З бору і степу”, 1888 рік) в усипальниці, окрім перелічених осіб, ще були труни: доньки Юзефа і Людвики Аделаїди, яка померла в дитячому віці; дружини старшого сина князя Станіслава (другого за ліком власника Рівного з гілки Любомирських) Францішка Ксаверія Аделаїди з Потоцьких Любомирської та двох її дітей. Чому княгиню з дітьми поховано в Рівному, де в них не було маєтностей, і вони ніколи тут не мешкали — невідомо. Стецький ще пише про труну “якогось улана з оточення князя Юзефа, від тіла якого… залишилася тільки уніформа з червоним окантуванням”. До речі, Стецький чомусь писав, що і Казимира Любомирського було поховано в крипті костелу Святого Антонія. Як виявилося, це не так. Йому, як фундатору костела, лише присвячено епітафію на стіні. А поховано його на Личаківському кладовищі у Львові, де він і помер.
Окрім родинної усипальниці в костелі Святого Антонія були бічні склепи, які тягнулися під костелом, де ховали декого з місцевої польської знаті, заможних містян за особливі заслуги перед релігійною громадою, жертводавців.
Найстарішим з костельних поховань на момент перезахоронення було понад 150 років, тому можна лише здогадуватися, що від них залишилося… І чи справді усі вони доїхали до Дубенського кладовища? Про це можуть знати лише безпосередні учасники розчистки костельних підземель.
Місця поховань інших рівненських Любомирських
Цікаво, що не всі з власників міста Любомирських померли і поховані в Рівному. Наприклад, засновник рівненської гілки цієї династії і перший власник Рівного князь Єжи Олександр Любомирський та його син і наступник у спадкуванні рівненських добр Станіслав померли і поховані у Варшаві.
Князь Станіслав — на найстарішому і найвідомішому некрополі Варшави —. Повонзківському цвинтарі (Cmentarz Powązkowski) у так званих Катакомбах. Але це не підземелля, як можна припустити, а надземна будівля. У ній вмуровані ніші для трун чи урн, зовні закриті табличками з написами. Десь під такою табличкою покоїться й тіло чи серце найскандальнішого і найепатажнішого рівненського володаря з Любомирських — каштеляна київського і власника “фортуни” – найбільших за усі часи існування Польщі маєтностей князя Станіслава.
Казимир Любомирський — відомий польський композитор і власник Рівного в XIХ столітті, помер у Львові і похований на Личаківському кладовищі (фото див. вище). Невідоме досі місце поховання останнього рівненського князя з Любомирських — Адама. Він помер у січні 1940 року від туберкульозу в рівненській тюрмі, запроторений туди одразу після приходу більшовиків у 1939-у. Зважаючи на тодішні реалії, можна припустити, що тіло Адама Любомирського знайшло вічний спочинок десь у дальньому закутку якогось із кладовищ міста, звісно без жодних натяків на надгробок чи хрест. Можливо, це кладовище “Грабник”, до якого від тюрми було найближче.
Також невідоме місце поховання його дружини Аделаїди, яка померла в грудні 1939-го від пневмонії, застудившись під мурами тюрми, де годинами очікувала на побачення з чоловіком.
Прах рідного брата останнього рівненського князя Губерта Любомирського покоїться на католицькому кладовищі в Олександрії, що неподалік Рівного. Князь Губерт знайшов смерть на подвір’ї своєї олександрійської садиби від кулі червоного комісара в жовтні 1939-го. Водночас так звана символічна могила князя Губерта є і на цвинтарі Вілянув, що у Варшаві. І ось тут варто зробити невеличкий відступ і розповісти про цікаві поховальні традиції поляків.
Серце окремо від тіла і символічні могили
Старопольська поховальна традиція XVI-XVIІІ століть, яка частково дожила до наших днів, містила стільки помпезності й церемоніальності, що була схожою радше на якесь святкування, аніж на поховання померлого. У поховальному обряді тісно перепліталися християнська смиренність і світський блиск. Польські похорони нагадували довготривалий спектакль, коли від моменту смерті і до погребіння минали тижні, місяці й навіть роки. Традицію описав, зокрема, професор Варшавського університету Юліуш Хросьціцький у книзі “Pompa funebris” (“Поховальний марш”).
Церемонія Pompa Funebris включала в себе спорудження тріумфальних арок і “замків смутку” (пишний постамент під труну в храмі), поховальну процесію з багатотисячною колоною війська, ченців, духовенства, рідні, знайомих і приятелів, прислуги, жебраків, яким слід було роздати якомога більше милостині. Колона розтягувалася на кілометри, і поки вона рухалася до кладовища, били всі дзвони всіх церков, стріляли замкові гармати… Чим вищого титулу був небіжчик, тим пишніші похорони повинні були бути. Нерідко задля цього родичі влазили в неймовірні борги. Часто тіло небіжчиків бальзамували, особливо, якщо влітку потрібно було перевезти померлого з далеких країв. Польське мистецтво бальзамування було найкращим у Європі. Поминальна вечеря, коли за столом збиралися сотні гостей, розпочавшись зі смиренних молитов і спогадів про небіжчика, закінчувалася танцями й піснями, а нерідко й жорстокими бійками.
