додому Блог сторінка 7

«БУДЬТЕ ЗРІВНОВАЖЕНІ»: вибрані статті про мистецтво Григорія Крука. Частина перша

«БУДЬТЕ ЗРІВНОВАЖЕНІ»: вибрані статті про мистецтво Григорія Крука. Частина перша

Постать Григорія (Григора) Крука (1911 – 1988) від початку 1990-х років неодноразово фокусувалася серед мистецьких кіл України. Уродженець села Братишів (тепер Товмацького р-ну Івано-Франківської області), він сумарністю свого таланту і наполегливості досягнув видатних результатів у галузях скульптури, графіки, мистецької публіцистики та педагогіки. Спершу навчався у Станіславській деревообробній школі та Львівській мистецько-промисловій школі, упродовж 1928-1936 років – у Краківській академії мистецтв, а від 1937 р. продовжив навчання у приватній Вищій мистецькій школі в Берліні. Від 1945 р. і до смерті жив і працював у Мюнхені, викладаючи в Академії мистецтв (клас скульптури).

Детально про роки професійного навчання та своїх педагогів Г. Крук розповів у своєму спогаді «Мій шлях до різьби», републікованому в другому томі Антології української теоретичної думки XX століття «Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва» (Львів, 2012). Г. Крук виробив свою авторську концепцію скульптури, відправні точки якої були в методах його численних наставників – А. Коверка, С. Литвиненка, К. Лящки, Ф. Ємця, А. Фоке, А. Брекера та інших відомих європейських мистців. У станкових і монументальних формах скульптури досягнув визначних результатів, які були фахово кваліфіковані в різних культурно-мистецьких центрах Європи. Ще від 1960-х років його твори почали закуповуватися славетними художніми музеями і галереями Мюнхена, Парижа, Лондона, а від 1990-х років окремі скульптури, літографії і рисунки поповнили музейні збірки Львова, Києва, Івано-Франківська. Сьогодні в Україні його іменем називають вулиці, а в баварському місті  Кенігсбрунн (Königsbrunn) у Німеччині сквер біля міської ратуші носить назву Gregor-Kruk-Platz.

Григорій Крук також майстерно володів словом, залишивши цілий ряд текстів про мистецькі події, а також згаданий спогад. Розпочав його від цікавих автобіографічних деталей. «Народився я 30 жовтня 1911 року, в селі Братишів під Вовчою Горою біля Станиславова. Там в дитинстві я пас одиноку корову моїх батьків. Здається, що зацікавлення різьбою я мав з дитинства. Можливо тому, що мій батько був гончарем, ліпив горшки та інший посуд для хатнього вжитку. / Закінчивши п’ять кляс народньої школи в Братишеві та в містечку Нижневі, перші лекції різьби я брав в Станиславові, в Школі деревного промислу. Інструктор Франчук не був захоплений моїми працями і після деякого часу сказав мені: “Сину, краще буде для тебе, як ти підеш учитися до столяра, замість тут заваджати і забирати місце іншим, здібним учням”. / У Львові, в Мистецько-промисловій школі, у відділі різьби проф. Нальборчик, після короткого часу навчання, сказав мені те саме, що інструктор Франчук у Станиславові. Різниця була лише в тому, що цим разом, замість до столяра, він мені радив іти до кравця – вчитися пришивати ґудзики. До кравця я не пішов. Моя маринарка мала добре пришиті ґудзики: я її успадкував від вдови по її померлому чоловікові, директорові банку. Але це ще не було найгіршим. В тому самому часі через мій довгий язик мене викинули з бурси ім. Андрея Шептицького на Личакові…».

Григорій Крук. Світлина 1950-х рр.
Григорій Крук. Світлина 1950-х рр.

Довгий язик, а чи відвертість і відвага? Такий стиль вислову думок став інтегральною складовою творчого темпераменту Григорія Крука на усіх щаблях його професійного зростання та формування національної свідомості. Про це свідчать як його твори, так і рефлексії з приводу тих чи інших мистецьких подій. Частина з них зявилася у Мюнхені на шпальтах тижневика «Шлях Перемоги», офіційного пресового органу революційної Організації Українських Націоналістів, у 1950-1960-х роках. На сьогодні вони становлять значний науковий інтерес як співвідносно біографії видатного мистця, так і щодо рецепції ним різних явищ мистецтва та суспільного життя відповідного історичного часу. Вони наповнені цінними відомостями про соціокультурний і психологічний контекст життя автора у відповідний період, включно з побутовими обставинами та загальним тлом подій у повоєнній Європі. Не менше значення ці публікації мають і для розуміння творчого темпераменту художника, його професійних орієнтирів, ціннісних пріоритетів, а також і тонкої, дотепної іронії.

Републікуючи деякі статті Григорія Крука, упорядник вважає за необхідне максимально зберегти всі орфографічні і мовно-семантичні особливості викладу автора, лише в окремих випадках адаптувавши написання окремих слів до норм сучасної української літературної мови.

Григорій Крук за роботою у творчій робітні. Світлина 1970-х рр.
Григорій Крук за роботою у творчій робітні. Світлина 1970-х рр.

За мотто до цієї публікації в двох частинах упорядник використав слова видатного німецького художника-романтика Каспара Давида Фрідріха, які сам Г. Крук побажав винести на титул свого альбому «Gregor Kruk» (Мюнхен, 1975): «Стережіться холодного всезнаючого ставлення, лукавих міркувань; вони вбивають серце, а де серце і розум померли, Мистецтво там жити не може».

ПАМЯТІ АНТОНА ПАВЛОСЯ
(1954)

 4 вересня в Сейнот Пол, США, помер відомий український мистець-скульптор Антін Павлось (нар. 8. 6. 1905 р.).

