Цей рік для втаємничених краєзнавців ознаменований 115-літтям від дня народження луцького скульптора-примітивіста, який просто хотів, «щоб було гарно на землі», – Станіслава Сарцевича. Він народився четвертого (або ж сьомого) жовтня 1904…
Ще наприкінці лютого громадська активістка (тоді – радник Луцького міського голови) Мар’яна Сорочук повідомила сенсаційну новину: у фондах Музею Івана Гончара збережено… 15 скульптур забутого земляками автора, і нині вони – в процесі реставрації.
Його внучка Алла Носкова, яка багато років мешкає у Санкт-Петербурзі, за посередництвом інтернету, поділилася інформацією про свого дідуся та його родину. Батько Станіслава – Валер’ян – мав литовські корені. Його ж батько закінчив Академію мистецтв у Санкт-Петербурзі та був скульптором. Станіслав теж мріяв ним стати. Але радянська влада все вирішила інакше. Валер’яна вбили, зв’язок із його родиною був утрачений. Мама ж Станіслава в дівоцтві мала прізвище Ріхтер. Її сім’я жила на Житомирщині, звідки родом і знаменитий піаніст Святослав Ріхтер. За національністю вона – німкеня, це – прабабуся пані Алли.
Батько Станіслава загинув, коли йому не було й 10-ти. Мати вийшла заміж за родича, щоб якось вижити. Коли хлопцеві було 14, його матір заслали до Сибіру, і він більше нічого не знав про неї та братів. Жив у родичів, які допомогли йому здобути освіту історика. Коли переїхав до Луцька, деякий час перед війною викладав цей предмет у навчальному закладі, який згодом став педінститутом. Тоді це була Польща, і він викладав польською.
«Моя бабуся, Юлія Карлівна Розбицька, родом з Луцька. (Народилася 20 квітня 1911 року – авт.). Тут і зустрілася дідусем. Юлія вийшла заміж за Станіслава майже у 20 і прожила з ним близько 50 років. Часто спілкувалися польською, але з дітьми та внуками – переважно українською.
У Станіслава Валер’яновича було четверо дітей: Марія (старша донька), Ядвіга (середня), Владислава (молодша, моя мама) і син Леопольд (Поль). Зараз уже нікого з них уже немає…», – не приховала пані Алла.
Під час Другої світової війни Сарцевич був у партизанах. Його було важко поранено в ногу – лише дивом уцілів. Мав багато військових нагород. Пізніше полюбляв слухати платівку «Шумел сурово брянский лес…».
Після війни він не міг фізично стояти за кафедрою та викладати історію, був інвалідом II групи. Тому перейшов на сидячу роботу і до пенсії працював бухгалтером.
На заслуженому відпочинку вирішив утілити в життя свою дитячу мрію – створювати скульптури. Сарцевич збирав гроші на купівлю матеріалів і фарб, щоб потішити дітей, внуків, сусідів і всіх тих, хто цікавився його своєрідним мистецтвом. Він був небагатослівним, але дуже глибоким і пристрасним за своєю суттю чоловіком. Любив життя, красу та служив людям усім єством.
Таким його й запам’ятала онучка Алла. Її мати – Владислава Станіславівна – закінчила Луцьке педучилище і працювала вчителем молодших класів у школі №8. Після переїзду в Крим, продовжувала працювати вчителем (до виходу на пенсію). Тато – Анатолій Семенович Клушин – до 1985 року працював головним енергетиком Луцького авторемонтного заводу.
«У моєї тітки Марії – двоє синів: Віктор і Анатолій. Їх прізвище – Галаш, обоє живуть в Луцьку. Анатолій закінчив політехнічний інститут і працював головним інженером одного з луцьких заводів. У тітки Ядвіги – донька Людмила. Більше 20-ти років живе в Лондоні. Її прізвище – Янчук. У Владислави, моєї мами, – донька Алла (я) та син Олександр. Я живу в Санкт-Петербурзі з 1987 року. Мій брат і батько – у Криму з 1986 року. Діти дядька Леопольда (Поля) – Інга та Вадим. Коли мій дядько вже знав, що згасає від лейкемії, попросив бабусю заповісти будинок (по вулиці Хакімова) і землю Інзі. Власне, її новий дім там і стоїть, де був його «світ» – сад скульптур, – не приховала Алла Носкова.
Зі своєї пенсії дідусь Станіслав відкладав гроші для неї та двоюрідної сестри Інги, зокрема, на заняття в Луцькій художній школі. Він кожного року доводив до ладу свої скульптури, ремонтував їх, фарбував.
«Бабуся Юлія садила багато квітів довкола. Під жирафою росли… конвалії. Це було чарівно – моє найулюбленіше місце в саду. На подвір’ї панувало справжнє таїнство. Ми, внуки, допомагали йому розмальовувати фігури, поновлювали фарби після зими», – пригадала моя співрозмовниця.
Після смерті Станіслава Валер’яновича його син Поль певний час ремонтував скульптури, адже був художником-оформлювачем. Його донька Інга вийшла заміж, і він попросив свою маму дозволити онуці пожити в цьому будинку. А для пані Юлії облаштували інший куточок на території садиби. Після його смерті в більший, центральний будинок, який був повністю розмальований ззовні та зсередини, увесь у різьбі по дереву, в якому була дідусева майстерня, переїхала внучка Інга. Вона, після смерті свого батька Леопольда, захотіла побудувати тут новий будинок. Вчителі ж Луцької художньої школи стали ініціаторами того, щоб скульптури Станіслава Сарцевича, які вціліли, були перенесені в Луцький замок.
«Я думаю, що Інга не мала змоги по-іншому вчинити з творіннями дідуся. Це все дуже не просто… Врешті, на ній і так «вантаж» того, що ні їх, ні будинку більше немає. Але в цій ситуації важко її осуджувати. Бо цей шматок землі – це все, що в неї було на той момент. Якось треба було жити… Були важкі часи пострадянської перебудови», – згадує Алла Носкова.
Вона також оповіла про їхні сімейні свята. Дідусь завжди збирав рідних, бо вважав своїм обов’язком розвивати у внуків відчуття причетності до свого коріння. Чудово співали, особливо мама Алли й дядько Поль. В основному, це були українські пісні. Хоча вона пам’ятає й колискові польською мами Владислави та бабусі Юлії. Але любов до краси, мистецтва у ній зародив саме дідусь Станіслав. Вона й досі за це йому вдячна, бо творчість – стиль її життя…
Зовсім нещодавно невістка Сарцевича – Марія – дружина сина Леопольда, мама Інги, остаточно розвіяла мої сумніви щодо дати відходу у Вічність Станіслава Валер’яновича. Насправді його не стало 29 лютого 1984 року, а не 1987. Похований він на кладовищі в Гаразджі. А 13 років потому, першого червня 1997, поруч з ним знайшла вічний спочинок і його дружина – Юлія Карлівна.
Вперше ж я почула про дивного (в хорошому сенсі) луцького скульптора-аматора Станіслава Сарцевича від мого незабутнього наставника – Бориса Ревенка. Він із колегами з народної аматорської кіностудії «Волинь» у різні роки створив про нього два фільми – «Чарівник з Луцька» та «Щоб було гарно на землі».
Світлана ЗОЗУЛЯ
Джерело: Хроніки Любарта
