Важливою складовою кожного міського соціуму ХVІ–ХVІІ століть були ремісничі цехи, а зосібна – ремісники, які не лише щодень трудились у своїх майстернях, а й відігравали значну роль у політико-економічному житті міста. Добрим прикладом тому був Луцьк. Ремісничі організації в королівському Луцьку, як і в інших містах з багатовіковою історією, відомі ще з княжих часів.
Однак, об’єднання у цехи-корпорації, чіткий розподіл обов’язків між ремісниками, встановлення терміну навчання учнів, визначення сум податкових зборів до цехових скриньок, право обирання поміж ремісничою братією цехмістра, тобто, по суті, кодифікація і юридичне закріплення організаційних нюансів діяльності ремісників у історичному часі, принаймні для Луцька, було явищем ранньомодерної доби. Одну з головних ролей у тому відіграло маґдебурзьке право.
Самоврядування Луцька бере свій початок від кінця ХV століття. У великокнязівсько-королівських привілеях на луцьку маґдебургію повсякчас згадуються ремісники, які, у якості повноправної частинки міського соціуму, отримували право на будівництво своїх майстерень та яток, торгування на ярмарках. Однак, якщо ХVІ століття було часом рецепції, осмислення та утвердження нововведень королівської влади, які, поза сумнівом закріплювались із своїми особливостями у кожному з міських середовищ, то вже на початку і в середині ХVІІ століття маємо певні усталені традиції, зокрема у ремісничій діяльності лучан.
Найважливішими джерелами, в яких зафіксовані основні норми діяльності ремісничих організацій міщан, були цехові устави-статути. Якраз їхня наявність підтверджувала юридично закріплене вищою владою, леґітимне функціонування корпорацій ремісників. Так, для Луцька відомі привілеї різників (1623, 1635), шевців (1578, 1597, 1635), теслярів та мулярів (1571, 1581), ковалів (1570, 1571, 1579, 1596), кравців і кушнірів (1564), чоботарів (1635). У Луцьку, поза сумнівом, працювала набагато більша кількість ремісничих цехів. Через неповну збереженість документів, пов’язану із частими пожежами та й, з рештою, недостатнім рівнем вивчення проблем цехового устрою Луцька, інші статути луцьких братчиків-ремісників поки невідомі.
Зважаючи на добре представництво луцьких ремісничих корпорацій в актовій книзі Луцького маґістрату 1638–1640 років, авторкою, на основі матеріалів вказаного документу, здійснено спробу простежити особливості взаємовідносин ремісників поміж собою всередині одного цеху, з’ясувати причини непорозумінь та конфліктів між представниками різних цехових організацій, що вели їх «у пошуках правди й справедливості» до ратуші. Цікаво також простежити взаємини поміж ремісниками та урядниками маґістрату в різних соціально-побутових та політико-економічних ситуаціях.
Взаємини усередині луцьких ремісничих цехів: принцип корпоративності та виклики супроти нього
Однією із характерних рис середньовічного й ранньомодерного суспільства в Європі була його корпоративність – поділ суспільства на окремі групи, об’єднані спільними інтересами, соціальним становищем, етнічним походженням, релігійними традиціями освітнім чи психофізичним рівнями. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи, корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їх особисту свободу, права і вольності, збереженість майна, взаємодопомогу і захист на випадок необхідності.
Характерною особливістю середньовічних, а пізніше – і ранньомодерних ремісничих корпорацій була наявність «горизонтальних» зв’язків між їхніми членами, на відміну від «вертикальних» відносин панування й підкорення. Внутрішні правила цехових об’єднань, в тому числі й українських, у відповідності із загальними принципами корпоративності, теж були спрямовані на підтримання економічної рівності серед її членів шляхом як стримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів.
На загальноміському фоні ремісничі цехи мали вигляд цілісної, злагодженої у діяльності та повсякденному житті організації, проте усередині самого цеху все не завжди було так гладко. Часто цехові суперечки вирішувались мирним «приятельським» способом. Так було, наприклад, 27 вересня 1638 року. До міського уряду на ратушу прийшов луцький ремісник-різник Яцько Калішович, скаржачись на цехмістра свого (різницького) цеху Івана Сачивку та цехового майстра Василя Йовковича про завдані позивачу шкоди – побиття в його власній торгівельній ятці. Цікаво, що під час судового засідання Сачивка зізнався про завдані Калішовичу побої. Тому, зважаючи на визнання провини і для збереження миру й ладу в цеху, суд, заручивши винного десятьма копами литовських грошей, наказав, аби «pozwany powoda w cechu swym y nigdzie nie uciązali / позивач відповідача в цеху своєму і поза ним не утискав».
