Степан Гайдучок (13.03.1890 р., с. Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., м. Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
За своє життя Степан Гайдучок провів чимало мандрівок неподалік Львова, Львівщиною, Карпатами. Своїм досвідом та спостереженнями ділився на шпальтах українських часописів «Діло», «Молоде Життя», «Сокільські Вісти» та ін. Він намагався привернути увагу до багатьох сіл, місцевостей, пам’яток, які, на його думку, стали незаслужено забутими. У творчій спадщині Степана Гайдучка можна виокремити декілька публікацій про мандрівки підльвівськими селами. Запропонована стаття «Мандрівниками забуті» вийшла друком 7 червня 1935 р. у часописі «Діло». Сокільники, Солонка, Вовків, Загір’я, Кугаїв, Підтемне, Раковець, Новосілка, та інші села, про які йдеться у публікації, це, – у розумінні Степана Гайдучка, – “підльвівська Швайцарія”.
Публікую статтю із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
Мандрівниками забуті
Околиці на полудне від Львова нашими мандрівниками забуті. Задивлені в далеке, не поцікавились ними. А всеж вартні того, шоб бодай рад туди заглянути. Тож закиньте наплечник тай слідом за мною.
Так просто стрийським шляхом на Сокільники. Старики в недалеких селах згадують цей шлях приповідкою: “Памєнтайцє, хлопци, як сипано копце”. Так їм передавали їхні батьки, що сипали кіпці при витичуванні траси шляху тай неодин обірвав по двацять буків. А мені молодому малювали вони у своїх оповіданнях купецькі брики, череди рогатої худоби, що йшли ним з Угорщини до Львова, поки не збудовано залізниці на Стрий.
А що придорожних коршем не стало, то скоротіть собі дорогу споминами про Сокільники в 1918. р. За ними звернете легко на схід на полеву дорогу. Нею і [Іван] Франко ходив, як відвідував Ржегожа у Волкові, що на хуторі ґаздував та етноґрафічний матеріял між нашим народом збирав. Сам же [Іван] Франко, манджаючи пішки, монотонну дорогу собі скорочував. Знайшов ґереґу, пускав перед собою по дорозі та у Волків скорше добився.
Перед вами будуть ховатися з правої руки обі Солонки. Війт одної в початках боїв 1918. р. підписав воєнну умову, яку знайдете в Мончинського “Боє львовскє”. Зарослі сітником трясовиська попри дорогу – сорок літ тому з гаком джерела доходу солончан: ловили в них жаби і у Львові продавали. Для львовян жабячі ніжки були присмаком.
Минувши зубрицький ліс, чи – як кажуть – “під зубрецьким”, не йдіть на Жиравку, а звертайте дальше на полудне. Засиніють перед вами далеко на обрію ліси Потоцьких, оком кинете в сторону Волкова, де майже сто літ тому Микола Устіянович свою священичу карієру зачинав і де на світ Корнило прийшов. Образ ним мальований нераз приковує вашу увагу у Преображенській церкві у Львові.
Не оглянетесь, як дорога поведе вас у глибокий яр, а він опиниться в селі Загірю. Там ні церкви ні костела. Парубки тільки роботи в неділю мають, шоб один одному “камізельку зробити” (себто живіт згори вниз ножем розпанахати). На зиму будете лещатарську мандрівку туди обмірковувати. Захопить вас горбоватий краєвид, ноги занесуть у поблизький Кугаїв. Станете там біля старенької церковці, що памятає часи [Івана] Мазепи. А було таких церков почавши від Сихова здовж річки Зубрі до самого Миколаєва над Дністром стільки, що й ставів. По ставах полишилися сіножати на “стависках”, а церкви тому пятьдесять літ порозбирали і поклали нові в Підтемнім, Раківці, Красові.
Якшо запізнилися ви, в Кугаєві заночуйте. А в кого – то у львівськім “Турі” спитайте. Вони тут полювання держали, звірину страшили, тож знайомих мають доволі.
Може тут ще стрінете стариків, що волосся на боярський лад підтинають, деякі в неділю в опанчах парадують. Та велика то вже рідкість. Колись усі так носились. Стануть у неділю, бувало, в церкві повагом поклони бити, то траплялося, що передній поспішився встати тай задньому патли приздоптав. Намучився нераз той задній, заки з землі піднісся. Траплялося часом і таке, що збиточні хлопчиська в “богородицю” до опанчі бобу під неділю насиплять. Заходить ґазда повагом у церкву, поцілує хрест, розклониться праворуч та ліворуч, поклони бє, а біб по цілій церкві розсипається.
За кооперативою, читальнею не питайте. Були спроби – та хтож має припильнувати?