Покійного Антона Павлося довелось мені вперше пізнати у Львові, в школі Артистичного Промислу на відділі скульптури у проф. Нальборчика та проф. Стажинського. Це було в роках 1931-32.

Праці Павлося в робітній тієї школи вже тоді вибивалися на перше місце та звертали на себе велику увагу не тільки його товаришів, але майже усіх професорів.

Малого росту, молодий, смуглявий, з малою борідкою, Антін Павлось, що нагадував з обличчя голландських майстрів, стояв при станку та докінчував чудовий шкіц коня в бігу.

Я, як початківець, мусів робити копію виноградного листка, яка, за оцінкою професора, не дуже була вдала. Причиною було те, що я більше дивився в бік Павлосевого коня, ніж на нудну гіпсову моделю виноградного листка.

Професори, хоч і були поляки, до Павлося ставились з великою пошаною та прихильністю.

Антін Павлось. Фотопортрет поч. 1950-х рр.
Антін Павлось. Фотопортрет поч. 1950-х рр.

Коли одного дня приїхала з Варшави, з міністерства Освіти, спеціальна комісія оглядати школу, то проф. Нальборчик з гордістю показав праці Павлося, а делегація довго приглядалась та не могла вийти з дива, що з такої сірої мертвої глини можна робити такі гарні речі.

Згодом у Львові, крім поляків, довідались і українці про талант Павлося. В той час у Львові про скульптуру говорилося мало. Український різьбар Литвиненко жив тоді у Парижі. У Львові тільки один був відомий різьбар – Андрій Коверко, який різьбив надгробники та іконостаси з дерева. Будучи ще короткий час учнем у різьбяра Литвиненка, який повернувся був тоді з Парижу, я виїхав до Краківської Академії. Щойно пізніше я знову довідався, від С. Борачка, про А. Павлося, якого С. Борачок, їдучи з Парижу, відвідав у Львові.

Борачок скаржився, що Павлось працює і мешкає в сутеринах в пивниці. Гниль, вогкість. В таких обставинах, казав Борачок, він довго не видержить. Це жах один. Дивно, що ніхто з українців ніхто йому не поможе.

Під час війни Антін Павлось покинув Львів і виїхав до Німеччини з дружиною і маленьким синком, але вже таки з добре надщербленим здоров’ям.

Відвідуючи мене в Мюнхені, дуже скаржився на біль серця. Та завдяки постійному і безплатному лікуванню у проф. Гинелевича, йому знову вдалося привернути здоров’я до нормального стану.

У Мюнхені, завдяки ініціативі Дмитренка, Козака та Гординського, вдалося видати альбом українського малярства та книжку про трьох скульпторів – Крука, Павлося і Мухина.

Тим часом стан здоров’я Павлося поправився до тої міри, що дорогий Антін не тільки працював, але й перейшов лікарську еміграційну комісію і виїхав до Америки.

Одного разу, вже коротко перед виїздом до Америки, Павлось зайшов до мене в товаристві своєї жінки і, усміхаючись, каже: «Грицю, пізнай мою жінку. Коли хочеш мати когось, щоб постійно хвалив та захоплювався твоїми творами» то женися». Потім додав: «Моїй жінці завдячую все. В найтяжчих хвилинах і злиднях мене не покидала, а навпаки, своєю нераз тяжкою фізичною працею допомагала мені промощувати шлях до праці та мистецтва».

В Америці покійний отримав добре платну працю у фабриці релігійного мистецтва. Однак, це його не задовольнило. Постійно тужив за Европою та просив висилати йому книжки про німецьку скульптуру та фото моїх нових праць.

Антін Павлось. Модель пам’ятника Королю Данилу для м. Львова.
Антін Павлось. Модель пам’ятника Королю Данилу для м. Львова.

Раптом довідуюся з преси, що доброго Антона вже більше між живими нема.

Ми є свідками, як через злидні минулого і теперішнього часу невмолима смерть забрала нам найкращі творчі одиниці. Вистарчить згадати тільки кілька імен за останні роки: Микола Сагайдаківський, співак і скульптор (уч. Литвиненка), помер у Німеччині під час війни на сухоти, Михайло Яцків, скульптор, учень Римської академії мистців (уч. А. Коверка), помер на сухоти в Римі, через постійне голодування, Антон Яблонський, маляр, помер прямо голодовою смертю.

Тут не є місце обвинувачувати наше українське суспільство, яке, мовляв, не опікується мистцями, але все ж треба на це звертати увагу.

Давніше державні мужі та аристократи духа оточували себе на своїх дворах мистцями. Будували палати, церкви, музеї, опери, купували мистецькі твори та любувались їх вартостями, які є вічні і безсмертні. А сьогодні? Все зпролетарізоване. Я ще не чув, щоб якийсь державний муж чи міністр купив собі який образ, скульптуру чи збудував оперу. Сьогодні державні мужі оточують себе контрольними комісіями атомової енерґії, аґентами і т. п. А що будують? Гаражі, мости, кацети, бараки, сховища від бомб та інше. Чи може сьогоднішній архітект збудувати церкву, коли він не вміє молитись?

Взагалі люди позбулися духовости, хоч і тужать за нею. Це стосується до загалу. То що ж говорити про жменьку українських скитальців, які втекли з дому, рятуючи життя, з порожнім мішком до Европи чи Америки?

Покійний, крім своєї дружини і синка, залишив великий мистецький дорібок; нашим святим обов’язком є його зберігати, а згодом завезти на Україну.

До найкращих його творів належать такі цінні композиції, як: «Туга», «Голод на Україні», «Жінка в тяжі», проєкт пам’ятника королеві Данилові, якого не діждав покійний здійснити та поставити у Львові, на високім замку. Але віримо, що це ще вдасться зробити.