Та одна з найбільш яскравих і дещо страхітливих особливостей польської поховальної традиції — процедура екстирпації (видалення) органів, які ховали окремо від тіла, нерідко за сотні кілометрів. Здебільшого видаляли серце. Якщо така була воля померлого. Серце вважали вмістилищем душі, тому й урну з ним називали “grób duszy“ — усипальниця душі. Найчастіше серця ховали в костелах, вважаючи їх місцями величезної духовної сили. Першим польським королем, чиє серце поховали окремо від тіла, був Владислав Ягайло. Його серце поховали в костелі в Городку на Львівщині, а тіло — в усипальниці королівського замку на Вавельському пагорбі в Кракові.
Поховання органів було таким же помпезним, як і тіла. Традиція подвійних похорон мала й історичне підгрунтя. Була частково пов’язана з поділами Польщі, переслідуванням патріотів, коли тіло померлого не могли легально поховати на Батьківщині тощо. Відтак, справжніми “пантеонами сердець”, повернутих на батьківщину, можна вважати королівські замки на Вавелі в Кракові та у Варшаві. За процедурою екстирпації у Польщі, окрім королів, вельмож, інших титулованих осіб, поховано Шопена, Міцкевича, Словацького, Косцюшка, Пілсудського. Тіло останнього, наприклад, покоїться у Кракові на Вавелі, а серце – у могилі його матері у Вільнюсі.
Серед польських магнатів, чиї тіла і серця поховано окремо, можна назвати представників князівського роду Радзівіллів, чиї маєтності були й на Рівненщині.
А тепер повернімося до Рівного. Історичних документів про пишні поховальні церемонії знаті в Рівному, тих таки ж князів Юзефа чи Фридерика, авторові цих рядків поки що не траплялося, як і про роздільне поховання тіла і серця. Утім, не виключено, що десь у нетрях старих архівних збірок причаїлося нове відкриття… Але принаймні про один такий приклад відомо точно. Володарка Дубна Маріанна Юзефа Любомирська заповіла поховати своє серце в монастирі капуцинів у Любліні. Тіло її поховали в кармелітському костелі у Вишничі неподалік Кракова.
Князь Губерт Любомирський, застрелений в Олександрії і похований там же, має ще символічну могилу, влаштовану його дружиною Терезою на цвинтарі у Вілянуві. Княгиня Тереза втекла від радянської влади до Варшави, де й дожила віку. Кладовище Вілянув обрала, можливо, тому, що серед його засновників були представники роду Любомирських. На кладовищі були родові склепи цієї родини та родини Радзівіллів, з якої вона походила. Кенотаф (з грецької — порожня гробниця) — символічна могила, в якій немає небіжчика. Споруджується на спомин про людину, що загинула на чужині, і чиє тіло не можна доправити на Батьківщину. Інколи в ній ховали якусь річ, що належала небіжчику.
Цікавість викликають обставини смерті і поховання передостаннього рівненського дідича князя Станіслава Міхала, який помер 8 грудня 1918-го року в Ходорові. Що там робив 80-річний рівненський князь, і чи помер він своєю смертю, невідомо.
На Львівщині Любомирські мали землі. Але саме в листопаді-грудні 1918-го в Ходорові, як і в Рівному, відбувалися буремні революційні події. У грудні до Рівного, яке кілька місяців було під німецько-австрійською окупацією, повернулася українська влада разом із військами Директорії. На той момент садибу Любомирських на “Гірці” було нещадно пограбовано і поруйновано. Дружини Ванди вже не було в живих. Діти мешкали за кордоном. Хто доправив померлого Станіслава до Рівного, і як його ховали, поки що достеменно невідомо.
Чому такий інтерес до роду Любомирських
Поза сумнівом, колишні власники Рівного Любомирські заслуговують на пошанування їхньої пам’яті. Однак, що стосується перезахоронення на Дубенському кладовищі, то, вочевидь, до цього питання слід підходити виважено. Про це говорять і краєзнавці, і, зокрема, Людмила Леонова:
– Якщо говорити, чи має громадськість право знати про місце поховання, то, вважаю, що так. Відмова оприлюднити інформацію про перепоховання з поясненням, що це є персональні дані, які охороняє закон, не є правомірною. У Законі України “Про захист персональних даних” об’єктом захисту є персональні дані фізичної особи. Цивільна ж правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження і припиняється в момент смерті. Тобто, інформація про смерть і поховання зазначених у списку осіб може бути оприлюднена. Інша справа, які наслідки цього будуть. Тому з такою інформацією треба поводитися обережно.
Водночас, на переконання архівістів, такий важливий документ, як “Книга реєстрації поховань і перепоховань по м. Рівне”, яка ведеться з 1945 року (ідеться про книгу, що зберігається у КП “Спецкомбінат-ритуальна служба”, – прим. авт.) мав би бути включений до складу Національного архівного фонду і бути переданий на постійне зберігання до Державного архіву Рівненської області для забезпечення його надійного зберігання.
На довгі роки імена Любомирських було викреслено з історії Рівного. Хоча непросте і цікаве минуле нашого міста впродовж 216 років було тісно пов’язане з цією родиною. Попри всі історичні перипетії, вони внесли чималий вклад у розбудову Рівного й прислужилися його мешканцям. Деяким їхнім спадком рівняни користуються й донині. Багато чого знищено, цим самим викреслено цікаві сторінки з життя нашого міста і краю в давнину. Настав час повертати незаслужено забуті імена.
Світлана КАЛЬКО
Джерело: РівнеРетроРитм
