Почувши питання про місце останнього спочинку одного з найвидатніших давньоукраїнських володарів – короля Данила Галицького, чи не кожен впевнено відповість: “Ну, звичайно ж, його поховано у Холмі! Де ж йому ще бути… Та й літописи однозначно називають Холм як місце останнього упокоєння короля Данила”.
Так, справді, у 1264 році, по смерті Данила Галицького, гріб з його тлінними останками, був захоронений у церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Холмі, що зараз на території Польщі. Все це так, але..! Мало хто ставив питання: а що ж було далі з тими останками західноукраїнського короля і чи є шанс сьогодні їх відшукати?
Почати хотів би з двох речей:
– по-перше, з якихось причин абсолютна більшість наукових і науково-пізнавальних праць або зовсім не торкаються питання історичної долі гробу чи саркофагу з останками короля Данила, або ж, розглядають це питання виключно у рамках “Холмської концепції” вперто ігноруючи усі інші варіанти;
– по-друге, кілька літ тому в Холмі завершила свою роботу міжнародна археологічна експедиція, яка фінансувалася з благодійного фонду Петра Порошенка і одним із завдань якої й були, власне, пошуки гробу короля Данила. Як знаємо, те поховання не знайшли, хоча, за результатами розкопок, довідалися чимало цікавого про будівельну техніку, в якій мурували тогочасні православні церкви.
А тепер – основне. При розгляді даного питання дослідники чомусь майже не беруть до уваги цікаву цитату з «Хроніки…» Варфоломія Зиморовича про перенесення у 1282 році до Львова (тоді вже стольного граду) князем Львом тлінних останків свого батька короля Данила Романовича, якого за його мудрість називали тоді «другим по Соломоні». Причому Святоюрська хроніка («Книга діянь…»), на яку нещодавно звернув увагу Юрій Диба, уточнює, що тлінні останки короля Данила перенесли тоді саме до львівської церкви св. Георгія.
Варфоломій Зиморович так описує процесію цього перевезення: «…По двох роках Лев, бажаючи перепросити тіні своїх предків, що часом його турбували, з королівськими та воєнними почестями переніс останки батька свого Данила, які 15 років покоїлися у Галичі, до Львова. Для більшої пишності того обряду запрошено було священослужителів з усієї Русі, бояр, воєвод, також князьки союзних татар прибули з власним почтом. Скоро заяснів день жалібний; йшли спочатку жалібні загони з прапорцями та схиленою донизу зброєю, а між ними сурмачі хрипкими звуками наражали вуха; за ними йшло кілька пар коней, накритих вишиваними покривалами, тут же несли штандарти та зброю, здобуту в неприятеля. Далі довгою чередою виступали монахи в клобуках і руські церковники, вбрані в ряси, співаючи хором поховальні піснопіння; були також і плакальниці, найняті для пробудження смутку та розпачу… Перед самими ношами найшляхетніші несли дві митри – князівську та королівську, перша – від народу, а друга – хитрістю взята від пролегата найвищого пастиря. Поховальний катафалк, подібний до тріумфальної арки, був повністю закритий знаменами перемог та неприятельськими трофеями. Після закінчення жалібної служби, відправленої за руським звичаєм, було влаштовано поминальний обід, чи тризну…» .
Цікавим є роз’яснення Варфоломія Зиморовича про те, що до часу перенесення (1282 р.) тлінні останки князя Данила 15 років знаходились у Галичі. До того часу, вони (останки), згідно з Літописом Руським, знаходилися у «превиликой церкви» Успіння Пресвятої Богородиці в Холмі. З цього можна припустити, що вони (тлінні останки князя Данила) перебували в цьому храмі Холма впродовж дуже незначного відрізку часу – приблизно лише перші три роки: з 1264-1267, після чого були вивезені до Галича, де і знаходилися до моменту їх урочистого перевезення до Львова.
Отже, якщо факт перевезення останків князя Данила до Львова мав місце (а підстав сумніватися у цьому на даний момент нібито немає), то все ж виникає питання – куди саме у Львові були перенесені ті княжі останки?
Якщо й далі дотримуватися загальноприйнятої досі схеми, то їх мали би перепоховати на Святоюрській горі у…церкві з букового дерева, яка нібито мала святогеоргіївську посвяту і яку, згідно з переданням, на цій горі збудував князь Лев два роки перед тим (1280 р.). Але ж це абсолютно неприйнятне припущення, хоча б з огляду на те, що перед тим, тіло князя Данила Романовича кілька років знаходилось у вже згаданій мурованій «превеликой церкви» – соборі Успіння Пресвятої Богородиці в Холмі. І тому Юрій Диба має цілковиту рацію пишучи, що сам цей факт «…виключає можливість наступного перепоховання [тлінних останків князя Данила] у дерев’яній церкві» . Іншими словами, у справі локалізації кінцевого місця упокоєння князя Данила Романовича, зупиняла «нелогічність» захоронення його останків в малопримітній культовій споруді на відстані 1,2 км. від Львова, якою тоді була каплиця чи невелика церковця «з букового дерева» на теперішній Святоюрській горі.