Дорогий Антоне!

Ти хоч так передчасно відійшов від нас та залишив нас, мистців, на такій тяжкій дорозі, якою і ти йшов, все ж Ти не вмер. Ти залишився серед нас, як та недоспівана пісня.

Ти залишив свої живі слова і бажання, закуті в камені, які є невмирущі і вічно будуть промовляти до нас і нашого покоління.

Твій друг Гриць Крук.

 Опубл.: Шлях Перемоги.
– Мюнхен, 1954. – 14 листопада.

*   *   *

В ОБЛИЧЧІ БЕЗСМЕРНОСТИ
(на виставці творів Рембрандта
в Амстердамі і Роттердамі)
(1957)

Думка побачити виставу малярських праць Рембрандта, яка недавно відбувалася в Голландії, не покидала мене вже довший час. Тому, коли завели вже інші можливості, я просто сів до поїзду в Мюнхені й опинився в Амстердамі.

В голландському «коридорі»

Голландія зробила на мене враження вузького коридору, через який проходите, і мимоволі, але цілком свідомо усміхаєтесь, просячи вибачення, що стали ви комусь на ногу. Можливо, що ця територіальна скупченість Голландії так сильно з’єднує голландців, які творять неначе одну родину. Не дивно також, що в творах Рембрандта та в інших голландських майстрів пензля так досконало розв’язана проблема простору: хто не має чогось і тужить за ним, виявляє це в іншій формі.

Рембрандт ван Рейн. Автопортрет. 1630 р. Туш.
Рембрандт ван Рейн. Автопортрет. 1630 р. Туш.

Перше розчарування

В Амстердамі ждало мене й мого приятеля, з яким я приїхав, велике розчарування, бо щойно тут я довідався, що виставка образів Рембрандта знаходиться в Роттердамі. В Амстердамі є тільки виставка його рисунків і образ «Нічна сторожа». Але мій злий настрій швидко минув, бо оглядаючи рисунки, я зразу запримітив, що Рембрандт – це один з небагатьох мистців, який з малих рисок у рисунку доходить до великих, просто монументальних контурів і до великої простірної форми. Рембрандта можна б у цьому відношенні порівняти до великого багача, який здобув свій маєток, складаючи поодинокі сотики. Знову ж деякі мистці, діставши талант від матері-природи, дуже часто міняють його на дрібні мідяки.

«Будьте зрівноважені»

Мистці, які оглядають великий мистецький дорібок Рембрандта, дуже часто схожий на українських емігрантів, що виїхали до США: побачивши там багатства мільйонерів, хотіли б вони за одну ніч також мати мільйони. При тому вони забувають, що все те багатство часто нагромаджене великою працею з дрібних монет. Тому і не дивно, як такому емігрантові тріскає з перепрацьовання серденько. Деяким мистцям, які за ніч чи за рік хотіли б стати «Рембрандтом», також тріскає серце. Тому не тільки мистцям, але і всім нам треба пам’ятати слова великого китайського мислителя Ляо Це: старайтеся бути зрівноважені і спокійні як вода, бо тільки в чистій і спокійній воді зможете побачити зариси вашого обличчя.

В китайському ресторані

З музею ми вийшли таки добре потомлені і в готелі «Армії спасіння», в якому я зупинився був, не могли дістати навіть вечерю, бо пора вже була дуже пізня. Почувши мою розмову з приятелем, приступила до нас якась дівчина, що сиділа при сусідньому столі в товаристві мурина, і сказала гарною німецькою мовою:

– Ми також без вечері, тому, якщо хочете, ходіть з нами до китайського ресторану. Це недалечко звідсіля, і дешево можна повечеряти.

Представляючись нам, дівчина пояснювала:

– Я працюю на кораблі в дитячому садочку, а мій приятель, ось тут при столі, є пекарем цього корабля. Ми щойно приїхали з Америки.

Не надумуючися довго, ми пішли крутими і вузькими вуличками та швидко опинилися в ресторані, в якому було багато моряків і муринів.

В ресторані нова знайома допомогла нам замовити вечерю. Вона казала дати нам страву, яка по-китайському називається «бамі» (щось на подобі італійських макаронів, приправлених листками паприки та всякими іншими додатками). Моєму приятелеві-німцеві розв’язала язик не вечеря, але слова нового знайомого мурина, що Мюнхен – це його улюблене місто. До цього часу мій товариш не радо говорив по-німецьки, бо дуже часто голляндці, зачувши цю мову, підходили до нас і показували свої татуйовані на руках числа з німецьких концтаборів.

Будинок Рембрандта в Амстердамі. Сучасна світлина.
Будинок Рембрандта в Амстердамі. Сучасна світлина.

«Боттічелівський янгол»

Моє зацікавлення збудила гарненька голландка, що сиділа біля сусіднього столика. З довгим каштановим волоссям, яке спадало на відкриті плечі, та гарною наївною, ще дитячою усмішкою, вона нагадувала обличчям Боттічелівського янгола. Цей Боттічелівський янгол подарував мені гарну усмішку, питаючись при тому про мою професію. Я нерадо відповів, що скульптор, а до того ще й без грошей.

В дальшій розмові виявилося, що вона є танцюристкою. На прощання дівчина ще раз повторила:

— Скульптор, скульптор і то добрий скульптор!

— Ви ж мене перший раз бачите, які у вас докази на це, що я добрий скульптор? – запитав я здивовано.

— Маю докази: ви не носите бороди, вусів, довгого волосся, чорного великого шалика. А всі мистці, які не мають цієї згаданої декорації, переконують мене, що вони є направду мистцями.

