Австрійська бюрократія традиційно уникала поспіху. Тому працю над документом про засади організації протипожежної безпеки для столиці королівства Галичини і Лодомерії не прискорила навіть велика пожежа вулиці Вірменської у травні 1778 р. Тільки 31 травня 1782 р. було оголошено “Універсал, що встановлює порядок гасіння вогню для королівського столичного міста Львова”.
Згідно “Універсалу…” пекарі, пивовари, винокури, ковалі, гончарі, фарбувальники тканин мали право займатись своїм ремеслом тільки на передмістях. Горища будинків повинні були обов’язково бути вимощені цеглою. Комини дозволялося будувати виключно муровані, а за їх стан відповідали порівну власник будинку і сажотрус. Окремо роз’яснювалося, де і як зберігати сіно, солому, дрова і вугілля.
В разі виникнення пожежі гасити її зобов’язані були самі міщани Львова. Про пожежу повідомляв сторож на вежі ратуші ударами у дзвін: один удар означав пожежу у середмісті, два – на Краківському, три – на Галицькому передмістях. Напрямок вогню вдень вказувала вивішена на вежі хоругва, вночі – червоний ліхтар. На сигнал тривоги бургомістр зобов’язаний був попередити радників, лавників і колегію 40 мужів про пожежу, після чого забезпечити від вогню міський архів. В цей же час до місця пожежі поспішали члени міських цехів: сажотруси, теслі з сокирами, мулярі з кирками, а також монахи жебруючих орденів. Обслугою чотирьох великих помп займалися кравецький, слюсарський, різницький і пекарський цехи, а відповідальними за них у 1782 р. були слюсарі Каспер Цах і Лоренц Трум та столярі Йозеф Штамберґер і Йоґанн Тайфель. Малими помпами завідували майстри шевського цеху, а на допомогу кожному було приділено шість челядників. Воду подавали євреї, коней виділяла пошта, а у випадку пожежі на передмістях – сусіди потерпілого. Окремо були визначені місця збору рятівників, нагороди для тих, хто відзначився при пожежах (найбільша становила 12 золотих), і штрафи для порушників.
Вищезгаданий “Універсал…” став взірцем для виданих у 1786 р. пожежних правил для міст, містечок і сіл Галичини. Та навряд чи можна вважати взірцевим функціонування тодішньої львівської пожежної охорони. Великі пожежі регулярно завдавали значних спустошень Львову.
Так, 6 червня 1800 p., вогонь нищив Краківське передмістя. У 1804 р. спалахнули військові склади провіанту в колишньому кляшторі кармеліток взутих. Наступна пожежа, що почалась 14 травня 1812 р. і тривала цілу добу, остаточно знищила ці склади. їх руїни ще довго називали “згорілий магазин”, поки у 1827. р. Є. Оссолінський не почав їх перебудовувати на Оссолінеум.
15 травня 1833 р. вогонь за кілька годин перетворив на руїну костел і кляштор францисканів (сучасна вулиця Тараса Бобанича).
Велика пожежа у єврейському кварталі на середмісті почалась в ніч з 23 на 24 вересня 1838 р. в будинку конскр. N250 (тепер Староєврейська, 4). Пожежа швидко поширилася, охопивши ще десять домів. Захоплені вогнем у сні, загинули 11 чоловік. Під час пожежі відзначився Герш Тетелес, який врятувався з вогню, але повернувся, щоб винести із четвертого поверху охопленого полум’ям будинку свою хвору матір. Від опіків, отриманих під час пожежі, померли капрал поліції Йозеф Патек і сажотрус Адам Ульм. Матеріальні втрати не могли покрити зібрані львів’янами 4.734 зл.р. Було очевидно, що потрібно реорганізувати пожежну охорону у Львові, але цю справу з року на рік відкладали з мотивів економії. Поштовхом до дій стали трагічні події 1848 року.
2 листопада 1848 р. о 10 годині ранку почалось, з наказу генерала Гаммерштайна, бомбардування Львова. З Високого замку і від палацу латинських архієпископів на місто посипалися гранати. Вже через годину горіли старий театр, технічна школа j кілька приватних будинків. Два білі прапори, вивішені Національною гвардією на вежі ратуші, не припинили обстрілу.
Заспокоїлися гармати о пів на першу пополудні. В цей час вже палали третій і четвертий поверх ратуші. О 15.30 зруйнувалася баня вежі, обриваючи при падінні дзвони і механізм годинника. Палали редутові зали при старому театрі і університет, де бібліотекар Стронський намагався рятувати все, що було можливо, від вогню. Тільки о п’ятій пополудні будівельному радникові Йогану Зальцману було виділено загін із сорока саперів для боротьби з вогнем. Львів’яни, залякані свавіллям війська, не брали участі у гасінні пожеж, тому Зальцман обмежився локалізацією вогню. Остаточно вогонь загасили 8 листопада.