Зрештою, у повідомленні «Хроніки…» є одне немаловажне уточнення, на яке також не зверталось особливої уваги, а саме: коли мовиться, що тлінні останки князя Данила перенесені до Львова , то це мусить означати що вони перенесені у львівське Середмістя, яке (і тільки воно!) було містом – в межах мурів – у буквальному розумінні цього слова. Зрештою, захоронювати тіло такого видатного державного мужа й визначного полководця, яким був князь і король Данило, десь за межами міських укріплень – поміж корчами і пасовищами на тодішній Святоюрській Горі, могло бути потрактовано в той час як приниження його пам’яті і зневага до померлого, що, буцімто, йому не знайшлося місця в місті «серед живих». Тим більше, що в тогочасних європейських державах, зрештою, як і на Русі, тлінні останки вінценосних осіб прийнято було захоронювати у пишно декорованих кам’яних саркофагах в одній з каплиць величавого, найчастіше, соборного храму, який нерідко був головним храмом міста і завжди знаходився у межах міських мурів (пригадаймо тут повідомлення Варфоломія Зиморовича під 1453 р. про руську церкву «міську (М.Б.) св. Георгія»).
Як це не видасться дивним, але ранній етап існування Святогеоргіївського храму в середньовічному Львові таки може бути пов’язаний із кварталом Plateae Ruthenicae в районі пізнішої церкви Успіння Пресвятої Богородиці в районі вул. Руської. А почати слід з того, що в давній і теперішній літературі склалося традиційне уявлення, нав’язане нам польською довоєнною історіографією, про львівський храм св.Георгія як про святиню, яка від найдавніших часів існувала на одному і тому ж місці – Святоюрській горі, яка була розташована на відстані 1,2 км за міськими мурами. Однак внаслідок зіставлення писемних повідомлень про давні храми Львова з окремими історичними відомостями, таке трактування найранішої історії Святогеоргіївської святині, викликає певні застереження.
На чому ґрунтуються такі сумніви?
По-перше, викликає підозру вже саме традиційне твердження про те, що храм св. Георгія з’являється у Львові не в самому місті, тобто в межах мурів, а на відстані 1,2 км від нього – на Святоюрській горі. Маємо щонайменше два судження на цю тему:
1 – в давньоруській сакральній архітектурі ми не знайдемо аналогів, щоби СвятоГеоргіївський храм будувався так далеко за межами міських укріплень;
2 – (і це важливіше) – сам культ вшанування св. Георгія (діалектна форма – Юрій) на Русі від самих початків поширювався не як культ виключно релігійний, але завжди як культ релігійно-державний і патронатно-династичний, тісно пов’язаний саме з міськими центрами. Іншими словами, св. Георгій ототожнювався з небесним покровителем княжої влади. Цим руські князі уподібнювали себе візантійським імператорам, які одні з перших взяли собі в покровителі св. Георгія, що поруч із святими полководцями-стратилатами та воїнами був у небесній гвардії охоронцем престолу Пресвятої Богородиці.
Отож, знаючи такі особливості з історії вшанування св. Георгія, важко припустити, щоби в Давній Русі перше закладення храму на честь цього святого відбулось де-інде, а не в місці концентрації княжої влади – поблизу палаців, кафедральних храмів, тобто обов’язково в межах міських укріплень. Це було необхідною умовою хоча б з огляду на ті сфери тогочасного життя, над якими патронував св. Георгій.
У всьому цьому є ще один вельми цікавий момент, а саме: Варфоломій Зиморович після слів: «…поховальний катафалк, подібний до тріумфальної арки, був повністю закритий знаменами перемог та неприятельськими трофеями. Після закінчення жалібної служби, відправленої за руським звичаєм, було влаштовано поминальний обід, чи тризну…» в наступному реченні, покликаючись на автора твору «Квітуча Русь», згаданий автор пише, що «…ніби Констанція, вдова по Данилові, збудувала тут жіночий монастир, де згодом упокоїлися і її останки» . І хоча далі за текстом Варфоломій Зиморович обґрунтовує, чому він з цим не погоджується, однак сам факт, що він вніс це припущення у свою «Хроніку…» і з ним полемізує, засвідчує важливість даного висловлювання.
Звернімо увагу, якщо Варфоломій Зиморович після слів про катафалк і тризну по князеві Данилу пише, що княгиня збудувала «тут» монастир, то це означає, що збудувала неподалік або в безпосередній близькості місця поховання короля Данила. А знаючи, що практично у всіх домініканських хроніках та літературі з цієї теми, благочестиве світське життя княгині Констанції пов’язується виключно із львівським домініканським монастирем та більш раннім на цьому ж місці осідком православних ченців-василіан, то з цього можна припустити, що кінцевим пунктом катафалку з тлінними останками короля Данила, як і поминальної Служби Божої, мав бути храм десь у найближчій околиці до місця пізнішого домініканського монастиря.
