Ця розмова відбулася давно, дуже давно, більше десяти років тому. Тоді, у далекому 2008 році, з Петром Михайловичем розмовляла журналістка видання “Хрещатик”
У народного артиста України Петра Бенюка з молодшим братом, актором Театру імені Івана Франка Богданом Бенюком, спільні не лише батьки, але й творчі долі. Обидва закінчили Київський театральний інститут. Обидва працюють у національних театрах — Петро — у Львівському імені Марії Заньковецької, а Богдан — у столичному. Наприкінці минулого театрального сезону спільність творчих доль підтвердив ще й такий збіг обставин: обидва майже одночасно зіграли роль Калитки у виставах за п’єсою Івана Карпенка-Карого “Сто тисяч”. Про цю схожість й розпочинаємо розмову з Петром Бенюком.
— Акторство у вас із братом, напевно, в крові.
— Ми народилися в селі Биткові Надвірнянського району. Там тоді був дуже активний клуб нафтогазового управління. Проводили великі бали-маскаради, театри приїжджали. Постійно показував спектаклі коломийський театр, із сусіднього району. Мене в першому класі витягли на сцену і змусили щось читати. Пам’ятаю, все попливло перед очима, немов у тумані. Потім опам’ятався.
— Як у родині сприймали ваше захоплення сценою?
— Батьки заклали в нас щось акторське. Мама, Текля Павлівна, була простою жінкою, хоча й “зарядженою” мистецтвом: співала, могла будь-кого скопіювати. Батько, Михайло Антонович,— ходячий солдат Швейк. Коли він помер, хлопці з нашого села зрозуміли, що потрібно допомогти нашій родині. Бачили, що я дуже любив плівку, кіноапаратуру, захоплююся кіно, отож влаштували працювати помічником кіномеханіка. На всі сеанси Богдан ходив безплатно. Я “крутив кіно”, а він дивився.
— Тоді й виникла ідея їхати до Києва, вступати на театральний?
— Я тільки про це й думав! І так сталося, що без будь-чиєї допомоги, зібравши кілька рублів (мама кричала, щоб віддав їх на хліб, а я не дав), поїхав до Києва. Моїми керівниками були Володимир Небера і Борис Ставицький. Дипломною роботою мала бути вистава “Єгор Буличов та інші”, за Горьким. Я себе так накручував, так входив у образ, що печінка починала боліти, а мій герой помирає від раку печінки. Але потім вирішили поставити іншу п’єсу, може, й на краще, бо невідомо, чим би все закінчилося. Після випуску мене направили в театр Марії Заньковецької.
— Невже все так добре складалося в професії?
— Ні, звичайно. Коли вже мав направлення на роботу, залишилося лише скласти іспит з наукового атеїзму. Там був один чоловік (мабуть, з Міністерства культури). Йому розповіли, що у мене червоний диплом і що вже маю місце роботи. Він у мене запитує: “Раді, що їдете до Львова?”. Відповів, що дуже радий, адже то моя батьківщина. Бачили б ви, які злі вогники загорілися в його очах. Я злякався, бо не зрозумів, що саме йому не сподобалося. Додав, що там живе моя мама. А на маму вже нічим не попреш. Він заспокоївся. Не скажу, що одразу обласкали у театрі. Були і є негаразди в колективі. Я боровся за себе, за ролі, як міг. Адже ролі повинні давати незалежно від того, ким ти доводишся керівникові театру. Мені прикро, що граю у чотирьох-п’яти виставах, хоча є чотириста п’ятдесят наказів на розподіл ролей, де не згадується моє прізвище.
— Брат пішов по ваших слідах?
— Приклад брата для Богдана завжди був важливий. Він поїхав вчитися туди, де старший брат уже по всіх коридорах вибігав і зарекомендував себе як хороший студент. Я був сліпим кошеням, коли прийшов, і слава Богу, що мене відвели туди, куди треба. Нині з Богданом бачимося дуже рідко. Він живе в поїздах і літаках, а я молодим наїздився. Ми завжди мали вплив один на одного.
— Ваші сини теж актори. Це ви на них вплинули?
— Зі старшим, Петром, працюємо в одному театрі. Я завжди знаходжу для себе застосування. Почав читати гумор на різних концертах, маю пісенну програму. Молодший син, Павло, в Києві, навчається в університеті культури. Він знімаєтсья в кіно, був зайнятий у фільмі Юрія Іллєнка “Молитва за гетьмана Мазепу”. Як сказав мені один корифей нашого театру, актор Яременко, “артист, мов шило в мішку: хоч як ти його ховай, а воно однак вилізе”.
