На перший погляд буденна подія відбулася в Почаївській обителі 1702 р., коли 25-ти річний уродженець Києва Єлеазар Церейський прибуває на Почаївську гору. Хоча, існує й переказ, що змучений, три дні стояв він під брамою Почаївського монастиря на колінах, благаючи прощення. “Ченці плювали на нього, прочани кидали каміння, лаяли й ображали, а він радів, що чує рідну мову”. Після епітимії (моління на колінах в темній келії 40 діб, чорний хліб і вода) його постригли в православні ченці [1].
(Легенди здебільшого народжуються через певний проміжок часу, після того як відбулась подія. В них викладаються факти, що відображають ставлення до минулого тих, хто є творцем переказу. З точки зору їхнього розуміння того, що сталось оповідується та чи інша історія).
Недовготривале, ймовірне перебування Єлеазара на Почаївській горі, закономірно, не могло залишити документальних підтверджень його життя на Волині. Саме тому, почаївська сторінка його біографії є здебільшого припущеннями та здогадками.
Що відомо про перші чверть століття буття Єлеазара, до того часу, коли він прибув на Почаївську гору? Після смерті батьків, його виховував дядько Феофан Прокопович – намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму. Відповідно племінник навчався в початковій школі при тому монастирі, а далі у навчальному закладі, який очолював дядько. Після його смерті, Єлеазара, як одного з найкращих учнів Могилянки, підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський. Закінчивши колегіум він продовжує навчання у василіянському монастирі Володимира, де переходить в унію та постригається у ченці під іменем Єлисія (за іншими даними Самійла).
Існує версія, що Єлеазар не закінчивши Могилянський колегіум та “не прослухавши курсу теології, вирушив у традиційну для того часу освітню мандрівку” [2, с. 14]. Вона відбувалась європейськими країнами, першою з яких була Річ Посполита. Зокрема, є відомості, що Єлеазар викладав риторику та поетику в Львівському колегіумі [3, с. 24]. Надалі, підвищуючи свій освітній рівень в колегії св. Афанасія в Римі, він студіює теологію, курс якої також не закінчує, слухає лекції в університеті міста Галле (Німеччина), де вивчає теорію та практику протестантизму [4].
Відомо, що 1704 р. Прокопович знову проживає в Києві. До свого повернення на малу батьківщину, перебуваючи в Почаївській обителі, як говорилось на початку, він піддається епітимії – церковній покуті, що була накладена на нього в зв’язку з унійним минулим. В Почаєві ігумен Йосиф Саєвич, здійснив новий постриг – православного ченця [5]. Відбувши епітимію, Прокопович приймає чернече ім’я Феофан в пам’ять про свого дядька, під прізвищем якого він входить в історію (існує думка, що православний постриг міг відбутись у Печерському монастирі в Києві) [6]. Принаймні, волинська обитель у Почаєві стала в його біографії тим місцем, де Прокопович повернувшись до православної церкви, залишається її вірним до кінця життя. Саме звідси він стартує у велике політико-релігійне майбутнє.
За спостереженнями Я. Ісаєвича, “в деяких греко-католицьких монастирських книгозбірнях впродовж XVIII ст. зберігалися рукописні книги православних авторів, у тому числі й підручники”. Як приклад цього дослідник зауважує, що в унійну добу обителі “у бібліотеці Почаївського монастиря виявлено поетику Феофана Прокоповича” [7, с. 75]. Як вказувалось вище, раніше він викладав риторику та поетику в Львівському колегіумі. 1702 р., прибувши до православної Успенської обителі як уніат, він міг на Почаївській горі створити цю працю.
На початку ХVIII ст. гетьман Іван Мазепа також мав контакти з Почаївським монастирем. Саме тут могло відбутись їх знайомство. Очевидно ситуація, під час Північної війни, у якій опинилась обитель (перебування на Волині шведських військ), змусила Феофана Прокоповича покинути її разом із більшою частиною ченців [8, с. 217]. Проте він не їде з ними на Чернігівщину, а залишається в Києві.
