Цими днями ми святкуємо 30-тиріччя відновлення Незалежності. Це великий день для нас всіх. Але шлях до цієї дати був дуже довгий і складний. І кожна маленька перемога вселяла в нас надію на майбутнє і давала сили боротися далі.
Про одну з таких перемог сьогодні розкаже український медик і громадський діяч, доктор медичних наук, професор, дійсний член НТШ Олександр Кіцера.
Осінньою порою 1989 року я знову їхав до Вільнюса на міжнародний симпозіум круглого столу з медичної реабілітації. В кишені, загорнуті у папір, лежали синьо-жовті нагрудні значки.
Партію таких саморобних значків виготовив мій тесть Антін Черешнівський разом з колегами із Самбірського хору «Діброва». Нарізали прямокутників з бляхи, прилютували шпильки, тоді занурювали ті прямокутники до половини в жовтій, а від половини – в синій фарбі. Виходило непогано. Возили вони зі собою ті значки в гастрольних поїздках на схід і південь України і дарували бажаючим, пропагуючи, таким чином, українську національну символіку.
Це вже пізніше налагоджено виробництво значків різних фасонів з левиками і тризубами і розцвіла торгівля символікою на львівській «клумбі», де зараз пам’ятник Шевченку, та на Київському майдані Революції, теперішньому Незалежності.
Їхав я до Вільнюса з легким почуттям меншевартості. Бо ж у них вже «Саюдіс» і національний прапор над Ратушею, а у нас РУХ ще й не оформився. Запросив мене на симпозіум професор Генрікас Шимкус, з яким я познайомився за досить дивних обставин.
Це було попереднього, 1988-го року, коли мене запросили до Ґданська на 34-й З’їзд Польського товариства оториноларингологів, хірургів голови і шиї. До Польщі я поїхав своїми «Жигулями» – через Білорусію, без чекання в чергах, бо ж «синій», тобто службовий закордонний паспорт давав певні переваги перед «червоним», хоча вартував менше, аніж «зелений» – дипломатичний. В Бялостоку моє авто запаркували в гаражі ад’юнкта клініки Мацєя Філіповського, а далі я їхав уже пасажиром в «самоході», що його майстерно вів доктор Філіповський.
Першого вечора, перед відкриттям з’їзду, була запланована зустріч професорів в ресторані «Лосось». Професор Станіслав Ходиніцький, мій опікун, трохи затримувався і метр д’отель посадив мене за столик, де вже сидів сивий немолодий чоловік, невисокий на зріст, з добрим обличчям Святого Миколая.. Він простягнув мені руку і відрекомендувався «професор Шимкус». «Німець, або австрієць» – подумав я і мобілізувався на німецькомовну конверсацію. Але коли професор запитав мене німецькою про погоду в Відні (в Ґданську того дня віяв колючий, морозяний норд-ост і висіли низькі олов’яні хмари), я зрозумів, що ми обидва, либонь, помиляємося. Підійшов професор Стасьо Ходиніцький, з яким ми, як ровесники, вже були на «ти» і по імені, і представив: «Profesor Kicera ze Lwowa – profesor Szimkus z Wilna». Зрозуміло, що подальша розмова провадилася польською мовою.
Але повертаюся, а радше – біжу вперед до розповіді про симпозіум у Вільнюсі. На круглому столі – карточки з прізвищами дискутантів і коло кожної – маленький прапорець. Переді мною – червоно–лазуревий прапорець УРСР. Перед засіданням професор Шимкус гордо пришпилив мені на вилогу маринарки значок з кольорами національного прапора Литви. А я йому у відповідь – наш, синьо-жовтий, український. Знай, мовляв, що і ми не ликом шиті.
Того вечора Генрікас водив мене до офісу «Саюдіса» та до «музею прапора» у Вільнюській ратушевій вежі, де, під склом зберігався перший післярадянський національний прапор, піднятий на ратуші. Все дивився мені в очі і запитував польським діалектом, характерним для литовців: «No і czego wy, Ukraińcy tak długo zdążacie do tej niepodległośći? Pośpieszcię się, koledzy!» Ми багато про що говорили з литовськими друзями. Зокрема про те, що в далеких ХІV-XVI століттях Україна була повноправною частиною Великого Князівства Литовського – одного з потужних державних утворень Європи. Я нагадав, що в ті часи офіційною мовою Князівства була староукраїнська і ніхто мені не заперечив. А литовці, зі своєї сторони нагадали, що не лише у українців була героїчна УПА, але й у литовців до 1955 року боролися з більшовиками «лісові брати».
А наступного дня я протирав очі, бо мій прапорець на столі змінив колір. Литовські друзі десь знайшли шовкові стрічки відповідних кольорів і зшили їх. Генрікас Шимкус задоволено, по-змовницьки, всміхався. Посміхався і Василь Петрецький з Ужгорода. Бо ж Василь теж був патріотом. І збирав поштові марки Карпатської України.
«Файно, неборе!» – сказав тоді Василько.
