Недільний ранок у правдивого львів’янина має починатися з філіжанки хорошої кави і, бажано, в улюбленій кав’ярні в гарному товаристві. Ось і я розпочинаю сьогоднішній день та недільну історію в товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова.
А ще нині в нашому товаристві Францішек Яворський, який поділиться своїми кавовими історіями кінця ХІХ початку ХХ століть. Неперевершений талант оповідача не залишить байдужим нікого. Принаймні я маю на це надію. Отже, слухаємо.
“Була це найстарша у Львові кав’ярня Я. Добровольського, в народі звана “Пекельцем”. Це була традиційна діра, відчинена вдень і вночі, і завжди розколисана шумом і гамором розбещених гостей, завжди сповнена руху і типових кав’ярняних сцен, якими так наповнене нічне життя великого міста.
За одним вікном старого типу, оточеним вивіскою: “Кав’ярня Добровольського”, розсілися дві невеликих кімнати зі стародавніми склепіннями, завжди закіптявілі й просякнуті димом.
Перша зала, довга, як надута кишка, була читальнею і, пройшовши вузькою шийкою і кількома східцями до буфетної зали, вона надавала цілій кав’ярні враження коридору, голову якого становив буфет, наїжачений пляшками, а хвіст шелестів чорними плахтами газет і яскравими ілюстраціями перших сторінок гумористичних журналів. Серед блакитних шарів диму, тремтячих пломенями ламп і відображеннями на лакованих стінах, тут протягом піввіку шуміло галасливе і крикливе життя, нібито без кордонів і міри, широке, як розгуляна людська натура, але, однак,… порожнє і дурне, що аж сміх від такого життя і такого розперезаногошаленства, єдиною нагородою яких є сірий світанок і тверда реальність, а запаморочений погляд п’яниці – єдиним спогадом.
Але, хто пам’ятає кав’ярню Добровольського в останні роки, той ніколи не матиме уявлення, чим було “Пекельце” в колишні часи, яку воно роль відіграло у товариськ-кав’ярняному львівському житті, починаючи з 1848 р. Бо ж протягом останніх років кав’ярня Добровольського була лише останнім пристановищем пиятик і найрізноманітнішої нічної наволочі, яка після всенощної шинкової мандрівки лікувалася там чорною кавою або ще іншою остаточністю на кав’ярняному подвір’ї.
Однак, перш, ніж дійшло до остаточності, тамтешні гості вважали своїм священним обов’язком наповнити цілий заклад нелюдським ревом, а, як ми всі знаємо, кожен залитий гість має свою дратівливість, то не раз там літали склянки з “меланжем” у повітрі, не раз розлягався оглушливий резонанс ляпасів під час вирішення “справ честі” і не один, таким чином вшанований, у заламаному в гармошку циліндрі, вилітав шкереберть під акомпанемент рясно відважуваних копняків на вулицю, що у кав’ярняній номенклатурі носить скромну назву “викидання гостя”. Одним словом, було “Пекельце” останнім часом мордівнею, маглівницею на ребра і кості своїх клієнтів, свого роду опікуном для захриплих і п’яних пісень, які своїм тоном “фортіссімо” не раз вражали спокійного перехожого з вулиці Краківської.
Але ж був час, коли “Пекельце” було провідною кав’ярнею у Львові і зверхньо
споглядало на інші мордівні у смаку такої кав’ярні, як “Під жовтим простирадлом” на вулиці Камінського, відомої тим, що її власник, який хворіє вже кілька років, лежав, обкладений бетами, на більярдному столі, або кав’ярні “Під прекрасною Оленою” на Ринку, куди злазилися гості з жахливого шинку “Під гарматою”, який раніше існував на вул. Вірменській, з закладу “Під чирянкою” з вулиці Валової, де разом із дешевим обідом можна було дістати в писок, якщо нагодився якийсь забіяка з молочарні у брамі Андріоллі, де, в свою чергу, кульгава баба шинкувала молоком, та інших, дуже популярних колись розважальних місць, від яких уже нині й сліду не залишилося.