Музей в Роттердамі

Ранком наступного дня ми приїхали з приятелем до Роттердаму і, не шукаючи навіть нічлігу, зараз таки станули в кілометрову довгу чергу, щоб добитися квитків вступу до музею. Великий здвиг народу за квитками пригадав мені прощу до Люрду. Як в черзі, так і в середині музею бачив я велику товпу людей – почавши від дітей на руках у мамів, а скінчивши на 80-річних жінках і чоловіках, які з великою уважністю ще і ще розглядали через свої скла ґеніальні твори Рембрандта, бажаючи скріпити себе духово творами великого майстра, від яких промінює святість, любов і безсмертність людської душі.

Найкраще є оглядати твори мистця в середовищі, в якому він виховався і де творив. Найліпший овоч, поставлений на порцельованій підставці, не так смакуватиме, як зірваний в саді прямо з гілки, спілий, зі свіжою ще росою. А таких спілих овочів голландського мистецтва можна тут знайти чимало, до них належать: твори Фермера, Франс Гальса (1580 – 1666), Ван Фалькерта, Ван Остаде (1684), Ван Геда (1679), В. Руісдаеля (1682), Вандера Гельста (1670), В. Кальфа (1693), П. Поттера (1679), Штена, В. Дайка, і т. д. і т. д. В такому товаристві і виріс геній Рембрандта.

Всіх образів Рембрандта не було виставлено. По моїх підрахунках бракувало найменше 20. Не було видно його останнього автопортрету, не було «Орла, що пориває дитину», «Рембрандта зі Саскією» і т. д. Але, не зважаючи на те, виставка робила могутнє враження, а такі образи як «Нічна сторожа», «Юда повертає срібняки», «Воскресення Лазаря», «Розп’яття Христа» залишаться в моїй пам’яті, як спогад найглибших переживань.

Куточок експозиції Музею Рембрандта в Амстердамі. Сучасна світлина.
Куточок експозиції Музею Рембрандта в Амстердамі. Сучасна світлина.

«Добре, що Рембрандт помер у Голландії»

Увечері, після виставки довелося нам довго поблукати по місті, щоб знайти сяке-таке приміщення на ніч. З важким трудом знайшли ми якийсь готель, в якому трохи підпитий власник довго торгувався з нами і врешті погодився показати нам наші кімнати щойно тоді, коли заплатимо гроші. Перераховуючи гроші, власник готелю вдоволено посміхався, а опісля затер з радости руки і сказав:

— Як то добре, що Рембрандт помер у Голландії!

При тому він витягнув з кишені велику купу грошей. Симпатія п’яненького готеляра до великого сина його народу виявилася ще в тому, що він наказав мені по-батьківськи:

— Пане Рембрандт, а замкніть но там двері, бо є протяг.

Люди схожі на попельнички

Двері я замкнув і пішов з приятелем оглядати Роттердам. Корабельна пристань зробила на мене пригноблююче враження. Прив’язані при берегах уже старі, давно звільнені від праці кораблі, обросли мохом і дрімають собі неначе ті старці у спільних притулках. Час-від-часу заскриплять їхні снасті, неначе старі кості від ревматизму. Кораблі заліниві навіть розказати туристові про їхні подвиги і мандрівки по широких морях. Такі самі і люди, які наповняють прибережні каварні недалеко від пристані. Бліді, виснажені, похилені над своїми склянками і чарками віски, нагадали вони мені порожні і брудні попельнички на столиках ресторану.

Перед творами Ван Ґоґа

Наступного дня ми повернулися до Амстердаму і ще того вечора обговорили з приятелем дальший план. В ньому було: оглянути ще в міському музеї твори Ван Ґоґа, відвідати дім Рембрандта, а перед від’їздом скласти житицю квітів на гробі Рембрандта. Відпочивши добре в готелі «Армії спасіння», поїхали ми ранком трамваєм до міського музею. При вході до нього стоїть гарна скульптура Родена – міщанин з Кале з ключем в руках, а далі в коридорі різьби Задкіна, Ліпшица, Хана Орлов та маса образів Шаґала. Наліво в кімнатах виставлено орнаменти проєктів Пікассо, Дюфі та інших сучасників. На горі направо знаходяться кімнати з образами Ван Ґоґа. Розглядаючи образи Ван Ґоґа після Рембрандтівських, малося враження, що в зачарованому, темному сальоні знято з вікон заслону і пущено більше світла. Ван Ґоґ вже не малює багаті, темночервоні оксамити, килими та картини з релігійним змістом. Він звертається до простолюддя, до щоденної дійсности сільського робітника, як Стефаник у нашій літературі.

Столітнє вини і сок з помаранчі

Твори Рембрандта можна порівняти до столітнього вина, п’ючи яке, чується його в жилах і в голові. Творчість Ван Ґоґа та інших імпресіоністів – це вже не вино, а досконалий напиток з цитрин і помаранч, який рівно ж гасить духову спрагу.

Перші твори Ван Ґоґа були під великим впливом Рембрандта. Він щойно пізніше визволився і став міцно на свої ноги.

Чи є якийсь «красометер»?

А все важко тут розказати про речі, про які вже написано томи книжок. Зрештою, я й не думав писати газетний репортаж, а лише поділитись з читачами моїми особистими враженнями. Тому  багато з моїх думок будуть для декого засуб’єктивні. Але інакше не може бути. Ми не маємо й сьогодні ще твердих критерій, якими можна було б зміряти гарне і погане. Дорогу можна міряти кілометрами, але гарне й погане – це річ смаку.

Творча робітня художника в Музеї Рембрандта в Амстердамі. Сучасна світлина.
Творча робітня художника в Музеї Рембрандта в Амстердамі. Сучасна світлина.

