Якщо закон один для всіх, то і в’язниця мала би зрівнювати. Незалежно від соціального походження, економічного становища чи релігійних й політичних поглядів, у світі, що відділений від нашого ґратами, стінами та своїми “законами” виживання, кожен мав би бути рівним один іншому. Але чи так воно було в середньовічному Львові, де серед в’язнів можна зустріти імена багатих патриціїв і учених, меценатів при грошах, представників купецької еліти, священиків, а в один з періодів – навіть цілу міську раду?
Перебування у в’язниці в жодну з епох не було самоціллю та суспільним ідеалом і зрозуміло чому. Не манила в’язниця і в XV – XVI століттях, бо кого притягне голод, холод і суцільна темрява, а саме з такою реальністю доводилось зустрічатись порушникам закону в середньовічному Львові. Та чи лише порушникам і реальним злочинцям? Як показує практика – не завжди. В ті часи в’язниця відігравала відмінну, у порівнянні з нашими, роль – потрапити до неї можна було на короткий термін за дрібні провини, або на час, доки в вашій справі тривало слідство. Також в’язниця могла стати тимчасовим місцем перебування для “неслухняних” членів цеху, на прохання верхівки цієї організації. Могли відправляти людину за ґрати і з чисто виховною метою – коли спостерігали за нею “непотрібні сміхи при роботі та розмови з челяддю”. Траплялося серед ув’язнених і багато селян приміських сіл, які не могли чи не хотіли виконувати накладених містом повинностей. Ілюстрацією до пункту з цехом може бути випадок, коли у березні 1618 року в Львівській ратуші було ув’язнено ковалів, яких посадили туди на прохання старійшини цієї професійної спільноти. Загалом, можна спостерігати момент, коли в’язниця є не лише місцем “утилізації” кримінальних елементів, що несуть реальну загрозу суспільству, але також і своєрідним профілактичним та виховним “закладом”, куди потрапляють ті, хто не кориться суспільним ідеалам і йде в протилежний від них бік.
Загалом, львівським злочинцям, або тим, для кого було заплановано курс “профілактичного виховання” у в’язниці, дуже пощастило – вибір львівських тюрем був досить різноманітним. До їхніх послуг були міські та державні тюрми. Міські в’язниці переважно були розташовані в підземеллях ратуші. Їх також було немало. Найчастіше зустрічається назва тюрми “Доротка”. Окремі назви відзначаються оригінальністю та почуттям гумору їх авторів: “Весела”, “Біла”, “Над скарбом” чи “Празник”. Траплялися і більш звичні та логічні: “За ґратою”, “Авендичка”, “Шаля”. Для особливо небезпечних злочинців, які становили найбільшу загрозу, існувала тюрма “Татарня”.
У підземеллях ратуші була більшість в’язниць, але не всі вони. Скажімо, “Шаля” була на першому поверсі ратуші й використовувалась для судових засідань. Інколи в ній замикали й найбільш настирливих та наполегливих, котрі надто часто з’являлись з проханнями до влади міста. “За ґратою” знаходилась над входом до будинку магістрату. “Над скарбом” взагалі локалізувалась поруч з робочим кабінетом війта й відділяла їх лише стіна.
В’язницями комплекс “виховних” методів не закінчувався. На площі Ринок, поблизу тієї самої ратуші, був інший цікавий засіб – зроблений у 1594 році ланцюг із ошийником “для сварливих баб”. В ролі “сварливої баби” на кілька годин міг побувати будь-який порушник спокою і порядку, кожен, що робив не те, що від нього очікувалось і вимагалось. Публічна складова в випадку з цим покаранням, чи то пак покутою, також відігравала важливу роль. Одне діло, коли ти відбуваєш кару за злочин, але зовсім інше, коли це бачить кожен, кого в цей момент “занесе” на центральну площу міста.
За міськими в’язницями у Львові дивились якось не надто добре. На цьому постійно намагались зекономити, а тому їх вкрай рідко ремонтували і “підтягували” до пристойного вигляду. Одна ремонтна кампанія мала місце у 1600 році, інша відбулась в 20-ті рр. XVII століття, за урядування бурмистра Мартина Кампіана.
Останній паралельно з ремонтом старих в’язниць вирішив відкрити і кілька своїх приватних, де мав утримувати особистих в’язнів. У зв’язку з цим, йому було висунуто звинувачення у зловживанні владою і викликано до суду. Кампіан виправдовувався тим, що приватні тюрми необхідні, бо міські в жахливому стані і там не можна тримати людей. Зрештою, його таки визнали винним і в якості компенсації змусили самостійно відремонтувати Руську вежу, в якій мали облаштувати публічну в’язницю.