До кав’ярні Добровольського, натомість, сходилися гості з навколишніх, нині вже частково навіть неіснуючих провідних ресторанів: Цигна на вул. Краківській, Ґьотца, або Штадмюллера, колись на вул. Домініканській та інших. Особливо пополудневою порою, незважаючи на переповнення, там панувала гробова тиша. Усі гості були поглинуті читанням газет, які кав’ярня Добровольского мала в найбільшій кількості, і студіюванням останніх політичних подій, так що найменший шумок викликав там справжню сенсацію.
Одного разу, наприклад, сидів там поважний обиватель, який відзначався величезним зростом і силою. Раптом відчинилися двері, і увійшла якась фігура, розглядаючись з підозрою по цілому закладі. При вигляді цієї фігури той обиватель зірвався, вхопив її за комір і гучним голосом, викликаючи несамовиту сенсацію між зібраними, почав волати:
– Ти мав нахабство з’явитися у Львові? Якби на світі забракло сухої верби, я б тебе повісив на власній спині!
Згодом з’ясувалося, що це був шпигун, який під час повстання 1863 р. надавав послуги поліції.
У кінцевому результаті той обиватель не мав потреби виконати громадянський обов’язок повісити шпигуна на власній спині, бо той, збитий, понівечений і вишарпаний іншими гостями забирався чимдуж світ за очі.
Взагалі, це були цікаві постаті львівської тромтадратії, які обсідали в давні часи столи “Пекельця”. Сьогодні зникають навіть їхні рештки, вже не зустріти їх ніде, тих галасливих, розгуляних, але завжди приємних погромників всілякої обивательщини та мамелюцтва. Революціонери за народженням і темпераментом, політики рівня європейської війни, демократи зі шляхетською фантазією і старопольським буянством, однією ногою вони ще стояли в епосі великих подій і революції, яка повинна була на своїх плечах винести для нас незалежність, а відразу перед ними розпочинався період нудьги і нейтральності. А ті, хто дивився на Весну народів, яку кидали перед ними Відень і камарилья то конституцією, то реакцією, то поліційним правлінням, не могли витримати дихання нейтральних часів…
Отож вони обсідали кав’ярняні столики, замислені над тим, що робить француз і чи захоче він надати допомогу польській революції, а чи Бісмарк не замислює чогось нового, або також про те, що думає Гарібальді чи Мадзіні. Але європейська війна за свободу народів якось не надходила, і вони ставали щоразу тихіші, щораз рідшали їхні шеренги, аж врешті не стало і тромтадратів у кав’ярні Добровольського.
Не стало там також львівської літератсько-журналістської богеми, яка нічною порою починала своє кав’ярняне врядування серед гамору, крику і безлічі трунків, з яких народжувалися найрізноманітніші проекти для того, щоби за мить знову втонути в келишку коньяку чи абсенту. Просиджували там Лям, Стебельський, Подгурський, Хохлик-Загурський та інші.
З кав’ярнею Добровольського пішов у небуття добрий шмат львівської місцевої традиції і львівського відшумілого життя. А для вшанування того закладу треба сказати, що ніколи, навіть в останні часи занепаду, ніколи він не займався шулерством, ніколи не грав на струнах пристрасті своїх клієнтів.
У часи кав’ярняного шику, дешевого комфорту, дамських купалень, потоків електричного світла, “Пекельце” намагалося завжди залишатися тим же “Пекельцем”, але вже забракло йому навіть колишніх гостей. – Отож, скочувалося воно все нижче і нижче, опустилося до рівня закладів для наймерзенніших пияцьких фігур, а коли, нарешті, через конкуренцію не стало навіть мочиморд – “Пекельце” припинило своє існування.”
Не знаю, як вам, а мені забракло однієї філіжанки кави до цієї історії. Піду замовлю собі другу. А з вами побачимось за тиждень. Па-па.
Францішек ЯВОРСЬКИЙ
Переклад Людмили Бублик
Джерело: Яворський Ф. Львів давній і вчорашній/ Наукова редакція Юрія Бірюльова. – Львів: Центр Європи, 2014
