Студент Мирослав Січинський застрелив намісника імператора Австро-Угорщини
“За намісництва графа Потоцького русинам йшло дуже зле, – пише львівська газета “Свобода” 14 квітня 1908 року. – На його часи припадає сецесія наших академіків з університету (масовий вихід українських студентів з навчального закладу на знак протесту проти полонізації. – Країна), великий земельний страйк з трупами, арештами і криміналами, маса політичних процесів, рух за виборчою реформою, за котрим знов пішли арешти і процеси. Потім вибори до парламенту, а за ними знов процеси і нари, університетські непокої, врешті вибори до сойму. Історії переплетені трупами, а найновіші події з політичного життя ворожили, що те все потягнеться дальше і ніяка зміна не наступить”.
Видання згадує про Андрія Потоцького – намісника Королівства Галичини і Володимирії – територія сучасних Підкарпатського і Малопольського воєводств Польщі, Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей України. Столицею краю був Львів. Західну частину провінції населяли переважно поляки, східну – українці, яких називали русинами. У містах більшість становили поляки та євреї. Намісник керував адміністрацією провінції. Його призначав і відкликав імператор. Андрій Потоцький обіймав цю посаду з 1903 року. Походив з одного з найбагатших польських шляхетських родів.
У березні 1908-го з численними порушеннями відбуваються вибори до Галицького крайового сейму – місцевого парламенту. Українці отримують 21 мандат із 161, хоча розраховували мати принаймні удвічі більше.
Під час передвиборної агітації в селі Коропець – тепер Монастириський район Тернопільської області – гине активіст Марко Каганець. Жандарми заколюють його багнетами на очах у матері та сестри. Обзивають селян “собачими душами”. У пресі пишуть, напередодні Каганець отримував листи від намісника з проханням відмовитися від участі у виборах.
12 квітня 1908 року граф Андрій Потоцький проводить традиційну недільну аудієнцію. Близько 13:30 до його кабінету заходить студент філософії Львівського університету Мирослав Січинський. Зачиняє за собою двері, дістає з-під пахви браунінг і починає стріляти.
– Се тобі за кривди нашого народа! – кричить українською мовою. – За нашу недолю, за вибори, за смерть Каганця!
На звуки пострілів збігаються працівники намісництва й люди, які чекали в черзі. Якийсь клерк хапає Січинського за руку. Той віддає пістолет.
– Тепер мені його вже не треба, – каже. Сідає в коридорі й чекає на прибуття поліції.
Потоцький якийсь час перебуває при свідомості. Сповідається перед римо-католицьким архієпископом Юзефом Більчевським. Показує, де лежить його заповіт. О 15:15 помирає. Смертельною була вже перша куля – вона влучила в ліве вухо і зачепила мозок. Наступні пробили лоб, палець лівої руки й ліве плече.
Над будинком намісництва вивішують чорну хоругву. У міському театрі посеред дійства припиняють виставу.
На момент смерті Андрію Потоцькому було 46 років. Залишив удову, трьох синів і шістьох доньок. Його вбивці Мирославові Січинському – 20 років, був неодружений.
“Вину за убивство графа Потоцького зложено на русинів, – описує “Свобода” настрої у Львові. – Їх називають опришками, лотрами, убийниками. “Витопіць іх, вивєшаць!” – можна чути на вулицях міста. До топлення і вішання ще не прийшло. Але на вулиці, в трамваях, в рестораціях сиплються лайки і погрози на смільчака, що відважиться заговорити по-руськи”.
Поляки б’ють вікна в страховому товаристві “Дністер”, готелі “Народна гостинниця”, гуртожитку “Академічна громада”. Декілька сотень гімназистів, студентів і молодих урядовців нищать українські установи. Поліція прибуває на виклики “із запізненням”.
“Молодь посунула на монастир сестер василіянок – бо найлегше розбивати слабих жінок, – переказує “Свобода”. – Там близько півгодини товкли шиби величезним камінням і цеглами. Заспокоївши свою месть на “гайдамачках”, банда знищила вікна в руській жіночій гімназії. Далі “бойовніци” звернулися під руський “Академічний дім”. В одній хвилі вилетіли всі вікна, а двері стали подаватися під напором залізних джаґанів і сокир. У тій хвилі з одного вікна гукнув вистріл в повітря та обізвався голос: як батяри зараз не заберуться, то буде з ними зле. В один момент хоробрі лицарі почули відвагу в п’ятах, і за мінуту ані одного не було під мурами дому”.