Як в’язниці використовували і міські укріплення та приватні будинки. Є згадки про утримання злочинців в Галицькій брамі та вежі над Босацькою фірткою. В останній у 1608 році сидів відомий львівський патрицій та учений Ян Аламбек, а Івана Підкову 1578 року утримували у приватному будинку Матвія Корінника.
Ще одним місцем перебування злочинців були камери на Високому та Низькому Замках. Там тримали в’язнів королівського старости. На Високому Замку для цього було виділено так звані “шляхетську” та “гультяйську” вежі. «Шляхетська» вежа мала п’ять поверхів, а «гультяйська» чотири. Найважчою карою вважалося утримання в нижньому цокольному приміщенні веж. Там не було печей, а вікна були розташовані дуже високо, що означало перебування в темряві. Засуджених опускали туди на мотузках. Так само їм передавали і їжу.
Окремі камери містились і в замковому будинку – три на верхньому поверсі та одна на нижньому, біля в’їзної брами. Були в замку і два ланцюги з нашийниками. Очевидно, на них припинали злочинців на замковому подвір’ї. Серед ув’язнених в камерах на Високому Замку сиділи: особистий в’язень короля Владислава Ягайла – Якуб з Кобилян, німецькі рицарі, яких взяли в полон під час Грюнвальдської битви, Гальшка з Острога.
Камери на Низькому Замку були кількох типів. Окремі з них призначались для шляхти, а інші – для посполитих. Шляхту тримали в башті з південного заходу, що звалася «Ринза», а прості правопорушники були в будинку біля надбрамної вежі. У червні 1423 року у в’язниці Низького Замку було розміщено цілу міську раду. Очевидно, причиною ув’язнення стала відмова сплачувати королівський податок. У XVIII столітті Низький Замок вже не надто годився для попередніх функцій. Траплялися випадки, коли тюремники розбивали стіну і безперешкодно тікали з в’язниці.
Окремим різновидом місць позбавлення волі були так звані “національні” в’язниці. Українська знаходилась в районі церкви св. Юра. У січні 1604 року до цієї в’язниці потрапив “друкар руських книг” Симон Будзина, якого не надто уважно стерегли, у зв’язку з чим він успішно звідти втік, поскаржившись по тому магістрату на єпископа Гедеона (Балабана), який його ув’язнив. Іншим подібним місцем, хоч і не цілком в’язницею, була вежа Корнякта.
На її верхньому поверсі закривали членів Успенського братства, які “проштрафились”. Тривати таке ув’язнення могло від кількох годин до одного дня. Щоб братчикам не було на такій висоті нудно, їм давали перетоплювати віск. На верхньому поверсі довелось побувати і братам Рогатинцям, і Петру Красовському, котрі вважаються засновниками братства. У “важкій в’язниці” вірменів сиділи навіть священики, а єврейська в’язниця була при синагозі Нахмановичів. При вході до неї було місце, де євреїв-порушників приковували ланцюгом за шию.
Для тюремних потреб тимчасово використовували і міський арсенал. У XVIII столітті там тримали гайдамаків, яких, тим часом, вирішили використати на благо міста у будівельних роботах.
Частота й якість ремонтів у львівських тюрмах в середньовіччі відповідала аналогічним показникам в категорії прибирання. Через останнє в’язниці називали “жорстокими і брудними” та “місцями смердючими і ледве стерпними”. До поганого стану тюрем та дикого смороду додавалась і темрява. Згаданий уже ремонт 1600 року доводилось освітлювати смолоскипами та свічками. З темрявою світу за ґратами пов’язана історія гумористичного характеру. Одного разу кілька ув’язнених у ратуші селян поскаржились магістрату на службовців, котрі їх побили у в’язниці. Потерпіли готові були привести свідків, що готові були свідчити про побої і завдані рани. Звинувачений у перевищенні службових повноважень Якуб Гізельчик захищаючись, сказав, що свідки не могли бачити побоїв і ран, бо у в’язниці темно. Отака вона, тюремна реальність середньовічного Львова.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Гранкін П. “Кара вежі”. В’язниці у львівських укріпленнях // Галицька брама, 1998. – №3; Козицький А. М., Білостоцький С. М. Кримінальний світ старого Львова. – Львів: Афіша, 2001. – С. 42 – 49.
