Перше вересня, або як Лем до школи ходив

12 вересня о 18.00 у день народження «фантастичного» львів’янина Станіслава Лема екскурсовод Наталя Зубик запрошує на екскурсію «Тіні забутих львів’ян. Станіслав Лем», під час якої можна буде поглянути на наше місто через призму його творчості  і прогулятися тими вулицями, якими він міг пройти навіть із заплющеними очима.

А в якості заохочення до прогулянки пропоную для прочитання фрагмент екскурсії, який ідеально пасує до сьогоднішнього свята.

В день 1 вересня поговоримо про школу. Але, щоб не занудити Вас, поговоримо про школу, якою вона була 70-100 років тому. Якими були тогочасні учні – ангелами чи маленькими чудовиськами?; якими були викладачі,  і які зусилля вони прикладали, щоб цивілізувати учня. Поговоримо  про гімназійну культуру і субкультуру і ще багато про що…

В якості віртуального провідника візьмемо знаменитого письменника – Станіслава Лема. Вибір не випадковий: своїм шкільним рокам він присвятив декілька розділів в книзі «Високий замок». Його гімназія до сьогодні знаходиться на вулиці Підвальній.  І хоча Лема вже немає серед нас, все ж хотілося б згадати, що саме у вересні «фантастичному» львів’янину виповнилося б 96-років.

Гімназія, в якій навчався Станіслав Лем сьогодні відома у Львові, як школа № 8. До 1939 року була названа на честь польського історика  Кароля Шайнохи, котрий також був її випускником. Від самого заснування (у 1818 р.) у школі викладали німецькою мовою, пізніше польською. Предмети навчання: латинська та грецька мови, історія й географія, математика й природознавство. Вчили також українську, якою Лем вільно володів до кінця життя. До речі, дивувався і обурювався, чому українські журналісти беруть у нього інтерв’ю російською.

Навчання було дорогим — плата за півріччя виносила 110 злотих — вартість вбрання чи п’яти пар черевиків.

В гімназії навчалися лише хлопці. Для львівського шкільництва початку ХХ ст. це було нормою. З ученицями жіночих гімназій  пересікалися лише на офіційних відвідуваннях театру. І хоча, за спогадами чотирнадцятилітнього гімназиста їх «водили на всілякі страшні занудства», все ж хлопці могли  розраховувати на розкішне сусідство… Зустрітися з представницями прекрасної статі можна було ще на «танцюльках, які влаштовував …батьківський комітет». Але оскільки малий Стась не вмів танцювати і лише підпирав стіну (а точніше шведську стінку, бо танцювали в гімнастичному залі), то був на тих танцульках виключно спостерігачем.

Відсутність дівчат давалася взнаки. Легко уявити собі галасливу хлопчачу орду,  яка «карбує графіті на стінах вбиральні, топить мух у чорнилі, мочить крейду й дере губки, домальовує національним героїням вуса, а їхнім чоловічим відповідникам бюсти»… Людина часів палеоліту карбувала на камені, – пише Станіслав Лем – гімназисти — на парті. Надписи видряпували сталевими перами, вістрями ножиків,  просто нігтями, а хтозна, може, й зубами. Таємні знаки   пластами накладалися один на другий, адже кожна наступна генерація поглиблювала працю попередньої. Але й це ще не все. Поштива парта мала два не дуже глибокі отвори для каламарів. Призабуте слово, зрозуміліше – чорнильниця. Була вона скляною з досить глибоким лійкуватим отвором, завдяки якому чорнило не повинно було виливатися при перевертанні. «Запевняю вас, – писав Лем, – виливалося, а коли не хотіло, то йому допомагали».

Портфелі — з витертої до брудної чорноти шкіри, в декого  напіврозвалені, з давно обдертими ручками, з дірками на місці скобок, схудлі з боків, бо в них не було нічого, крім сніданку. Ці портфелі бували й футбольними ворітьми під час прогулів, і подушками під голову на Кайзервальді, і навіть снарядами. …Такий портфель-ветеран не зашкодило б умістити в музейній вітрині, поряд із партою.

Авторучок ще не існувало,  тож школярі  писали сталевими п’юрками, якими можна було і кидати в ціль, і дзьобати сусідів по парті. Як ви розумієте на уроках явно було присутнє «Божество Великої Дурійки», зрештою, не тільки на уроках.

Перерви проходили на невеликому шкільному подвір’ї, яке одночасно було стадіоном. Виходити за його межі було суворо заборонено. Тож гімназисти використовували цей замкнутий простір, не оминаючи ні сантиметра… «Якби можна було сконцентрувати енергію всіх гімназистів світу, напевно, вдалося 6 перевернути землю й висушити океани, але спершу треба було б це якнайсуворіше заборонити».