Далі штурмують “Народну гостинницю” і греко-католицьку духовну семінарію. Якийсь семінарист викидає з вікна мідний тазик і кричить “Бомба!”. Перелякані нападники розбігаються врізнобіч. Хочуть зруйнувати навіть собор Святого Юра – але не можуть вибити масивну металеву браму.
У вівторок труну з тілом Андрія Потоцького потягом перевозять до його маєтку в селі Крешовиці біля Кракова – тепер Польща. У прощальній ході до залізничного вокзалу беруть участь десятки тисяч осіб. Під час процесії батяри лупцюють греко-католицького священика. Увечері продовжуються погроми. Проте тепер більшість українських установ охороняють поліція та військо.
“Ця подія показує, як далеко зайшли національні суперечності в Галичині, – коментує віденська газета VolkstribU¨ne – “Народна трибуна”. – Різноманітні конфлікти між поляками і русинами в парламенті довели, що тамтешні відносини стали нестерпними. Тепер увесь світ бачить, що “галицька система” може довести русинів до розпуки. Хоч вчинок студента, жертвою якого впав намісник граф Потоцький, не можна схвалювати, його треба вважати страшним криком русинів про допомогу”.
Протягом тижня повідомлення про вбивство Андрія Потоцького не сходять із перших шпальт часописів по всій імперії. Газетні художники малюють власні візії цієї події. На одному з таких зображень Мирослав Січинський стоїть упритул до намісника, дістає пістолет з-під капелюха і стріляє тому в груди. Чиновник чомусь хапається заголову. На іншому малюнку до кабінету вже вбігли люди. Двоє чоловіків підтримують пораненого графа, третій вхопив Січинського за руку та шию. Той продовжує стріляти.
Столична Das interessante Blatt – “Цікавий листок” – публікує фотографію робочого кабінету намісника. Над столом висить велетенський портрет імператора Франца Йосифа І в молодості. Переказують, останніми словами Потоцького були:
– Надішліть телеграму імператорові, що я помираю на службовому місці як його вірний слуга.
– Намісника яко людину мені жаль, але свого кроку я не жалую, – заявляє Мирослав Січинський на першому допиті в поліції.
Спілкується виключно українською, хоч державною мовою є німецька, а більшість галицьких урядовців розмовляють польською.
– Але ж ви знаєте, що система не зміниться через ваш вчинок, – говорить поліційний комісар. – Як прийде хтось інший, то однаково буде правити так, як сього хоче більшість.
– То найдеться хтось другий, хто й сього усуне. Прочім, я убив його не тільки тому, аби усунути. Це буде пересторога для других.
Поліція проводить обшуки в українських установах. Арештовують студентських друзів Січинського, матір і трьох сестер. До тюрми потрапляє також його двоюрідна сестра, яка того дня випадково приїхала до Львова з Коломиї. У середу відпускають усіх, крім матері. Та заявляє, начебто це вона намовила сина до вбивства і придбала для нього пістолет.
Січинський запевняє: діяв за власною ініціативою і не мав жодних спільників. Ідея застрелити намісника виникла у нього 1904 року, коли Львів відвідав міністр-президент Ернест Кербер. Тоді відбулися сутички українських студентів із поліцією. Потоцький спокійно спостерігав за цим із вікна свого кабінету. Січинський цитує польського політика Романа Дмовського: “Вбивство ворога народу є не гріхом, а обов’язком”.
30 червня 1908-го у Львові відбувається суд. Присяжні одноголосно визнають Мирослава Січинського винним у вбивстві Андрія Потоцького. Суддя оголошує вирок: смертна кара. Згодом постанову скасовують – засудженого мають оглянути психіатри. Лікарі відзначають його “високий інтелект, доброту, лагідність і глибоке відчування людської недолі та кривди, гармонію й лад у думках і вчинках”. 15 квітня 1909 року проводять другий суд. Вирок залишають незмінним. Через три місяці імператор Франц Йосиф І наказує замінити страту на 20 років ув’язнення.