Звичайно, це міг бути і кафедральний храм св. Йоана Хрестителя, який, судячи з розробленою і опублікованою мною у 2014 році концепцією, знаходився тут перед спорудженням домініканського монастиря. Більш реалістично, мабуть, буде довіритися монастирській хроніці, яка сповіщає про захоронення короля Данила саме у церкві св. Георгія і вже тут – в межах міських мурів шукати місце, де та, мабуть, найперша і найдавніша (як свідчить Мартин Груневег) Святогеоргіївська церква стояла.
Так видається, що за межами території пізнішої Руської дільниці, шукати церкву св. Георгія немає підстав, оскільки усі, більш-менш придатні для культових будівель місця у Львові, на той час (остання чверть ХІІІ ст.), були вже зайняті іншими храмами. Логічніше припустити, що саме тут в околиці пізнішого подвір’я церкви Успіння Богородиці, тобто в найвищій і найпрезентативнішій частині львівського середмістя (поруч з давньоруським кафедральним храмом св. Йоана Хрестителя-?) власне, і міг знаходитись перший осідок Святогеоргіївської церкви.
Таким чином, потреба виділення у Львові ХІІІ-ХІV ст. спеціально відведеного почесного місця – храму для захоронення тлінних останків князів, княжої родини і високопоставлених духовних осіб (руських архієпископів та ігуменів), була просто життєвою необхідністю. Основною вимогою для такого храму була обов’язковість його існування виключно в межах міських укріплень. Тільки в такий спосіб можна було домогтися убезпечення цілісності усипальниць із тлінними останками високодостойних осіб від можливих вторгнень і знеславлень . А гора, яку пізніше назвали Святоюрською (навіть якщо припустити на ній існування в той час храму чи монастиря), будучи віддаленою від міських укріплень на 1,2 км, не могла бути жодною гарантією збереження і відповідного вшанування тлінних останків можновладців та духовних осіб.
Отож, у 2014 році було висловлене припущення, що інформація про поховання у Львові видатних представників княжого роду Романовичів та членів їх родин стосувалася виключно середмістя (в межах мурів) і жодним чином не мала причетності до культових споруд поза ними.
Наприклад, звістку Варфоломія Зиморовича про перенесення князем Львом останків свого батька галицько-волинського князя та Великого князя Київського, і якийсь час – короля Русі, Данила Романовича з Галича до Львова у 1282 р. й уточнення святоюрської хроніки про перепоховання його тлінних останків саме у львівській церкві св. Георгія, слід розглядати як непряме свідчення існування в той час у Львові – в середині міста (в межах мурів) – спеціально відведеного місця для упокоєння видатних можновладців.
Натомість припущення дослідників про те, що вищезгадане перепоховання Данила Романовича могло відбулось поза міськими укріпленнями, наприклад, в монастирській церкві типу ротонди, яка нібито знаходилась у підніжжі пізнішої Святоюрської гори (Диба, 2000, С.333), вважаємо помилковими.
Так само малодостовірними вважаю численні псевдоісторичні кліше пізнішого часу про нібито поховання княгині Констанції в костелику св. Йоана Хрестителя біля Старого Ринку, тобто, за межами міських укріплень середньовічного Львова. Два вищенаведені приклади вважаю некритичним «переспівом» львівської (передусім, польської) історіографії передвоєнного часу, у якій русинам/українцям та найціннішим реліквіям їх культури дозволялося існувати лише на маргінесах «католицького» Середмістя і саме в світлі такої «ідеології» й інтерпретувалися повідомлення Варфоломія Зиморовича, Мартина Груневега та ін.
Пропонована мною гіпотеза – шукати княжі усипальниці слід таки в Середмісті і то – в найпрестижнішій на той час (і найбільш підвищеній ділянці) – в районі, де розташований сьогодні архітектурний ансамбль церкви Успіння Пресвятої Богородиці на вул. Руській та сусідній із ним храм Пресвятої Євхаристії з прилеглими будівлями (колишній домініканський костел і монастир).
Розміщувати княжі усипальниці (мартирії) виключно в межах мурів і, найчастіше, у величних соборах або ж у спеціально споруджених для таких цілей менших церковцях з каплицями та з розгалуженою системою підземних крипт, було загальноприйнятими вимогами престижу і гідного пошанування предків, якого намагалися дотримуватися всі правлячі династії тогочасної Європи.
Те, що княжу усипальницю, а ширше – династичний руський некрополь слід було мати у Львові саме в мурах міста, а не на його далеких околицях, свідчить також і той факт, що в ХІІ-ХІІІ ст. традиція християнського вшанування померлих князів, окрім суто релігійного, мала цілу низку аспектів загальнодержавного ідеологічного характеру.
Звичайно, основним при цьому й надалі залишалась молитва перед гробами праотців, яка і тоді, і тепер сприймається однаково – як взаємна допомога померлим від живих і допомога живим від померлих. Це знайшло своє відображення у звичаї поклоніння гробам предків з просьбою про заступництво перед битвами та іншими випробовуваннями. Однак саме в давньоруський час особливо значимим стає обряд цілування хреста молодшими князями «по любви въ правду у отня гроба, въ томъ, чтобы бытии за одинъ до живота, и брата своего старейшего имети и чтити во отцове место», що робили родову княжу усипальницю місцем присяги у вірності і запорукою єднання княжого дому.