Тут працював Рембрандт

Дім Рембрандта, з якого його викинули на старість і продали, щоб заплатити довги, нічим не різниться від пересічної голландської архітектури. Має три поверхи, обстановка з дубового дерева, при вході посередині стіл з пропам’ятною книгою, в яку вписуються відвідувачі. В кімнаті направо розвішені на стінах мідерити.

Де ж його могила?

На жаль ми не могли оглянути цілого дому і відтворити його атмосферу, бо на долині і на третьому поверсі робили ремонт. Все ж таки з дому Рембрандта ми вийшли вже досить пізно. По дорозі на гріб Рембрандта приєдналась до нас молода німка з Липська і оповідала нам дуже багато і мудро про життя мистця та про історію мистецтва. Нам було соромно, що ми дуже часто не могли відповісти на деякі її питання. Її знання про мистецтво нам імпонувало.

Коли ми зблизились до церкви – Весткірхе, було вже досить пізно і ми були стурбовані, що двері до неї зачинені. Ми мусіли все ж таки рекомпенсувати свій далекий хід і, оглядаючи церкву зі всіх боків, побачили, що з однієї сторони пробивається світло. Це був вузький коридор з невеличкими дверима. Ми застукали несміливо і за хвилину перед нами став високий ростом священик.

– Чого бажаєте собі так пізно, панове? – запитав він.

– Шукаємо гробу Рембрандта, бо нам говорили, що він має бути в цій церкві.

Тут священик облив нас холодною водою, – мовляв, які ми інтелігенти, коли не знаємо, що Рембрандт помер в таких злиднях, при яких не було кому і за що його похоронити.

– В нашій церкві є вмурована тільки пропам’ятна таблиця. Якщо бажаєте побачити її, то ходіть мною.

За хвилину ми стояли в темній церковці перед малою скромною алебастровою табличкою, вмурованою в стовп, що підпирав склепіння. Це все, що залишилося Рембрандтові від людей, яким він віддав скарби.

Опубл.: Шлях Перемоги.
– Мюнхен, 1957. – Ч. 1-2.

***

ПО МИСТЕЦЬКИХ ВИСТАВКАХ
В МЮНХЕНІ
(1957)

Вже від довшого часу в Мюнхені мистецькими виставками, які дійсно заслуговують на особливу увагу загалу, а зокрема мистців.

По великій виставці творів Пікассо, яка тепер перенесена до Москви, в Мюнхені виникло чимало шуму, дискусій за і проти творчости цього маляра.

Виставка творів Пікассо пройшла неначе буря з громовицями. Неодному глядачеві попсувала добрий настрій, а неодного збудила зі сну, як нераз будить буря дерева навесну до нового життя. Певно, що може й не одного молодого адепта штуки зламала, але звичайно буря дуже часто ламає і вириває з корінням ці дерева, які росли на м’якому ґрунті.

По виставці мальовил Пікассо зараз таки був виставлений у Мюнхені майже ввесь мистецький дорібок Ван-Ґоґа та Сезана. Ці дві виставки дали глядачеві насолоду й відпочинок, ділаючи неначе тепле сонце по холодному та штучно викликаному дощеві. Твори Пікассо належать у більшості до напрямку експресіоністичного. Про цей напрямок та його початки я вже писав у «ШП» з нагоди появи книжки скульптора С. Литвиненка.

Закінчилася виставка вище згаданих імпресіоністів, влаштовано тепер у Мюнхенській Лєнбах-галерії виставку праць Василя Кандинського, та його учениці Ґабрієлі Мюнтер, яка по смерти Кандинського зберігала його твори перед знищенням під час гітлерівського режиму, а тепер передала як дарунок для мюнхенського музею.

Ернст Барлах. Збираюча квіти. 1920-і рр.
Ернст Барлах. Збираюча квіти. 1920-і рр.

Творчість Кандинського цікава тим, що він перший е творцем абстрактного – безпредметного малярства, як у музиці Стравінський, а в скульптурі наш земляк Олександер Архипенко. Так що Европа, а то й цілий світ, завдячує народження цього напрямку слов’янам.

Може поки дещо напишу про перші абстрактні Кандинського, не зашкодить подати хоч коротко деякі біографічні дані про самого мистця.

Кандинський народився 1866 р. в Росії, студіював правничий факультет в Одесі і Москві. По закінченні права Кандинський кинув професію адвоката, виїхав до Мюнхену та посвятився всеціло науці малярства. Вчився в Мюнхені von Azbe, де зустрів свого земляка маляра Явленського, а потім був учеником у Франца Штука. Подорожує опісля по Европі, а потім знову повертається до Мюнхену і 1909 р. організує об’єднання яке сам очолює.

В 1921 р. повертається з Москви, де якийсь час був професором університету й Академій Мистецтв, назад до Німеччини і стає професором у Ваймарі. В 1933 р. Кандинський виїжджає на постійно до Парижа, де працює до кінця свого життя.

Абстрактне малярство зразу з’єднало собі багато прихильників в мистецьких колах, бо воно звільнило мистців від предмету, а дало можливість  працювати над проблемами чисто колористичними.

Перші абстрактні образи Кандинського нагадують нам щось немов коросту, початки рака та ознаки інших неприємних шкірних недуг. Ця недуга, якщо можна так висловитись, заразила майже цілий світ. По Кандинським зараз з’явився чеський маляр Купка, Павло Клє, Міро, частково Лєжер (майстер нашого мистця графіка Святослава Гординського). В скульптурі почали наслідувати Архипенка Ліпшіц, Задкін, Белінг та інші. Про себе пише сам Кандинський, що його експерименти ще не є мистецтвом, щойно дальший розвій його відкриття зможе удосконалити прийдешній мистецький наробок.