З 1705 р. Прокопович викладає риторику, піїтику та філософію у Могилянському колегіумі, пише трагікомедію «Володимир», присвячуючи її гетьманові Івану Мазепі. Водночас він створює й виголошує богословсько-філософські проповіді, в яких він уміло прославляє Мазепу і звеличує Дніпро та Київ, називаючи це місто другим Єрусалимом. 1708 р. Феофан зі своїми студентами проводить диспути на честь Івана Мазепи. Латиномовні «Філософські тези» диспуту були видані у вигляді плакату [9].
Після 1709 р. український гетьман стає для Прокоповича вже ворогом. Через два роки він, вже в складі почту московського царя Пєтра І, бере участь у Прутському поході, який завершився для московії нищівною поразкою від Османської імперії та виводом московських військ з Правобережної України. Саме ця подія призводить до зміни юрисдикційне підпорядкування Почаївського монастиря. 1712 р. обитель підпорядковується Унійній Церкві. У цьому році Феофан Прокопович стає ректором Могилянки.
Після розгрому московського війська турецькою армією, перебуваючи в столиці Молдови Яссах, Прокопович, щоби підсолодити Пєтру І гіркоту поразки, виголошує проповідь з нагоди річниці Полтавської битви. Вона припадає до душі царю, імовірно, за критику Івана Мазепи, якому він раніше присвятив драму “Володимир”. 1716 р. Прокопович переїжджає до Петербурга, стає одним з найближчих радників Пєтра І. З його участю для московської імперії обрано назву “Росія” (грецький варіант слова “Русь” – назва давньої держави київських князів). Він стає “архітектором” російської імперії” [10].
Спираючись на тогочасні теорії держави і права та враховуючи давні традиції московського царства, Феофан Прокопович створює та обґрунтовує концепцію російського освіченого абсолютизму, що був закладений Пєтром І. Згідно неї становлення верховної влади пов’язано з договором, через який народ, відрікшись від своєї волі, передає її одній особі – монархові, але робить це не без допомоги Бога. В проєкті закону, підготовленого Прокоповичем, що мав назву “Духовний регламент”, умотивується скасування в росії патріаршого устрою й підпорядкування церкви колегіальному управлінню на чолі з царем. Надалі цей його доробок стає уставом для новоствореного Cвященного Синоду, який змінив в росії патріаршество [11]. Після смерті царя Прокопович – фактичний глава православної церкви, бере активну участь в організації Академії наук.
Великою й різноманітною є літературна спадщина Феофана Прокоповича. Один з найвизначніших її зразків, згадувана вище віршована п’єса “Володимир”, написана церковнослов’янською мовою українського ізводу. У цьому творі прототипом Великого князя Київського виступає гетьман Іван Мазепа. Як відзначає П. Кралюк: “…роблячи кар’єру в Києво-Могилянській академії, [Феофан Прокопович] знаходився під покровительством Мазепи. Однак після зміни ситуації, коли гетьман зазнав поразки під Полтавою, Прокопович швидко переорієнтувався. Він пише вірш з нагоди Полтавської битви “Епинікіон, або ж звитяжна пісня”, де прославляє Петра І. Козаків, що повстали проти царя, за його словами, “веде біс яросний”. Мазепа, якого нещодавно Прокопович прирівнював до Володимира, у цьому творі називається “диявольським сином”, “нелюдом клятим”, “мінливим злим зрадником” [12].
Інша драма – “Милость Божия, Украину чрез Богдана Зиновия Хмельницкого освободившая и возвеличившая”, на думку Михайла Максимовича, також належить перу Прокоповича. Вона cтворена під час перебування 1728 р. в Москві новообраного українського гетьмана Данила Апостола [13]
Як стверджує сучасна вітчизняна дослідниця Н. Левченко: “Політична діяльність Феофана Прокоповича мала безпосередній вплив і на формування його богословських поглядів загалом, і на його екзегетичну (пояснення біблійних текстів – прим. О.Б.) практику зокрема. Так, традиційний для української барокової літератури образ Церкви-матері, від якої відвернулися її діти, у творах Прокоповича практично відсутній” [14 153, с. 290].
