Коли і як ліричне світосприйняття Григорія Кудлаєнка стало частиною його осмисленої гуманістичної платформи, сьогодні уже не становить загадки. Підтверджено це залишеною ним творчою спадщиною, що наскрізь пронизана етично-ціннісної парадигмою.
В діапазоні 1976-2013 років (остання позначка – відхід мистця у Вічність) за тематично-смисловим наповненням праць у його практиці, здавалось, не було дисонансів. Чи не усі задуми з проєкціями на Людину сходилися на субстанції духовності, а в структурі образності тяжіли до гармонії як класичної універсалії. Тож не лише набутими, а й генетично-спадковими були базові ресурси, що визначали скерованість зусиль творчого поступу цього автора та закріпилися в його мистецькій програмі.
Григорій Кудлаєнко народився 1 березня 1949 р. у с. Кудлаї на Вінниччині. З побутового комплексу життя подільського роду виростала система діяльнісних пріоритетів, яка вивела його на тривалу творчу дорогу. Упродовж 1971-1976 років навчався на відділі художньої кераміки Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, переймаючи цінний досвід від іменитих скульпторів Дмитра Крвавича, Валентина Борисенка, Олександра Пилєва, живописця Данила Довбошинського, історика мистецтва Володимира Овсійчука. Кожен відіграв свою роль у здобутті ним якісних професійних навиків та розбудови естетичного світогляду. Не виділяючи для себе жодної з формалістичних концепцій педагогів для наслідування, Григорій уже з перших студій пластики шукав власного виразу, узгоджуючи його з конкретикою образно-пластичних задач.
Поява нового імені у львівській скульптурі 1970-х років супроводжувалася творчими ідеями, в яких форма і смисли були інспіровані внутрішніми порухами, а не підпорядковувалися якимсь загальникам професійної школи. Позначилося це на добірності символічної палітри, лаконічній, врівноваженій манері ліплення при розмаїтих образно-алегоричних композиційних рішеннях. З погляду методології Григорій Кудлаєнко обрав для себе осучаснену версію неокласичного наративу мистецтва. Його входження в діалог з досвідами української та світової класики скульптурної галузі відбувалося з особливою тактовністю. Теми його ранніх творів та ракурс інтерпретації героїв були позначені поетичною домінантою, про що свідчили смислові конструкти його композицій «Прозріння» (1977), «Настасія», «Сільський хлопчик» (1979), «Біля вікна», «Хлопчик з яблуком», «Двоє», «Біля моря», «Жінка, що пересіває зерно» (1983) та ін.
Стверджуючи власне духовно-етичне кредо, початкуючий мистець шукав суто особистісні маркери вартостей життя. Виростали вони з контексту родинної емоційної пам’яті, з самих глибин етнічної традиції, що постійно збагачували уяву Грицька Кудлаєнка в його дальшому творчому поступі. Східне Поділля – мала батьківщина скульптора – є рясно насиченим культурними артефактами регіоном. Саме на цій джерельній платформі автор розпочинав конструювати оригінальні пластичні метафори, що стали помітними професійними знахідками для молодшого покоління скульпторів Львова. З-поміж них вирізнялися «Рисувальник» (1978) і «Катерина Білокур» (1980) – твори, що доволі виразно маніфестували смисловий зв’язок між автором та глибинами етнонаціональної свідомості. Ця установка на алегоричну форму приносила нові й нові плоди в дальшій перспективі розвитку індивідуальної пластично-образної доктрини.
З кінця 1980-х років Григорій Кудлаєнко, закріплюючись на нових щаблях алегоричного мислення, виходить на нові теми. Скерованість уваги мистця ще більше концентруються навколо філософських аспектів гуманістичного вектора мистецтва. Так, з’явилася його оригінальна версія теми «Метаморфоз» Овідія, в якій мотив плинності життя та еволюції діяльнісних сенсів людини передана в особливій динаміці руху форм. Натомість один з чергових творів – «Блудний син» (1988) – побудований в структурі метафізичної образності. Статична композиція з лаконічно стилізованим рішенням постаті хлопчика, опертого на форму колеса, викликає багаті алюзії через ціннісну субстанцію християнства. Поза тим класична тема гармонії продовжувала перебувати в епіцентрі уваги скульптора. Поетично проникливий образ «Купальниці» (1990) та граціозний «Білий силует» (1991) суттєво поглибили авторську рецепцію античної спадщини та запропонували нові концептуальні можливості інтерпретації класики в сучасному мистецтві.