До Першої світової війни серед галицьких українців утверджується культ Січинського. Його вважають народним героєм-месником. Про нього складають пісні, аматорські драматичні гуртки ставлять п’єси. Ім’я Мирослав стає найпоширенішим для новонароджених. Ходить приказка: “Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє”.
У тюрмі вивчав англійську й читав Достоєвського
“Якийсь старий чоловік розкричався на мене, чому стою в коридорі, а не під стіною. З канцелярії залунав голос: “Пане, дайте йому спокій, нікуди він від нас не втече”. Так собі спокійно, без злоби, впевнено. Як він то сказав, мені блискавкою через голову пролетіло: “А я таки втечу!” – Мирослав Січинський, засуджений за вбивство намісника Галичини і Володимирії графа Андрія Потоцького, описує свій перший день перебування в тюрмі Діброва на околиці Станіславова – тепер Івано-Франківськ.
Тут утримують греко-католиків і православних – тобто переважно українців. Зведена в’язниця в 1880-х згідно з останніми вимогами до таких закладів. Будівля оточена цегляним муром заввишки 4 м. Єдиний вихід замикається масивною металевою брамою. По периметру постійно чатують охоронці.
29 липня 1909 року Січинському голять голову та видають спецодяг – сіру куртку, штани, шапку, білизну й черевики. Його камера №205 розташована на третьому поверсі. Співкамерник – засуджений за вбивство власного брата селянин Василь Хомин.
Мирослав щодня прокидається о п’ятій ранку, лягає о дев’ятій вечора. Дев’ять годин на день працює в столярні. Раз на два місяці йому дозволяють побачитися з рідними та передати кореспонденцію.
“Їсти мусів щоденно рано колочену рідку картоплю, заправлену оцтом і старим лоєм чи салом, – описує газета “Свобода”. – В полудні діставав рідоньку ячмінну зупу або борщ, а до того трохи розвареної рідкої ячмінної або гречаної каші, а в найліпшім разі трохи рису або фасолі. За найбільший присмак у Діброві вважається клюски або книдлі (страва, подібна до галушок із картоплею або сиром. – Країна) – великі, тверді, недоварені. Два рази на тиждень дістається трохи юшки, в якій зварено дещо м’яса. Часто є і такі присмаки: дещо пісного крупнику (густа юшка з круп. – Країна), а до того варені покраяні буряки або квасний капусняк і трохи рису. Варять те люди, які зовсім не розуміються на кухарстві і звичайно недосолюють і недоварюють”.
У вільний час Січинський вивчає англійську мову. По неділях читає – Достоєвського, Франка, Бжозовського, Ратцеля. “Тюрму згадую приємніше, ніж перебування у Віденському університеті”, – запевняє у виданих 1928 року спогадах.
Уранці 10 листопада 1911 року охоронець довго не може розбудити Січинського. Скидає покривало і бачить, що в’язня немає на місці. Оголошують тривогу. Працівники тюрми лише розводять руками. Так само нічого не знає Василь Хомин – напередодні ввечері сусід пригостив його вином, після чого той спав мертвим сном.
Втеча обростає чутками і домислами. За однією з версій, тієї ж ночі Січинський в одязі священика перебрався до Румунії. За іншою – поліція перехопила поштову картку, яку той надіслав із Сербії. Кажуть, Мирослав утікав на автомобілі лікаря Романа Яросевича – одному з небагатьох на той час у Станіславові.
Насправді визволення Січинського організував офіцер Дмитро Вітовський. Напередодні в’язневі передали одяг охоронця тюрми та накладні вуса. Увечері він у супроводі підкупленого сторожа оминув усі пости і вийшов через головну браму. Переодягнувся і возом виїхав за місто.
Кілька тижнів переховувався в прикарпатських селах. Навіть охрестив чиюсь дитину. Коли галас стих, із фальшивим паспортом перебрався до Берліна. Далі – у Швецію. Насамкінець – до США. Лише тоді галицька преса повідомила про місце перебування вбивці намісника Потоцького.
Денис МАНДЗЮК
Джрело: https://gazeta.ua/
