“Якщо захочеш колодязь мати – треба дивитися, щоб такова вода була зверху або неглибоко під землею, і для цього у спекотній час треба копати колодязі, тому що там, де є у цей час вода, її буде багато і ніколи не висохне. І тому… хто хоче на певному місці воду шукати, треба туди вийти перед виходом сонця, і лягти на землю, покласти підборіддя на землю, та дивитися проти сонця; і де побачить імлу, що з землі виходить, і мерехтить перед очима… хоча б там і було сухе місце – це означає, що там неглибоко є вода; а якщо хто хоче знати, багато там чи мало води, хай це зрозуміє, на землю подивившись, тому що земля крейдиста або вапниста небагато води у собі має, пісок мало з себе води видає, і то несолодкої та мулистої, до того ж глибоко у землі лежачої. Чорна земля небагато джерел у собі має, тільки сирості багато, якої напивається з дощів або снігів, але там вода буває доброго смаку.
Піщаниста глина, як і мулиста земля, червоної води у великій кількості дає, але треба дивитися, щоб ця вода не уходила у кам’яні гори або у щілини; при горах крем’яних води багаті, і холодні та здорові бувають. На рівному ж полі вода буває важка, тепла, солона та несмачна, і якщо трапилася солодка або кисла, то знай, що така хоча і є у землі, іде із гори і там свій початок має; тому на рівному полі, якщо воно знаходиться поміж горами, вода завжди буває солодкою, особливо коли вона знаходиться у тіні (дерев), які дерева є справжніми та нескладними ознаками водного місця; якщо у деякому місці спочатку є калюжа або сира земля, і там би виросла вільха, тополя, тросник, плющ або інша рослина, що любить вологу, і коли яку з тих рослин там знайдеш, тоді на цьому місці копай діл, на три стопи широкий, а глибокий на п’ять стоп”.
За такими і подібними рецептами, що межують з чаклунством, шукали місця для колодязів наші предки. Адже без колодязів не існував жоден населений пункт, а тим більш великі міста, навіть розташовані на багатій на воду території.
Добрим прикладом цього є Львів. Місто виникло у долині, від природи на диво багатій на воду. Сюди стікалися численні потоки і струмки, на схилах навколишніх узгір’їв били джерела. Води було так багато, що одним із перших заходів при закладанні міста було копання ровів для осушення території. Пізніше підтоплення пивниць ґрунтовими водами стало постійною проблемою для львів’ян.
І тим не менш води бракувало. Зі розростанням міста численні потоки, які досить часто визначали напрямок вулиць, забруднювалися відходами зі збудованих на їх берегах будинків.
Вода у міських ровах теж не відзначалася свіжістю. Потреби населення та господарств, що швидкими темпами розвивалися у місті, вимагали додаткових джерел водопостачання, у першу чергу – колодязів.
Криниць, які в архівних джерелах фігурують під назвою fontes, у місті було досить багато, і певний час вони задовольняли потреби Львова у воді. Але мали такі колодязі і свої вади. Насамперед це були незручності, пов’язані з черпанням води вручну та з її подальшою доставкою до потрібного місця. Дебет колодязів був явно недостатнім для перенаселеного передмістя, що було особливо відчутно під час пожеж. До того ж якість питної води постійно погіршувалась, в основному через наявність поблизу колодязів великої кількості поховань.
Усі зазначені фактори вплинули на те, що Львів вже на початку XV століття мав свій водопровід, який постачав до міста воду з навколишніх джерел.
Однак водопроводом користатися могли переважно мешканці укріпленого середмістя, і то з певними обмеженнями, а на додаток – за платню. Тому з появою водопроводу копані криниці не зникають, а у передмістях вони ще довго залишаються головними джерелами водопостачання.
Наявність криниць допомогла львів’янам пережити не одну облогу. Так, у 1648 році, коли козаки Богдана Хмельницького взяли місто в облогу і, за вказівками передміщан, перерізали водопровідні труби, – криниці залишилися єдиним джерелом води для обложених. Захисники Високого замку, розташованого на горі, тільки з криниці могли поповнювати запаси води, що негативно впливало на їх обороноздатність.
З подальшим розвитком міста, особливо після ліквідації фортифікацій та поліпшення водопостачання, криниці в його центральній частині зникають. Зараз колодязі ще можна зустріти тільки на околицях Львова.
Однак не всім відомо, що одна із середньовічних криниць існує і донині, до того ж її історія надзвичайно цікава. Виникла вона на місці, де був похований св. Ян із Дуклі (беатифікований у 1733 p., канонізований у 1997 p.). Цей монах-бернардинець ще за життя прославився побожним життям і даром пророцтва, а після смерті у 1484 році його могила поступово стає місцем паломництва. У 1520 році його тлінні останки вирішили перенести до костелу Бернардинів із прилягаючого до монастиря цвинтаря. Коли могилу розрили, із землі виступило настільки багато води, що на цьому місці спорудили криницю, спочатку дерев’яну, а у 1748–1755 роках – кам’яну. Над криницею збудували ротонду (вона збереглася до наших днів), що складається з чотирьох стовпів, які підтримують купол, завершений статуєю св. Яна з Дуклі. Вода з цієї криниці славилась своїми лікувальними властивостями. Про це свідчили написи у середині ротонди, що у віршах прославляли чудеса святого. Фреска на склепінні зображувала труну св. Яна, яку несуть на небо ангели.
Зараз ця старовинна фреска – на межі знищення, з віршів не можна прочитати ані слова; статуя на куполі втратила позолоту. Не функціонує і сама криниця. Однак ротонда існує, і чекає на своїх реставраторів, які повернуть їй первісний вигляд та оздоблення. А, може, і криниця – остання із середньовічних – знову почне давати життєдайну воду?
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.