До питомих методологічних засад Г. Кудлаєнка належала збалансованість уваги до скульптурних матеріалів. Творча інтуїція кожного разу сприяла вірному вибору саме такого матеріалу, в якому оптимально могла розкритися та чи інша тема. Разом з тим, працюючи над структурою образу, він максимально віддавався тонкощам опрацювання чи то пісковика, теракоти, дерева, мармуру, бронзи чи навіть тонованого гіпсу, домагаючись необхідного естетичного еквіваленту задуманої смислової ідеї. При цьому поверхню своїх скульптурних композицій він доводив до особливої технічної філігранності.
Творчу практику (в своїй робітні та під час проведення численних скульптурних симпозіумів) Григорій Кудлаєнко поєднував з педагогічною діяльністю – ще від 1978 року на посаді викладача ЛДІПДМ, а від 1996 року – доцента кафедри академічного рисунку Львівської національної академії мистецтв. В цих взаємодоповнюючих іпостасях художник збагачувався поглядами щодо значення виховної та ідейно-патріотичної місії мистецтва.
В 1990-х роках його творча програма закріплюється новими успіхами в синкретизмі духовно-ціннісних, філософічних та формалістичних складових. Це, зокрема, розкрилося у композиціях «Месія» (1993), «Торс Галатеї», «Три Грації» (1996), «Трійця», «Торс королеви» (1997) та ін. Ці твори, відлиті у матеріалі бронзи, стали черговою стадією розвитку концепції авторської пластики з ірраціональним («внутрішнім») метафоричним наповненням форми. Кожній композиції властива висока культура технічного виконання, лаконізм репрезентації кожної ідеї зокрема.
Крім мінімалізму при структуруванні алегоричних тем Г. Кудлаєнко звертався і до емоційних образів сучасників, хоча й у них спостерігалося відлуння класичного наративу мистецтва скульптури. Стосується це, зокрема таких портретів, як «Підліток хутора Ясени» та «Професор Володимир Овсійчук» (обидва – 1999 рік). У той же час втілюється його інша – синтетична – ідея твору «Пісня», особливо виважена за силуетом та іконографічним трактуванням символічного сюжету.
Упродовж 2000-х років, попри зрослу зайнятість у викладацькій діяльності, художник продовжив системну працю над скульптурою малих станкових форм. З’являються твори доволі відмінні за формально-образними рішеннями: «Медитація», «Двоє», «Водолій», «Відображення» та ін. Композиція «Ковчег Трипілля» (камінь, 2004) повертала мистця до традиційних основ творчості, в даному випадку до підходів кераміста, що природньо як для базової освіти автора. Фактично в кожній черговій спробі Григорія Кудлаєнка актуалізації класики відчувався баланс джерельних орієнтирів, а в ньому – і прискіпливе ставлення до формально-виражальних засобів. Скульптор не прагнув кількісних показників, його зусилля були скеровані до глибин, до коренів тих чи інших явищ мистецької культури минулого. Такий підхід сприяв переконливості структури образності його праць.
Станкова скульптура, а в останні роки життя – її малі форми – не були єдиною сферою творчої активності Григорія Кудлаєнка. Він охоче використовував кожну нагоду попрацювати в матеріалах каменю на скульптурних симпозіумах, як це було з Всеукраїнським скульптурним пленером «Камінь. Алегорія» у Тернополі наприкінці липня 2013 року, коли внаслідок серцевого нападу він відійшов у Вічність. Тоді, у спекотні дні, він творив свою останню алегорію, яка відповідала авторському творчому кредо – «Минуле і майбутнє».
Деякі його твори монументального жанру встановлені на об’єктах, але саме в тематичному діапазоні станкових композицій, створених у тиші львівської майстерні, відбулося накопичення тих питомих професійних рис художника, які ствердилися як неповторний і яскравий феномен українського образотворчого мистецтва кінця XX – початку XXI століть.
У публікації використано матеріали, люб’язно надані автору колегою мистця, скульптором і педагогом Василем Гурмаком, який відзняв частину творів у його творчій робітні, а також створив серію його фотопортретів.
Роман ЯЦІВ