Другої днини на зорях встаньте, йдіть дальше у Підтемне. Обступили його ліси зі всіх сторін. Перейдіть мостом річку, то опинитесь біля церкви на Заставю. До середини загляньте. Хоча з дерева, вся розмальована ще за бл. п. о. Пелеха. Св[яті] Володимир та Ольга на вас поглянуть, на дальшу мандрівку поблагословлять. Можете йти або кучерявими лісами, або безмежними сіножатями понад ріку від села до села. Пять джерел зпід гір бє, а вода зимна, як під Хомяком. Тай на очі має помагати. Промийте й ви очі, то бистріше побачите, яка нужда в тих усіх селах, що їх ви минули і минати будете. Нужда матеріяльна і моральна. Читальню аж десь у Бродках стрінете. Довкруги ліси, що дещо поповнюють прибуток по селах. За квітом можна малин чи суниць на продаж назбирати тай до Львова завезти, а як того нема, то дерево в лісах купують та у Львів перепродують. Заробляють стільки, що за фірманку вертається. Колись у лісах зимою заробляли, тепер дешевіші гуцули їх звідти виперли.
Правда, я й забув, що ви без сніданку, а вже за Підтемне зайшли. Сядьтеж на часочок над річкою. На жабу половіть раків, розложіть вогонь, послухайте лісів, а там уже раками поживитеся і швидко й у Раківці будете. Місточком колись був. Середина села ринком зветься і має вигляд чотирокутника. У Зазуляків образ св[ятого] Миколая огляньте. Лишили його москалі ще в 1849. році на памятку, як з Мадярщини вертались. Недаром “твердих” тут богато було, а проф[есор] Свистун до війни на ферії сюди доїзджав та ще більше їх “утверджував”, аж поки більшість села не стала римо-католиками… І Медвеже ліс огляньте. Розказували, що там медведя стрічали. Тому стопятьдесять літ. Бік йому прострілили, а він траву рвав і кров тамував, Очевидно – мисливим не повірите, але “Медвеже” воно зветься.
У Новосілці чудотворне джерело огляньте. Над ним мурована капличка. На Маковея і Спаса відпусти бувають. Аж від Рудок паломникн сюди заїзджають.
Красова навіть лісами не виминете. Або на двір Абрагамовича натрапите, де останній австрійський цісар, ще будучи сотником, зі своєю жінкою, чи не в 1912. р. перебував на довшій гостині, або на село попадете, де в 1919. р. УСС перебували на відпочинку. Богацькс село, бо від поблизьких німців-кольоністів господарити навчилося. Якжеж розгорнете мапу, то дивують вас назви недалеких сіл, як: Гутисько, Щирецька Гута, Мідяки. Дитяча лайка в тих селах вас зацікавить “майстраками” себе прозивають. Це ніщо іншого, як “ти маґістрацька дитина”. Взялось воно звідти, шо халупники по тих всіх селах, якими ви йшли, діти на прожиток брали (й беруть) за оплатою від стидливих львівських панянок.
У Бродках памятник поляглим огляньте і вступіть до поблизьких каменоломів Іванонька. Плиту там під фундамент памятника Міцкевича вирубали, та таку, що в дванацять пар коней її везли. Більше вас буде цікавити, що й камінь Волоської церкви з цих околиць походить, бо А. Барвінський у Збірнику львівської Ставропиґії за 1921. р. ось що пише: “Церква Успення Пр[есвятої] Б[огородиці] збудована з тесового каменя, копаного в каменоломах гори Красова, в добрах львівського старости Миколая Гербурта”.
Тут у Бродках підводу наймайте і спішіть на стацію в Миколаїв. Треба вчас до праці вернутись у Львів, тож приглянутися ганчарам у Миколаєві вже не зможете.
На Зелені Свята в ті сторони вибирайтеся. Два вільні дні вкупі і ше два образи в мандрівці душу розпогодять. Рогата худоба, замаєна вінками з листя буде вертатись з пасовиська, і по полудні священик з процесією буде обходити поля і їх благословити та молебен за добрий урожай правити.
А може розчаруєтесь і може ті звичаї в часах загальної моди пропали тоді, як парубок у лякерках ходить, а в чуприні дамський гребінець носить…
Переконайтесь самі й іншим свої помічення розкажіть, підльвівським селом зацікавте! Про краєвид я вмисне мало писав. Описувати його тяжко, бо звуть його: “підльвівська Швайцарія”. Це нехай вам за цілий опис краєвиду буде.
Андрій СОВА
історик
Джерело: Гайдучок С. Мандрівниками забуті // Діло. – Львів, 1935. – 7 червня. – Чис. 148 (14 046). – С. 2–3.
Джерела і література:
- Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
- Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
- Сова А. Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху. URL: http://photo-lviv.in.ua/stepan-hajduchok-tvorets-ta-litopysets-istoriji-ukrajinskoho-himnastychno-sportovoho-ruhu/ (дата звернення:03.2018).
- Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
