Напередодні Нового року, 30 грудня 2018 року, в селі Гірне на Стрийщині було відкрито пам’ятник видатному архітектору та суспільно – громадському діячу Василю Нагірному.
Не кожен край може похвалитись такими особистостями, з когорти яких був Василь Нагірний. Його односельці довідались про свого славного земляка зовсім недавно, а мені стало відомо про видатний рід Нагірних більш ніж 20 років тому.
Про Василя Нагірного (1848 — 1921рр) — архітектора, що спроектував понад 200 церков, розсіяних по всій Західній Україні, громадського діяча — одного із зачинателів кооперативного руху та січового стрілецтва, котрий створив чи долучився до створення кільканадцяти українських підприємств і товариств, – в радянській енциклопедії було написано всього декілька рядків.
Та була людина, котра вже тоді розуміла значення Василя Нагірного для української історії та культури, бо й сама присвятила своє життя збереженню та охороні української культурної спадщини. Це — багатолітній , нині вже покійний директор Львівської картинної галереї ( тепер Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Г. Возницького) — Борис Возницький, котрому вдалось в кінці 80-х років минулого століття врятувати архів родини Нагірних від знищення.
У процесі опрацювання архіву, виявляючи та відкриваючи для себе непересічність усіх членів роду Нагірних (самого Василя Нагірного, його синів : Євгена – видатного архітектора та педагога, Євстахія – продовжувача батькової справи у галузі кооперативного руху, доньки Софії – математика та педагога, зятя – професора Василя Лева – видатного вченого мовознавця та педагога), – дедалі більш очевидним ставала необхідність повернення цих імен із забуття. 
На цім шляху були налагоджені контакти з львівською гілкою – родиною Гарматіїв, та з родиною Левів, котра мешкала в США і завдяки співпраці з ними в музеї відбулось декілька виставок, було написано кільканадцять статей, в тому числі в енциклопедичні видання, видано збірник та альбоми, присвячені творчій спадщині Василя та Євгена Нагірних. Одним із перших дослідників творчої спадщини Василя Нагірного є відомий науковець, історик Василь Слободян. Разом з ним та правнучкою Василя Нагірного – Христиною Лев , продовжуючи популяризацію та введення у культурологічний простір імен видатних особистостей родини Нагірних, вдалось здійснити декілька спільних проектів, одним з яких стало видання альбомів “100 церков Нагірних”. Презентації відбулись у Львові, в Перемишлі, в Нью Йорку і скрізь викликали велику зацікавленість.
Отже, дорога до того дня, коли у селі Гірному – на батьківщині Василя Нагірного, у рік 170-річчя від дня народження урочисто відкривався пам’ятник – була довгою. Особисто для мене 2018 рік почався з імені саме цієї людини – несподівано журнал “Країна” для свого першого номеру замовив статтю про Василя Нагірного, а на сторінці “Збруча” був надрукований есей, присвячений ювілейній даті.
І ось в передостанній день 2018 року, в центрі села Гірне зібралось чимало людей, більшість з них прийшла разом зі священиком о. Григорієм Шептицьким, з хоругвами та співом – одразу після богослужіння у сільській церкві. Пам’ятник виконав відомий український скульптор , заслужений діяч мистецтв України Володимир Ропецький. Митцеві вдалось втілити в граніті та бронзі основну ідею , якою керувався у житті Василь Нагірний – ідею безкорисного служіння своєму народові. Пам’ятник постав майже в центрі села, на тому місці, де стояла колись батьківська хата Нагірного. Від задуму про пам’ятник до дня його відкриття пройшло зовсім небагато часу, бо знайшлись люди, яким не байдужа була історія рідного села, і знайшлись районні керівники, що підтримали та допомогли. Серед багатьох імен, хотілось би назвати : Ярослава Білана, Богдана Сидорака, Омеляна Заревича, Романа Яцківського, Василя Думу, Юлію Курилишин, родину Левів ( США), о. Григорія Шептицького, а також Стрийську районну раду, Благодійний фонд “Рідня” та фонд Нагірних, Кредитну Спілку “Вигода” та ін.
… У свій час, повернувшись додому після майже десяти років навчання та праці в Швейцарії, Василь Нагірний почав у різних напрямках розбудовувати суспільно громадське життя галицьких українців, використовуючи здобуті знання і досвід. Та в кінці життя він з гіркотою писав : “ Чи діжду я того, коли й наша країна так устроїться, як маленька Швейцарія?” Це питання, на жаль, залишається актуальним й понині.