Коли Кандинський приїхав на науку малярства до Франца Штука в Мюнхені, якого образи були висушені, а барвами нагадували сухі гриби на шнурку – не дивно, що душа Кандинського, полонена співом соловейка та сонцем широких степів, не могла приноровити себе до такого мистецтва, а істерично закричала своїм абстрактним малярством протест проти засушених образів Штука.

Я особисто не є прихильником абстрактного мистецтва, як і творів Пікассо, але хто любить кольор, той не може відкинути абстрактні образи Міра, іспанського маляра, Павла Клє та інших, бо їх образи – це неначе альбом з наліпленими шматками різнобарвних, квалітативно досконалих, зразків матерії, які посередник текстильних виробів поручає кравцям. Твори Павла Клє – це неначе граматика та великий словник барв, з якого поет не може зрезиґнувати, коли хоче писати поезії, новели чи драми.

Ми вже від дитинства призвичаєні оглядати, пізнавати предмети та оцінювати їх інтерпретацію в малярстві чи скульптурі, тому глядачеві було і є важко призвичаїтись до абстрактного, неоформленого, звисаючого шматка матерії, хоч би він був з найкращої вовни, тому що глядач хоче бачити одяг готовий, завішений на манекені. Розуміється, що глядач дуже часто розчаровується, коли купує готовий одяг, бо ж може виявитися, що рукави закороткі. Це ще один доказ, що кравець повинен дбати в першу чергу про добру матерію, а маляр про досконалу барву, предмет може бути на другому пляні, є – то добре, а як нема, то барва ніколи не втрачає вартости, коли вона існує навіть сама для себе.

Маріно Маріні. Кінь. 1952.
Маріно Маріні. Кінь. 1952.

Маленьке зерно брилянту не уявляє собою майже ніякого предмету, а однак має велику вартість. Молитва є абстрактна, але дає велику поживу духовости; так само і музика, хоч є люди, що мають вуха і не чують; є люди, що мають очі і не бачать.

Що ж по грошах, коли їх власник, хоч має вуха, а не чує божеської мельодії Баха чи Бетговена? А ті, що мають очі, і не бачать творів Рафаеля чи Рембрандта — це люди бідні, бо тільки духовість може людину збагатити, а не гроші. На всякі новотвори в мистецтві дивляться мистці одним оком, але директори музеїв купують, колекціонують, не тільки як мистецькі твори, а як документ та мірило людської уяви, людської істерії, розвитку чи упадку. Бо мистецтво людства є його образом, який віддзеркалює час та епоху, є неначе барометром, який докладно нотує розвій чи упадок його духовости.

Тому модерне мистецтво хоч часом нам не подобається, все ж дає великий поштовх до дальшого розвитку людського духа.

Опубл.: Шлях Перемоги.
– Мюнхен, 1957. – Ч. 16-17.

***
МИСТЕЦТВО І «СОЦРЕАЛІЗМ»
(1958)

Поїхати на світову виставку до Брюсселю спонукала мене найбільше охота оглянути павільйон 50-ліття модерного мистецтва. Це була офіціальна причина. Була ще й інша, про яку я властиво, не повинен би писати, а саме, батько моєї учениці обдарував мене великим довір’ям – взяти під опіку його доню. Та коли вже все було готове і я мав залізничний квиток у кишені, батько змінив свою думку і заборонив дочці їхати зі мною на виставку. Не помогли ні прохання ні плачі. І я поїхав сам.

Їзда вночі поїздом з Мюнхену не була найкраща, бо поїзд був переповнений, до того ж турбувала мене думка, чому батько заборонив їхати моїй учениці на виставку? Чи не тому, що я – багатолітній, а вона – малолітня?

Над ранком, коли поїзд доїжджав до Брюсселю, в мене виринула інша турбота: де знайти пристановище і нічліг, бо відомо, що готелі не на кишені мистців. Шкодуючи, що я не взяв адреси Українського Дому в Брюсселі, я пригадав собі один дотеп: «Що робить німець, француз і українець, коли вони безпорадні? – Німець шукає в такому випадку «арбайтсамту», француз кабарету, а українець – Допомогового Комітету».

Висідаючи з вагону, я зустрів німця, який теж приїхав на виставку з Мюнхену. Він попросив мене помогти йому знайти кімнату, бо він не говорить по-французькому. Зговорившись, ми винайняли кімнату в готелі, помилися і зразу подалися на виставку.

В тіні Атомію

Виставкою я був захоплений. Вона зробила на мене враження Великодніх Свят, коли бідні і багаті зносять під церкву в кошиках свій матеріальний і духовий дорібок. Цими кошиками були виставкові павільйони, які, позбавлені класичної і шабльонової дисципліни, пишались параболічними та ромбоїдними лініями, створюючи надзвичайно цікаві абстрактно-композиційні декоративні форми. Я більше подивляв обчислення статики, яка витримувала людські примхи, ніж саму архітектуру. Перші мої відвідини були в палаті присвячені 50-річчю модерного мистецтва.

Виставка в палаті влаштована зразково та з великим смаком.  Посередині стояв Бальзак у піжамі, неначе господар, який завідує цілою імпрезою. Далі ішли скульптори. Ренуар, Майоль, Депіо, на мою думку, репрезентували не тільки стаж французької скульптури, але взагалі міжнаціональної. Очевидно, що під плащиком французьких скульпторів та різьбарів інших націй були ще такі імена, як Хана, Мойше, Орлов, Ліпшіц, Ґонсалєц, Джіякометі, Мур та Задкін. Їхні скульптури були з бронзи, великого розміру, і тому мені прийшла думка, що я радо завіз би їх туди, де продають старе залізо. З українських мистців-скульпторів виставлено тільки одне жіноче торзо з давніших праць Архипенка. На мою думку Архипенкові заподіяли кривду, бо все ж таки він є творцем модерної скульптури і його майже всі сучасні скульптори менше або більше наслідують. А може в цьому Архипенко й сам «завинив», десь потихенько признаючись, що він українського походження?

