Понад століття живучи в країні карнавалів, вихідці з України не тільки не асимілювались, а й навчили місцевих колядувати. Неймовірні подробиці про звичаї, побут, віру бразильських українців зібрані у книзі Марини Гримич «Життя під піньорами: культурний ландшафт українських поселень у Бразилії». Першу докладну наукову монографію з історії та культури українських селян в Бразилії презентували 16 вересня 2016 року в Музеї історії релігії (пр. Музейна, 1) в рамках «Форуму видавців»
Монографія, видана у 2016 році стала результатом семирічної праці доктора історичних наук, кандидата філологічних наук, етнографа та письменниці Марини Гримич. У 2009 році М. Гримич уперше вирушила вивчати побут українства в Бразилії. Повернувшись із експедиції почала оприлюднювати фото, публікувати статті про мовну, культурну ідентичність, землеробство, народний календар. У її власному видавництві «Дуліби» вийшла книга «Бранзолія».
Життя селян українського походження на іншому континенті – досить екзотична тема. Етнограф зізнається, беручись за неї «відчувала себе піонером», це, звісно, надихало, але й ускладнювало справу.
У латино-американській країні науковець зустрілась із парадоксальним явищем: люди, з одного боку, ставляться до власної історії легковажно, з іншого, ревно бережуть її, передають з уст в уста. Просвітницькі організації діють в Бразилії менш активно ніж, приміром, в Аргентині. Натомість на варті української культури стоїть греко-католицька церква. Саме завдяки їй «бразильська Україна» фактично стала державою в державі. Етнічні бразильці самі охоче переймають звичаї нових сусідів: характерні нашому народу обряди, колядування зокрема.
– Звісно 125 років життя поза межами України далися в знаки, але все що стосується господарювання, вірувань, обрядів збереглось десь на 80% в первинному вигляді. Річ у тому, що в Бразилії довго тримався патріархальний уклад, українці жили далеко від цивілізаційних центрів, велась потужна місіонерська робота греко-католицької церкви: духівники займалися освітою, виховували молодь, підтримували мову. – розповідає авторка монографії «Життя під піньорами».
М. Гримич дивується, наскільки по-різному сприймали українську культуру бразильці та канадці, коли вона тільки но з’явилась на їхніх землях. Якщо в Канаді наші традиції, елементи одягу, ужиткового мистецтва здавались надміру екзотичними, дикими, мешканці Бразилії, палкі прихильники строкатості, небуденності, містицизму, радо вітали їх. Зрештою, багатолітнє співжиття двох барвистих націй утворило цікаве поєднання, проте не злиття.
«Що економіка гірша, то етнографу краще» – іронізує Марина Гримич. Справді, патріархальний устрій, матеріальна скрута, що змушує працювати біля землі відмінно «консервують» національну ідентичність.
І все ж таки в XX столітті помітнішою стала асиміляція. Зв’язок діаспори з материнською культурою слабшає, що робить ціннішою працю істориків, етнографів, народознавців, фольклористів тут і зараз. Марина Гримич у своїй монографії прагнула охопити якнайбільше сфер людського життя: історія, мова, релігія, побут, одяг, звичаї… Видання містить багато авторських світлин, а також старі фотографії. Призначене насамперед для тих, хто серйозно цікавиться темою і хоче вивчати її глибоко.
Авторка впевнена: книга не втратить своєї актуальності завтра, сторінки «Життя під піньорами» гортатимуть прийдешні покоління. У дослідженнях рідної чужоземної культури монографія стане відправною точкою для багатьох етнографів майбктнього.
Ксенія ЯНКО