Випадок добровільного вирішення суперечки поміж ремісниками одного цеху трапився і 23 березня 1639 року. Позивачем у справі виступав шевський цехмістр Матвій. Позваним був Іван Олексійович Саф’янник. Очільник цеху звинувачував свого майстра у несплаті до цехової скриньки братського податку. Зважаючи на невиконання ремісником своїх безпосередніх обов’язків перед корпорацією, цехмістр, у якості невиплачених грошей вважав за доцільне відібрати в дружини позваного «боти золоті», якими вона торгувала на Ринку в Луцьку.
У результаті, маґістратський суд в особах райці та лентвійта Яна Гепнера, бурмистра Андрія Сезеновича та райці Павла Антоновича не лише визнав дії цехмістра справедливими, а й зобов’язав Івана Олексійовича та його дружину вибачитись перед паном-цехмайстром.
Траплялись випадки, коли ремісник повставав проти цехової братії. 22 грудня 1638 року на своїх колег шевського цеху скаржився луцький міщанин Карп Швець. Причиною звернення до міського суду став несправедливий арешт шевцями міщанина з Несухоїж Володимирського повіту Романа Ковановича. Так само було й на Різдво 1639 року, коли швець Карп Кілт перед урядом позивав на свого братчика Омеляна Сажка. Останній, за словами актора (позивача), безпідставно образив його гідність в присутності інших шевців.
Тож взаємовідносини поміж ремісниками одного цеху не завжди були злагодженими і мали суперечливий, подекуди, достатньо конфліктний характер. Разом з тим, відчуття духу корпоративності серед представників луцької ремісничої братії було достатньо сильним. Підтвердженням тому слугують справи Яцка Калішовича та Івана Саф’янника. Маґістрат у винесенні вердиктів щодо ремісничих справ дбав, аби ті прикрі випадки не поторювались і ніхто нікому не чинив шкод ні в цеху, ні поза ним.
Взаємини між представниками різних цехів: особистісні мотиви непорозумінь та шляхи їх подолання
Не зважаючи на приналежність до певної цехової корпорації, представники усіх ремісничих професій, все ж, жили й працювали в одному місті, поділяли єдиний соціально-економічний простір. Відтак їхня взаємодія, або ж навпаки – певна конфронтація, були неминучими явищами. Характерною рисою судових книг ранньомодерного часу було те, що туди, зазвичай вносились конфліктні справи. Тому для вивчення історії того часу маємо здебільшого вписані до актів маґістрату та ґроду суперечки. 31 жовтня 1638 року до луцького лавника та лентвійта Романа Левоновича, який у той час сумлінно виконував свої урядницькі обов’язки на ратуші, прийшов луцький міщанин-швець Іван Олексійович Семенович.
Збентежений позивач свідчив на Івана Нагая, різника й урядника-тивуна з юридики отців домініканів, колишнього цехмістра різницького цеху, вказуючи, що той Нагай, поселився на домініканському ґрунті, мав там власні ятки та вів торги. Позивач мешкав на тій самій юридиці, а тому й скаржився на «новоспеченого» тивуна-різника. Мовляв, він, «пройнявшись якимось невинним гнівом» на скаржника, часто закликав його до свого суду, оббріхував та відбирав надмірні податки, хоч Семенович нічого винен не був. Жаль луцького міщанина був невгамовним, бо й судочинство тивуна юридики отців домініканів залишало бажати кращого.
Найперше, за словами позивача, позваний не мав ніякого права чинити бодай якийсь суд, оскільки «zadnym funduszem sądy iego nie są wprzywileiowane, ani nadaniem Prawa Maydeburskiego / ніяким фундушем його суд не впривілейований, ані наданням маґдебурзького права» обдарований не був. А коли 1638 року актора пограбував Пилип Шевчик, вкравши у нього кожух, кучму й фартух, то Нагай, під зарукою десяти кіп литовських грошей, зобов’язав Семеновича самому відшукати злодія. Ясно, що ображений злочином позивач, доклав максимум зусиль, аби розшукати злочинця. Коли ж Пилип Шевчик постав перед судом юридики, то судовий вердикт тивуна виявився вкрай дивним: «poniwaz ten kozuch, kuczme y fartuch w dzien, a nie w nocy, Filip wzioł, a nie krzadł / оскільки той кожух, кучма та фартух удень зникли, а не вночі, то Філіп їх взяв (позичив), а не викрав». Ба більше, оскільки вина Шевчика була «спростована», то Нагай ще й змусив «aby złodzieia za cnotliwego przyznał / щоб злодія за невинного визнав» і виплатив дядькові «безпідставно» звинуваченого Пилипа 10 кіп литовських грошей та 20 польських золотих.