Пауль Клее. Композиція з літерами. 1918.
Пауль Клее. Композиція з літерами. 1918.

Еспанці дали декілька абстрактних різьб, добре виважених щодо пропорції, форми і взагалі цілости. Їхні скульптури гармонізували б з сучасною модерною архітектурою. Німецьку скульптуру репрезентували такі мистці як Барлях, Ґергард Маркс, Кеніґ, Гайліґер, Лємбрук та інші. В московському відділі різьби було декілька портретів з бронзи, виконаних в дуже натуралістичному стилі; це були здебільша голови «народних героїв». Серед італійських скульпторів були твори таких мистців, як Моріно Моріні, Мончеріно, хоч бракувало різьб Манцу і Льоренца Квіріні.

Мені прикро, що я оперую більше прізвищами мистців, ніж описом їхніх праць, але це забрало б багато місця і часу, а для читача, необізнаного з цією ділянкою, не дало б ніякої користи.

Різьбу перевищали малярські твори якістю і кількістю, бо на виставці були зібрані шедеври різних напрямків і стилів. І тут можна було ще раз переконатися, що неважливим є, з якої епохи чи напрямку походить образ, а важливим є, щоб він був добрий. Людина може старітись, бути нудною, а мистецький твір все є молодий і все радує нас своєю досконалістю барв та композиції. Приємно було дивитися і милуватися такими образами, які дали Тулюз Льотрек, Ґоґен, Матіс, Сезан, Моделіяні, всі здебільша французькі імпресіоністи. З німецьких були заступлені Нольде, Вехер-Модерзон, Кокошка, Кірхнер та ін., а осібну стіну займали образи Кандінского, творця абстрактного безпредметного мистецтва.

Я бігав захоплений з кімнати до кімнати, радіючи неначе дитина, яка дістала багато іграшок. Та несподівано побачив я на стіні однієї кімнати образи: Ленін при столі, колгоспниці молотять і віють зерно, смерть Гітлера в бункрі, та два образи Пікассо з московських музеїв. І дивлячись довше на ці образи колгоспної пропаганди, щойно тоді зринає підсвідома прихильність до образів Пікассо, Кандінского та інших.

Москалі мали дві можливости: виставити найкращі ікони з своїх музеїв, або дати щось пропаґандивне. Виставкою ікон були б москалі з’єднали собі симпатії не тільки європейської, але і світової духової еліти. Але москалі вибрали другу можливість, що принесла їм більшу користь ніж перша – два образи, розраховані на пропаґандивний успіх. На одному зображено СС-мана, з брутальним обличчям, який стоїть з шаблею в руці перед безборонною вагітною жінкою, щоб пробити її; другий образ – це останні хвилини Гітлера. І я бачив, як глядачі всяких націй, а зокрема жиди, з радістю дивилися на смерть свого найбільшого ворога. Цими образами москалі здобули собі симпатію і допомогу всього світового жидівства, тож недивно, що сьогодні навіть такі потуги, як Америка, офіціяльно чи неофіціально, помагають москалям. Та залишім думки про політику, а звернімося знову до мистецтва, бо в ньому деколи є більше правди ніж у політиці.

Загальний вигляд павільйонів виставки до 50-ліття модерного мистецтва на тлі Атоміуму. Брюссель, 1958.
Загальний вигляд павільйонів виставки до 50-ліття модерного мистецтва на тлі Атоміуму. Брюссель, 1958.

Три чекісти

Вийшовши з палати модерного мистецтва, я, хоч утомлений, вирішив оглянути деякі павільйони. Маючи ще дві години часу та вибір у павільйонах, я зайшов до павільйону «старшого брата», думаючи, що все таки сорочка ближча тіла, ніж кожух. Правда, від тієї сорочки вже не одному шкіра трісла і тріскає, але таки цікавість потягнула мене туди, де над великим скляним павільйоном був напис: СССР.

При вході до павільйону я вперше в своєму житті побачив трьох енкаведистів, які неофіційно приймали своїми очима гостей. Ці очі нагадали мені щось знайоме і я по хвилині пригадав: так рухаються очі намальованого на будильнику мурина, якого я бачив в мюнхенській крамниці – вправо, вліво, вправо, вліво… Замість зайти в середину павільйону та звернути увагу на «спутніка», який висів посередині неначе добре вим’я в дійної корови, я задивився на енкаведистів. Хлопці присадкуваті, кремезні, мовляв, ми і в Брюсселі почуваємося неначе вдома, цебто «по-европейському». Дивлячись на них, я розсміявся і в ту хвилину один приступив до мене, питаючи:

— А ти чєво смєйошся?
Я чемно відповів:
— Не сміюся, а радію, що нарешті і вас побачив.
— А ти кто такой?
— Я буржуй, капіталіст, не бачиш, – відповів я, показуючи на свою трохи чистішу за їхню сорочку.

Я подався направо до великих кімнат, але з-під дощу попав під ринву. В цих кімнатах фотографували великим апаратом всіх гостей, які входили оглядати павільйон. Після такої «контролі» почав я розглядати кімнати павільйону, які своїм крамом зробили на мене враження, що я в Мюнхені в якомусь «Кауфгофі» чи крамниці Кайзера – все там є і «всього хватіт». Найбільше зворушило мене те, що в кутку стояла в’язка льону, конопель і пшенички, перев’язана вишиваним рушником. Ця в’язка нагадала мені рідне село і маму, як вона пряла льон та шила мені сорочку.