Для нього Церквою-матір’ю була вже не Константинопольська, де приймав хрещення один з героїв Феофанового твору Великий князь Київський Володимир, а московська, складовою якої 1686 р. стала Київська митрополія. Отримавши епітимію в Почаївському монастирі Прокопович продовжив “традицію” почаївських ігуменів Желіза та Саєвича, у своєму ставленні до православного московського монарха, владу якого він сакралізував власною творчістю. Вважаємо, що причина того, що погляди цих представників православної церкви, пов’язаних з історією Почаївського монастиря були спрямовані до москви, обумовлена втратою державності нащадками князя Володимира, яких єднала Константинопольська Церква-матір у християнській родині Київської митрополії.
Позбавлення територія колишньої Русі зі столицею в Києві державного статусу, у ХVI–ХVIІ cт. змушує одну частину представників Київської митрополії рухатись до Католицької, а іншу – до Православної Церков. Ті, хто прямував у західному напрямку, на базі Київської митрополії творять з’єднану з Римом Унійну Церкву (1596 р.), а хто обрав східне спрямування 1686 р. стають складовою новоствореної московської патріархії. У цей період Вселенська Апостольська Східна Церква, як влучно висловився митрополит Мелетій Смотрицький (який сам “кидався” то на захід, то схід), плакала за своєю дитиною Київською митрополією поділеною навпіл. Такий перебіг історичних перетворень приводить Почаївський монастир 1712 р. до Унійної Церкви.
Незважаючи на те, що у той час монастирі Волині в переважній більшості вже змінили свою конфесійну належність, перейшовши в унію, саме Почаївський чи не найдовше залишався православним. Він займав особливе місце в християнському світі, зберігаючи за монастирськими стінами три святині: відбиток стопи Богородиці, чудотворну ікону Почаївської Божої Матері, а також нетлінні мощі ігумена Йова Желіза. Ставлення до цієї обителі було шанобливим не тільки в православного Сходу, але й католицького Заходу. Представники обох руських Церков візантійського обряду намагалися бути господарями Почаївської гори, спрямовуючи монастирське життя в руслі власного віровчення.
Завершальний етап боротьби за юрисдикційне підпорядкування Почаївської обителі проходив в контексті подій Північної війни, коли москва намагалась закріпити свій вплив на Правобережжі України, у тому числі на Волині. Монастир розглядався як важливий об’єкт московської присутності. Поява у ньому майбутнього православного ченця Феофана не могла мати випадковий характер. “Очистившись” від свого унійного минулого, з європейським освітнім та релігійним багажем перед Прокоповичем відкрився простір у якому він обрав шлях перетворення колишньої московії на російську імперію. Продовжувачем справи Великого Київського князя він робить не українського гетьмана, який раніше був прототипом його віршованої п’єси “Володимир”, а російського царя. Саме Прокопович закладає вагомі цеглини у споруду “русского міра”, єднання з яким ченці Почаївської обителі розірвали 1712 р.
Він також бере безпосередню й найдіяльнішу участь у створенні літературної російської мови, формує канон для російського театру XVIII ст., його проповіді мають значний вплив на формування стилю і словникового запасу нової російської літератури [15]. Імперію, душею якої була православна церква разом з Прокоповичем творили й інші українці. “Протягом першої половини ХУШ ст. не лише єпископські кафедри, а й усі основні архієрейські посади в управлінні Російською церквою, зокрема у Священному синоді, обіймали вихованці Києво-Могилянської академії. Не менше як 200 випускників закладу в 1721–1750 рр. були настоятелями російських монастирів. За Петра І лише один єпископ був із росіян, всі інші вихідці з України” [16, c. 248].