На цьому, однак, конфлікт не вичерпався, бо дядько виправданого Шевчика звинуватив повода у вбивстві свого сестринця, який був відправлений на науку до Олексійовича від «цеху тутешнього шевського» Нагай ще й прогнав позивача із власної халупи, яку швець мусив за безцінь продати кушніру Семену Самуіловичу.
Типовою причиною позивань ремісників один проти одного, як і усіх міщан того часу, були грошові борги. Вересневим днем 1638 року Павло Цирюльник скаржився на Івана Олексейовича, бо той був винен і не хотів йому віддати 70 ґрошів. Трьома місяцями раніше, у червні того ж року, Андрій Кушнір, зять луцького райці Яна Соколениці, заборгував Павлу Шинкарю 8 золотих, довго борг не повертав і, врешті, отримав позов до суду, який і був вручений йому маґістратським слугою Опанасом Патковичем. Такі справи зазвичай залагоджувались достатньо мирно. У разі спротиву боржників – їх заручали ще більшою сумою грошей до віддавання на випадок неповернення першопочаткового боргу.
Чи не найбільшою проблемою усіх цехових ремісників середньовіччя та нового часу були позацехові ремісники – партачі (indoctus – лат.). Тому й упродовж 1638 – 1640 років поміж цехмайстрами з братчиками-ремісниками і позацеховиками з юридик та передмість траплялись непорозуміння та конфлікти. Так було і посеред жовтня 1639 року, коли до маґістратського суду звернувся кушнір Семен Самуілович, мешканець юридики отців домініканів.
Ремісник скаржився на Станіслава Буковського – цехмістра кравецько-кушнірської корпорації про те, що він несправедливо відібрав від зятя позивача – Івана Гапоновича, пошиті для минулого ярмарку заячі кожухи і продав собі на користь. Відповідь позваної сторони була ствердною і однозначною: Іван Гапонович – партач, який, за завдані цеховій братії шкоди ще 12 жовтня 1638 р. отримав баніцію-інфамію. Ремісникам було суворо заборонено співпрацювати і спілкуватися з ним.
Цікаво, що пограбування того Гапоновича вчинили за згодою усіх братчиків-цеховиків: «kozuchi są pograbione przez pozwolenie wszytkiey Braci u partacza, ktory zadney powinnosci Cechu nalezacey, nie oddaie, a przyuiley Swietey pamieci Krola Je° Msci Zygmunta Augusta w roku 1564 cechowi Krawieckiemu i Kusznierskiemu sluzacy expresse w sobie wyraza, ze wszytkich partaczow, ktory nie sa, cechowi posluszni, wolno wszytkich towary y robote grabic / кожухи ті пограбовані з дозволу усієї братії у партача, який жодної повинності, що цеху належить не віддає, а за привілеєм святої пам’яті короля його милості Жиґмунта Авґуста у 1564 році цеху кравецькому та кушнірському наданим дозволено в усіх партачів, що цеху не коряться, усі товари та вироби грабувати (відбирати)». Ясно, що маґістрат не міг суперечити давній королівській конфірмації цехових прав та привілеїв, тож зі Станіслава Буковського зняли обвинувачення, а кожухи, відібрані у «nieposłusznego», присудили залишити в цеху.
Ремісники «з» маґістратом та «проти» нього: взаємодія та конфронтація двох міських корпорацій
Луцький маґістрат, в руках якого зосереджувалась левова частка міського управління, включав не лише славетних панів-бурмистрів, райців та лавників із складу купецько-аристократичної міської верхівки. Вирішення важливих і нагальних для міста питань на ратуші не обходилась без присутності маґістратських засідань цехмістрів та ремісничої братії.
Досить часто очільники цехів займали посади бурмистрів та райців. Так, наприклад, луцьким бурмистром у січні 1639 році був цехмістр кравецько-кушнірського цеху Павло Антонович. Йона Михайлович – цехмістр ковальської та злотницької ремісничої братії у квітні того ж року згадується як луцький райця. Загалом представники цехових корпорацій відігравали значну роль у вирішенні міських потреб та питань «na ratuszu w Łucku». 13 жовтня 1638 року, коли міська влада приймала рішення про обов’язкове знесення торгівельних буд-яток по закінченні щорічного Святосеменівського ярмарку, на ратуші, окрім урядників, були присутні й цехмістри.