Ці події довели необхідність організації професійної пожежної охорони. Вже 4 січня 1849 р. на засідані магістрату і “мужів довіри” з числа міщан було прийнято відповідну постанову. її ініціатором був тодішній голова магістрату Карл Ґьопфлінґен-Берґендорф. Вже через рік, 13 квітня 1850 p. “Gazeta Lwowska” повідомляла: “Підготовлюється у нас корпус т.зв. помперів із людей, що належать до муніципальної сторожі, і вже в дню 5-му цього місяця відбулася проба в подвір’ї покармелітського кляштору. Використано при тому всі засоби, що уживають до гасіння пожеж і рятування людей, як і речей під час пожежі, а саме – драбин на колесах і захисного рукава, який, власне, надіслали з Трієсту. При виконанні маневрів виявили ті люди неабияку справність, як при використанні цих засобів, так і при спинанні драбин одна на одну до значної висоти, і можемо сподіватися, що ще на протязі цього адміністративного року утвориться вищезгаданий корпус помперів, особливо тому, що вправи постійно відбуваються, і люди готуються до непередбачених ситуацій. Буде то для міщанина надією, що у випадку небезпеки він сам і його доробок можуть бути врятованими”.
На допомогу пожежникам до корпусу пожежної сторожі планувалося додати ремісничих челядників, але швидко виявилася недоцільність такого заходу. “Тому постановлено, – писала “Gazeta Lwowska” 6 лютого 1851 p., – добрати людей відповідної поведінки і розумового розвитку, котрі реквізити до гасіння вогню мають утримувати в найліпшому стані, і бути керівниками при гасінні”. До корпусу, крім професійних пожежників, були долучені два відділи: перший складали сажотруси, мулярі і теслі, другий – їх челядники. Окремий відділ складався із поважних громадян і мав стерегти врятоване від пожежі майно.
Пожежна команда знаходилася в ратуші. Крім того, пожежні сторожі були на вул. Панській Верхній (тепер Винниченка), біля костелу св. Анни, у скасованому шпиталі св. Станіслава і у старому міському броварі на Жовківському передмісті (за казармами на вулиці Замарстинівський, де пізніше була вуличка Помперська, а нині – будинок обчислювального центру і кафе “Ватра”). Про пожежі, як і раніше, повідомляли ударами дзвону на вежі ратуші, а повторювали їх на дзвінниці монастиря Василіан на вулиці Жовківський. Кількість ударів від 1 до 4 означала дільницю (1 – Галицька, 2 – Краківська, 3 – Жовківська, 4 – Личаківська, 5 ударів –середмістя, 6 – пожежа за містом). Як і раніше, в напрямку пожежі вивішували прапор або ліхтар. Крім того,
сторож з вежі повідомляв через рупор про перебіг пожежі.
Уніформою пожежників були темносірі брюки і куртка, чорна шапка, мідна каска, шкіряний пояс, при поясі – сокира і моток канату. Команди подавалися німецькою мовою. Командиром корпусу був призначений урядовець будівельного бюро Айтельберґер, помічником – Айхлер.
Крім справ пожежних, члени корпусу були зобов’язані наглядати за прибиранням і освітленням міста, а їх командир п.Айтельберґер завідував видачею “шупасів” (дозволів на володіння вогнепальною зброєю). Ці не властиві пожежникам чинності тільки відволікали їх від основної справи і негативно відбивалися на стані протипожежної безпеки у Львові. Не забарилися і великі пожежі. Вночі, з 15 на 16 березня 1864 р. вогонь знищив т.зв. Стару Тандету на площі св. Теодора. Згоріли тоді два будинки, 33 дерев’яні ятки, а вогонь підбирався вже до дзвіниці василіанського монастиря.
9 червня 1864 року о 14.00 почав горіти будинок Ґьотца на Краківський, 14. Вогонь перекинувся на сусідні будинки на Краківський вулиці 8, 10 і 11, Вірменський 3 і 10. Тільки дах Народного Дому, критий цинковою бляхою, затримав пожежу. Під час пожежі загинули 3 пожежники, а серед поранених був і командир Айтельберґер, який внаслідок цих ран після довгої хвороби помер.
Після смерті Айтельберґера командиром 69-особового загону пожежної сторожі став колишній офіцер інженерних військ Праун. Ще під час служби у війську він цікавився теорією гасіння пожеж, яку вивчав у Майнці та Берліні. Призначений восени 1864 p., він на підставі своїх знаннь та досвіду розпочав реорганізацію пожежної охорони Львова. З його ініціативи 1868 р. було створено добровільний пожежний корпус “Сокіл”. Організація пожежної охорони в тому вигляді, якого надав їй Праун, практично не змінювалася до кінця століття.
Павло ҐРАНКІН
(за Cm. Шнюр-Пепльовським)
Джерело: “Галицька брама”, 1997, квітень, № 5(29). – С. 4-5.