Саме уродженець Києва Єлеазар Церейський основуючись на фундаменті європейської суспільно-релігійної практики стає творцем нового державно-церковного організму колишнього московського царства, про живучість якого говорить В. Володько: “Українець Феофан Прокопович назавжди змінив обличчя Росії, перетворивши її на імперію. Навіть відновлення патріаршества, революція, епоха радянського атеїзму не змогли вбити його напрацювання. Йдеться про старанно плекану Прокоповичем ідею гіперцентралізованої державності, на чолі якої стоїть одна особа (імператор, цар, президент – байдуже). При цьому церква займає не просто підпорядковане становище, вона фактично є частиною державного апарату. Її основна задача не тільки (і не стільки) душпастирська місія, скільки ідеологічна підтримка імперського механізму” [6].
Сьогодні й надалі продовжується боротьба за Володимирову спадщину. Знову ж таки не випадково, сучасні президенти України та росії йменуються іменем рівноапостольного князя. Почаївський монастир зараз також знаходиться ще раз перед вибором – чи залишатись в складі патріархії, що постала (1589 р.) майже водночас з Успенською обителлю (1597 р.), чи повернутись в лоно Церкви-матері, з якою Київська митрополія була від народження (988 р.), більше шістсот п’ятдесяти років (1686 р.) …
Олександр БУЛИГА
Джерела:
- Мацько Л.І. Феофан Прокопович. URL: https://subj.ukr-lit.com/ritorika-macko-l-i-feofan-prokopovich/
- Рогович М.Д. Передмова. Прокопович Феофан. Філософські твори: В 3-х т. – Київ: Наукова думка, 1979. Т. 1. С. 11–17.
- Махінько А.І. До історичного портрету Феофана Прокоповича. Сторінки історії : зб. наук. пр. Нац. тех. ун-т України “Київ. політех. ін-т”. 2016. Вип. 42. С. 21–30.
- Рибаков Д. “Блаженний” Феофан – імперських справ міністр. https://zn.ua/ukr/SOCIUM/blazhenniy_feofan__imperskih_sprav_ministr.html
- Рудяченко О. Феофан Прокопович. Східнослов’янський Конфуцій. URL: https://ukrinform.ua/rubric-culture/2716669-feofan-prokopovic-shidnoslovanskij-konfucij.html
- Володько В. Українці, які створили імперію. Частина 1 – ідеолог Прокопович. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/01/26/18230/
- Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Відп. ред. Ю. Ясіновський; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів, 2002. 520 с.
- Левицкий В. Игумен Иосиф Саевич и переход Почаевской Лавры в унию. Труды императорской Киевской Духовной Академии. Киев, 1916. Кн. VII–VIII. С. 199–235.
- Матвіїшин Я. Теофан Прокопович і астрономія. URL: http://www.iapmm.lviv.ua/12/ukr_sky/ukr_sky-1/data/534-605.pdf
- Фаріон І. Феофан Прокопович – той, що продав душу та ім’я України Петру. URL: https://www.youtube.com/watch?v=zbEZs_eKRh
- Політична діяльність Ф. Прокоповича. URL: http://megalib.com.ua/content/2278__1_Politichni_poglyadi_F_Prokopovicha.html
- Кралюк П. Феофан Прокопович: філософ, теолог, церковний реформатор й творець ідеології Російської імперії. URL: https://risu.ua/feofan-prokopovich-filosof-teolog-cerkovnij-reformator-j-tvorec-ideologiyi-rosijskoyi-imperiyi_n136471
- До 340-ї річниці від дня народження видатного українського церковного і громадського діяча Феофана Прокоповича. URL: https://cdiak.archives.gov.ua/v_do_340_narodzhennia_Feofana_Prokopovycha.php
- Левченко Н.М. Біблійна герменевтика в давній українській літературі : монографія. Харків : Майдан, 2018. 392 с.
- Феофан Прокопович. Знамениті, великі, геніальні люди. Найцікавіше про них. URL: http://100v.com.ua/uk/Feofan-Prokopovich-person
- Коваль Д. Роль Ф. Прокоповича у реформуванні Московської православної церкви. http://www.enpuir.npu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/12504/Koval.pdf;jsessionid=09582B22967E97823F4663FDB25C5128?sequence=1