Але гімназія часів Лема – це не тільки некерована стихія. Вона була  суспільством. Як і кожне суспільство, учні мали легальне право демократично обирати  орган самоврядування зі старостою на чолі, зі скарбницею, скарбником і черговими на уроках. В шкільній ієрархії були ще дві чітко визначені посади — штурпака і класного блазня. Штурпак призначався за вироком класу. Ідеальним кандидатом був хтось товстий, з щічками, ідеальними для щипання, кого можна було легко й несмертельно цькувати. Незграбний і взагалі гладкий, Станіслав Лем підходив на роль штурпака, але ніколи ним не був. А от функції скарбника  в шкільному уряді виконував. Правда, через свою роззявкуватість завжди мав бюджетний дефіцит. Штурпаком ставали за вироком і загальним присудом, натомість блазнем — завдяки особистим заслугам та активності. Блазнем ставав той, хто вмів розвеселити клас одним недбало зроненим словом, приліпити влучне прізвисько,… і зіграти вар’ята під час відповіді.

Чим захоплювалися ровесники наших школярів? Наймудріші з  старшокласників  грали в брідж. Лемові ця гра видавалася  страшнішою за невідмінювані латинські дієслова. Він ніколи не міг запам’ятати, які карти вийшли, а які ще на руках, чим бити і як ходити, тому дав бріджеві спокій раз і назавжди. Щодо шахів, то якось виграв в одного свого ровесника, «проте вже видатного шахіста, довівши його тим до повного остовпіння». Цього успіху, правда,  повторити більше не зміг. Популярними були і простіші забави: гра в ґудзики, кидання у стелю змоченими слиною гільзами від папіросів або кидання у дошку спеціальним снарядом із корка. Змагались на вміння свистіти на пальцях і плювати на відстань. Колекціонували марки і солдатиків. Серед спортивних ігор найпопулярнішим був футбол. Поважна вага Стася ставала в пригоді,  коли грав у захисті. Адже його важко було відштовхнути й перемогти у поєдинку «тілом». З допомогою свого однокласника вивчав прийоми джіу-джітсу… у передсінях кльозету на другому поверсі гімназії.

Шкільна форма. Виявляється вона була і тоді. У кожної гімназії – інша. У початкових класах носили бріджі. Лем  заявляв батькам, що не піде до гімназії, бо вони гризуть його під коліном. Але кого це цікавило. На головах  гімназистів були  цупкі конфедератки з жовтим оксамитовим верхом, за які їх прозивали канарками. Пізніше їх замінили м’які картузи. Змінили і вбрання. Мундир став темно-синім, зі штанцями з блакитним кантом і з блюзою, відкритою біля коміра, як цивільний піджак. Шкільна форма мала ще й обов’язкову емблему, з якою у гімназистів точилася справжня війна.

Прогульники. Були. Але не Лем. Він  не насмілювався, у чому зізнавався з деяким соромом. Утім, уроки часом відміняли, і тоді гімназисти  ходили на поблизький Високий Замок, на Кортумову гору, на Кайзервальд. Там вони безпечно западали в хащі і донесхочу смалили найдешевші цигарки. Поза хащами палити було надто небезпечно — адже на алейках, між лавками й деревами можна було зустріти когось із наставників. Щодо Станіслава Лема, то його перша легальна папіроса була викурена на честь закінчення школи.

Шпаргалки. До речі, Станіслав Лем  жодного разу не зважився ними скористатися. Ясна річ, не всі з його колег вважали, що приготування домашнього завдання є їх найпершим обов’язком. Тож вони внесли чимало новинок до скарбниці всіх тих винаходів, завдяки яким учні споконвіку намагаються боротися з педагогами.

Вчителі.  Між іншим, гімназійних учителів за тих часів називали професорами.  Саме вчителям було призначено  цивілізувати гімназійну стихію і впакувати до учнівських голів максимум інформації. Протилежна сторона всіляко при цьому пручалася. Тому педагогічні баталії становили широке поле для екзаменаційних поєдинків та масових побоїщ, себто контрольних. Кожна парта правила там за редут, крейда часом ставала снарядом, а останнім рятівним притулком — і то часто — був кльозет.

Хтось з вчителів мав чуття детектива, що ускладнювало списування. Дехто виховував у дітях самостійність та сумлінність, намагаючись нав’язати класові невимушену дискусію. А хтось перетворював уроки на сеанси жаху. Деякі вчителі для погамування надмірної активності користувався дзвіночком, а деякі  могли зацідити поміж очі так, щоб аж іскри сипалися. Але з плином часу, як і в кожній, великій чи малій, історії  викладачі виявилися звичайними і часто дуже добрими людьми.

Більше про улюблені львівські місця, про  численні закоханості і єдину  пристрасть майбутнього фантаста, про книги, кінотеатри, бруківку, школу, вчителів-диваків … та про тлуми інших дрібниць, які до кінця життя приходили у сни Станіслава Лема можна дізнатися 12 вересня 2017 р. о 18.00 під час екскурсії.

Місце зустрічі: головний вхід до бібліотеки ім.Стефаника. Тривалість екскурсії – 2,5-3 год Вартість екскурсії – 50 грн./ос. Попередня реєстрація за телефоном 067-984-99-59.

Наталя ЗУБИК