Продовжуємо подорожувати Галичиною 1936 року у компанії Романа Купчинського з друзями. Враження від мандрівки автом, під псевдонімом Галактіон Чіпка, Купчинський описав у львівській газеті “Діло” під назвою “Автом по Галичині”. Шоста частина вражень на шпальтах газети була опублікована 22 жовтня 1936 року у 238 номері часопису. Попередню частину можна почитати тут.
Традиційно зберігаємо оригінальний правопис тексту.
ДРУКАРСЬКІ ЧОРТИКИ
Заки рушуся автом з Косова (читай: Москалівки!), мушу справити деякі друкарської чортики, що зявилися на дорозі нашої прогульки.
В попереднім фейлєтоні злий дух переніс Яблонів на дорогу Жабє–Косів і через те збаламутив неодного, хто хоруговками чи бодай хемічним олівцем зазначує шлях нашої їзди. Отже спростовую: Неправдою є, що на дорозі з Жабя до Косова можна здибати Яблонів, зате правдою є, що там можна в кожній порі дня і ночі подибати Яворів. “Мурованка” – славна з вина, яке пахне розводненим медом – лежить коло Яворова, а не Яблонова, що отсим спростовую і прошу вибачення. Крім цього в реченні: “…що коштувало так угорське…” має бути: “як угорське”.
Цього другого чортика я властиво не повинен подавати. В тім місці друкарська фарба трохи затерла друк і. багато читачів додумалося правильно. Але роблю це для тих, які дістали фейлєтон з дуже читким друком.
На будуче прошу П. Т. Панів Коректорів помагати мені в поборюванні друкарських чортів – тієї язви, що переслідує друковане слово від часів пана Ґутенберга.
А тепер до речі!
ПАНЯ
В Яворові є вирібня гуцульських ліжників. Заїхали ми там. бо наш шофер “наміряв вступити в стан брачний” і тому хотів привезти з дороги якийсь мебель до будучого гнізда.
Входимо до вирібні. Велика кімната, слабо освічена присліпкуватим каганцем. Усюди ліжники, вовна, вовна, ліжники.
І два станки.
Тільки один працює. За ним дві гуцулочки швидко-швиденько переволікають вовняні нитки. А що переволічуть кілька разів, то стиснуть їх до купи жердкою і частиш ліжника готова.
Дивимося на їх жваві руки і думаємо: “Певно багато заробляють!”
– Дівчата, скільки ви заробите на місяць?
–Небагато! – відповідає одна, а зітхають обі.
– А скільки вам треба часу на один ліжник?
– Одній день.
За один день дві їх один ліжник. На місяць – 24 ліжники!
– Скількиж заробляєте?
– По дванацять золотих… І їсти.
– А що дають їсти?
– Та що!… – дивуються, що таке питання ставимо. – Кулешу тай молоко.
Виходить: кожна в них дістає за виріб одного ліжника 50 грошів.
– А як довго працюєте?
– Єк треба. Доки не віробимо. Від третьої, пів до четвертої рано до півночі.
– А хто є власником?
– Паня. –
Яка паня?
– Наша!
– А вона звідки?
– З Єворова.
Вибрали ми ліжник – торгуємо.
– Спустіть, то купимо!
– Ми не можемо. Недавно ми опустили, то потім нам стягнули з наших грошей.
– Хто?
– Паня. Вона може й опустилаб. А ми боїмося.
Не було ради. Заплатив шофер за мебель вимагану ціну і ми поїхали.
А потім довідалися, хто такий “паня”. Гуцулка, що перейшла якимсь там способом на паню, а постарівшись, узялась до ліжникового промислу, Інтерес, здається, не злий, про обезпечальню тут не чували, а восьмигодиниий день праці – міська байка.
Від досвітку до пізньої ночі стукає станок, жваві руки бігають, молоді груди вдихають вовняний пил і звичайний порох, а за це все – 50 грошів. Щодня, хоч урвися, один ліжник „мус бути”, бо так постановила – паня.
В ГУЦУЛЬСЬКІЙ ПАЛАТІ
Хто хоче бачити гуцульську палату, той хай зайде в Яворів і поза церкву, поза городи стежечкою вгору та вгору. А там спитає добрих людей:
– Куди до Корпанюка?
Добрі люди справлять і за пів години ви станете перед гуцульською палатою. Кажу: “палатою”, але це тільки гуцульська хата – різьбаря Корпанюка. Поставив він її недавно. Проєктував цю палату тисячелітній смак, будував сам господар. На високих підвалинах, з найдобірнішого дерева, світяться золотом ялиці до сонця, всміхаються до гір. А ввійти в хату – яка різьба на сволоках та одвірках, яка цяцька кожне вікно! Стара кахлева піч з кониками, когутиками та старими австрійськими вояками.
А в світлиці музей. На столах гуцульські різьби: бочілочки, топірці, свічники, люльки, маснички… Не такі, як тепер з “холерниками”]” до міст мандрують. Тут ще різьблена бочілка діда славного Шкрібляка. Ніодного пацьорка, ніодної пластинки перломатки на ній. Темне грушкове дерево ціле в узорах, а з боків два мосяжні обручі.
Сам Корпанюк чогось нездужає. Ходить полегеньку, мов по хворобі. Але радо балакає, поясняє.
– Оце Шкріблякового діда, а оце Шкрібляка, а оце вже моє.
– А ця люлька? – питаю за гарну, але якусь турецьку, чи перську штуку.
– Це я купив у Косові. І небагато дав: дві касетки і десіть золотих.
Дивився я на старі, добрі зразки гуцульської різьби і сумну думу думав: Як жахливо викривив, випачив її кепський смак несвідомих літників та інших аматорів!
До спокійного чудового орнаменту прийшли всілякі цяцьки і тепер кожну касетку треба добре стерегти, бо перша-ліпша сорока вхопить. За очі хапає, а за серце ні. “Помогли” в тім багато всілякі гуцульські школи різьби, бодай їх світ не знав! Далі-далі і справжні гуцульські галантні стратять смак та орієнтацію, що таке гуцульська різьба і що таке правдива краса.
– А зайдіть ще коли! – просив різьбар на відхіднім. – Або заїдьте до мене на літо.
Справді розкіш булаб помешкати в такій гарній, пахучій палаті, пожити з місяць далеко від гамору, пороху, телєґрафічних дротів, ґазет, книжок й літників. Біда тільки, що до ріки далеко.
Ще довго видніла за нами чудова Корпанюкова хата – як ми сходили вниз, до Яворова. Привітно всміхалась і просила не забувати…
Напевно не забудемо! Бо таких хат і таких різьб, як у ній, чимраз менше в наших горах.
(Продовження буде).
Галактіон ЧІПКА
