Настають вихідні дні, але, через карантин, для багатьох з нас мандрівки під загрозою. Тоді є можливість заглянути у архів світлин і поділитися з читачами сайту «Фотографії старого Львова» однією подорожжю до місця, де, на жаль, культурна спадщина нашого краю поступово втрачається…
Знайомтесь – село Тулиголо́ве Городоцького району на Львівщині. Маловідома місцина, яка приховує в собі багато таємниць для теперішнього туриста. В одній з легенд є розповідь про те, що село заснували в XІV ст. подільські селяни з берегів Збруча, втікаючи від татарських набігів. Тоді вони дісталися до цих теренів, де посеред густого лісу нарешті змогли притулити свої голови. Якщо сьогодні подивитися на селище, можна подумати, що ліс поступово вирубали для будівництва та обігріву помешкань (найближча лісова смуга знаходиться за 4 км).
Проте перша письмова згадка про назване село на річці Лукача – це 1524 рік. З історичних джерел відомо, що до XVIII ст. с. Тулиголове належало славетним гербовим родинам Фредрів і Гумецьким, а наприкінці століття ‒ Оссолінським. У вже довоєнних часах в Тулиголове мешкали поляки, українці та євреї. На початку ХІХ ст., викупивши маєток в Оссолінських, до селища з Угорщини прибула родина Балів (Станіслав Баль і його дружина Марія з Бруницьких) ‒ останні власники Тулиголове. Наприкінці ХІХ ст. Станіслав Баль вирішив збудувати новий розкішніший великий палац за проектом львівського архітектора Владислава Галицького. Ось тут і була наша перша зупинка – біля палацу колишніх господарів Балів.
Будівля у стилі французького неоренесансну ‒ цегляна, квадратна, двоповерхова, колись була вкрита високим дахом з черепиці.
Можна безконечно ходити навколо палацу і розглядати скульптурне оздоблення – герби, люкарни, та інші елементи ліпнини. Як помітила донька, над кожним віконечком є сонечко.
Коли ми підійшли впритул до палацу, до нас вийшов дядько зі сторожівки. Він був в доброму гуморі. Розговорилися, запропонував зайти до середини палацу. Довідалися,що з 2017 року будівля є пустою і, на жаль, доживає свого віку. Донедавна тут діяв туберкульозний диспансер для пацієнтів з відкритою формою туберкульозу. Перед закриттям ще вдалося полагодити дах та покрити його металочерепицею. Проте в 2019 році, під час бурі, дах було пошкоджено зламаним деревом.
Зі слів охоронця, дерево намагалися усунути кранами, проте воно так невдало приземлилося, що потягне за собою частину накриття. Тому будівля тепер протікає та поволі руйнується…
У палаці мене вразили три речі. Перше – те, що всередині будівлі: сам хол, друге світло в холі та сходи, які є масивні і в доброму стані. На рівні другого поверху є вирізьблений герб родини Балів.
Друге ‒ добре збережені п’єци. Їх є кілька, але всі в хорошому стані. Незважаючи на річну пилюку, кахель все ж з полиском.
Третє – відчуття відчуження. Таке враження, що вчора прийшло рішення «закрити лікарню», а сьогодні усі поспіхом забрали деякі речі і покинули приміщення. Тут залишився одяг медперсоналу, розкладені у стаканчики пігулки. Аж моторошно.
На території маєтку також збереглися два флігелі для прислуги. В одному – той, що біля палацу, – був розміщений кабінет та кімната головного лікаря для відпочинку. У другому – кухня та посудомийня. Ще тут є збережені колишні стайні, конюшні та господарські приміщення. За лікарняних часів там локалізували пральню та тимчасовий морг. І ці всі споруди мов забуті потопають у буйній зелені дерев та трав.
Наша друга зупинка була в самому селі. Тут впадає у вічі римо-католицький костел св. Дороти, який датують 1600 роком.
Будівля є кам’яна і має статус пам’ятки архітектури національного значення. Проте свій первісний вигляд храм втратив, оскільки був перебудований кілька разів, починаючи з 1794 року і закінчуючи добудовою західної частини на початку ХХ ст. В середині ХІХ ст. вівтар був пошкоджений пожежею. В 1878 році було позолочено новий дах храму і збудовано довкола нього огорожу.
Після виселення місцевих поляків в село прибули українці внаслідок сумнозвісної операції «Вісла» на території тодішньої «Польської народної республіки», які заопікувалися покинутою святинею. Зараз церква належить греко-католицькій громаді і посвячена Покрові Богородиці. Тут відбуваються ще почергові богослужіння з місцевою громадою ПЦУ. Біля храму через дорогу збереглася стара плебанія – будинок ксьондза.
Враження справляє те, що тут портики тримаються на тонкому зрубі. На сьогодні в цій будівлі розташована школа для найменших учнів села. При в’їзді до нього ще є цвинтар, в кінці якого можна віднайти не до кінця зруйновану родинну каплицю Балів.
Краєзнавчі пам’ятки нашого краю, в тому числі в с. Тулиголови, потребують уваги з боку влади й суспільства, і водночас матеріальної підтримки для їх збереження.
Леся МАЛАХІВСЬКА