При укладенні лаудуму (згоди) 15 вересня 1639 року поміж міською громадою та урядом про безапеляційну справедливість, ґарантом якої для міщан присягав бути маґістрат, у разі будь-якої кривди, завданої лучанам, свої підписи власноруч поставити не змогли, бо були неписьменними, але попрохали те зробити Самійла Кириловича кравецько-кушнірський цехмістр Станіслав Буковський та очільник різницького цеху Іван Сачивка.
Спільно діяли братчики ремісничих корпорацій та урядники маґістрату і двома тижнями раніше, 3 вересня 1639 року, коли чинили згоду на відміну в Луцьку жовнірських заквартирувань. Аби полегшити місту тягар жовнірського перебування, поспільство та влада домовились про позачерговий добровільний збір грошей, які би запобігли в перспективі ще більшим міським втратам. Тож поруч із райцями Шимоном Злоторовичем, який віддав 45 польських золотих, Яном Гепнером (30 золотих), Яном Соколеницею (8 золотих), бурмистром Павлом Антоновичем (15 золотих), лавниками Антонієм Перетятковичем (12 золотих) та Романом Левоновичем (10 золотих), грошовий внесок до міської складки зробили ремісники Шимон Балвер Брила (10 золотих), Ян Мечник (5 золотих), Ян Цирюльник Овакович (10 золотих), Ян Столяр (3 золотих), Андрис Муляр (5 золотих), ткач Андрій Кірножко (5 золотих), тогочасний різницький цехмістр Іван Сачивка (3 золотих), Васько Мильник (3 золотих) та різник Лешко Гримар (2 золотих).
Актова книга 1638–1640 років зафіксувала й випадки прикрих непорозумінь між представниками маґістрату і репрезентантами ремісничих цехів Луцька. Так, 7 січня 1638 року до ратуші зі скаргою прийшли райці Ян Матвієвич та Василь Шилневич. Позивалися славетні урядники проти майстра кравецького цеху Грицька Кравця. Скарга викликала значний резонансу місті, бо для Луцька це досить важкі часи. У ті дні маґістратська влада разом з громадою вирішували нагальне податкове питання. Уже досить довго лучани не могли виплатити до Коронного скарбу Речі Посполитої міського. Тому все міське поспільство разом з цехмістрами та урядниками зійшлись до ратуші.
Міщани погодили здійснити виплату необхідної суми, 400 золотих, справедливо поділивши борг між собою. Однак проти такого рішення повстав Грицько Кравець. Він не лише образливими словами відгукувався про позивачів – Яна Матвієвича і Василя Шилневича, а й намовляв лучан той податок-тягар взагалі не платити. Вислухавши скаргу, маґістратський суд в особі бурмистра та війтівського намісника Шимона Злоторовича, вирішив усю суму міського боргу (400 золотих) покласти на злісного кравця-бунтівника
22 січня 1639 року проти одного з урядників – Василя Шилневича виступав інший – бурмистр Павло Антонович. Міщанин був цехмістром луцьких кравців та кушнірів. Антонович позивався на свого колегу через грошовий борг, який позивач вповні віддав Шилневичу «скарбовим податком» на ратуші. Той, понад маґдебурзьке право, притягнув Антоновича до повернення грошей на земському та ґродському судах. Яскравим прикладом духу луцького ремісничого корпоративізму було те, що образили гідність одного Антоновича, а до суду прийшла «bracią wszystka», тобто усі ремісники, де позивач служив цехмістром.
Отже, основний принцип існування усіх середньовічних та ранньомодерних організацій різних соціумів – корпоративність, добре простежується на прикладі луцьких ремісничих цехів. У багатьох життєвих ситуаціях ремісники виступали злагодженим колективом, який стояв на обороні цехових потреб, особливо коли справа стосувалась партачів та монопольного права на виготовлення і торгівлю певного виду товарів у місті та його найближчих околицях. Разом з тим, як і в кожному середовищі, всередині цехів та поміж представниками різних ремісничих об’єднань часто виникали конфлікти й непорозуміння, спровоковані колективними та особистісними образами. Подібну соціально-поведінкову забарвленість мали і відносини між урядниками маґістрату та ремісниками.
Репрезентанти цехових корпорацій, здебільшого їхні очільники, упродовж ХVІ – першої половини ХVІІ століть входили до складу маґістрату й відігравали значну роль у вирішення нагальних питань та проблем «міста його королівської милості Луцького». Однак, у справах, що стосувались інтересів ремісничих братій, ті урядники, які були цехмістрами, одностайно відстоювали потреби свого цеху. Водночас братчики-ремісники, у прикрий час, ставали на оборону свого найголовнішого майстра.
Джерело: Хроніки Любарта