Фрагмент експозиції виставки до 50-ліття модерного мистецтва. Брюссель, 1958.
Фрагмент експозиції виставки до 50-ліття модерного мистецтва. Брюссель, 1958.

Кельнери чи генерали?

Хліб, сало, горілка та інші харчі в одній з заль викликали в мене голод і я подався в напрямку ресторану, який міститься в совєтському павільйоні. Але вже при вході я розчарувався, бо вступ до ресторану для пролетарів був суворо заборонений. Туди могли входити тільки капіталісти, бо за вечерю треба було заплатити 80 нім. марок, цебто 20 долярів. До того ж перелякали мене совєтські кельнери, які робили враження штабовиків з головної військової кватири. Золоті широкі «пагони», ґудзики, шамеровані ковнірі та кремезні постаті цих «кельнерів» відштовхнули мене і я зрікся вечері.

Цілковито вичерпаний та приголомшений хаосом накопичених вражень я подався до свого готелику, щоб відпочити та наступного дня далі звиджувати виставку.

Провівши прекрасно вечір у панства Поповичів, які мешкають у містечку Ганд, недалеко Брюсселю, і запросили мене до себе, я вранці пішов оглянути музеї та старовинні замки в Ганді. Тут зустрів я багато польських туристів з Кракова і Варшави, які широко розповідали про «свободу і щасливе життя» в Польщі. Українців з Києва чи Харкова я ніде не бачив, як туристів, і, мабуть, не швидко можна сподіватися такого чуда.

Наступного дня д-р Попович був вільний від лікарської практики, тому ми всі троє з його дружиною поїхали до Брюсселю оглядати виставку. Ми зайшли до павільйону, де показували, як постає атомна енерґія. Мушу одначе признатися, що я дивився на всі ці «електрони», як вовк на зорі. Ця «атомна енерґія» так мене втомила, що коли я вийшов з павільйону і набрав в легені свіжого повітря, щойно тоді оцінив, як добре жити без всяких електронів.

Оскар Кокошка. Порт у Марселі. 1925.
Оскар Кокошка. Порт у Марселі. 1925.

Відпочив я трохи і знайшов мистецьку атмосферу в чеському павільйоні. Крім машин чехи виставили дуже багато творів релігійного мистецтва. Бачив я прекрасні різьблені вівтарі з XV і XVI сторічь, які нагадували мені краківський вівтар Віта Ствоша. Побачив я теж славне чеське скло і кераміку. Для дітей була влаштована спеціальна мистецька виставка, тож недивно, що чехи дістали першу нагороду. Американці пішли ще далі, бо влаштували у своєму павільйоні велику мистецьку робітню, де діти могли під проводом учительки рисувати і малювати все, що тільки їм підказала дитяча фантазія.

В чеському павільйоні не відчувалося ніякої тенденційности, не видно було теж впливу кулака «старшого брата». Румуни і поляки не мали власних павільйонів, тому, щоб надолужити цю кривду, влаштували в Брюсселі свої крамниці з керамікою, народними одягами та хатнім устаткуванням. Українці не мали навіть таких крамниць.

Увечері ми поїхали до Українського Дому в Брюсселі, де я залишився переночувати, бо звідтіля було ближче до виставки. Український Дім перебуває під доброю опікою п. О. Коваля і його дуже гостинної та милої дружини. В Українському Домі крім бюр, є декілька кімнат, де приміщувалися гості-туристи, які приїжджали на світову виставку. Здається мені, що я мав спеціальну протекцію, бо дістав дуже гарне ліжко в стилі Людвіка XVI «на ресорах». Здавалося мені, що я поклався на струни старої бандури: всередині гули тенори, а в головах баси. Прокинувшись вранці, я намагався не рухатись, щоб не побудити своїх сусідів. Тут же, коло мого ліжка, лежав якийсь чолов’яга з золистими пальцями. З респекту до цих рук я лежав тихо, немов миша, щоб не збудити їхнього власника, яким, як це пізніше виявилося, був наш піаніст п. Горницький з Еспанії.

В другому кутку спав прогресивний прихильник католицького руху д-р Маркусь, який увесь час говорив сам до себе, крізь сон, що має потребу швидко одружитися і виїхати до Америки. Коли ж пізніше я привітався з ним і запитав, чи він часто сам зі собою розмовляє, він відповів притакуючи, що мешкає в Сарселі і часто відчуває потребу поговорити з мудрою людиною.

В такому милому товаристві я знову пішов на виставку.

 Опубл.: Шлях Перемоги.
– Мюнхен, 1958. – Ч. 45-46.

Публікація Романа ЯЦІВА

При підготовці публікації до друку використано матеріали з літератури та відкритих джерел:

  1. Гординський С. Крук, Павлось, Мухин: три українські різьбярі. – Мюнхен: Українська Спілка Образотворчих Мистців, 1947.
  2. Ukrainische Künstler in Deutschland / von Dr. G. Prokoptschuk. – München, 1960.
  3. GregorK Band 2. – München: Ukrainische Freie Universität, 1975.
  4. Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва: Українська теоретична думка XXстоліття: Антологія. Частина друга / Автор-упоряд. Р. М. Яців. – Львів, 2012. – С. 741-752.
  5. Wilfried Bauer. Stadt Königsbrunn würdigt in einem Festakt den ukrainischen Bildhauer Gregor Kruk. Ständige Ausstellung im Rathausfoyer. Електронний ресурс. Режим доступу: https://www.myheimat.de/koenigsbrunn/ckultur/stadtkoenigsbrunnwuerdigtineinemfestaktdenukrainischenbildhauergregorkrukstaendigeausstellungimrathausfoyer_a2355369.
  6. Nikolas Drosos. Reluctantly Global: “Fifty Years of Modern Art” at the 1958 Brussels Expo.Електронний ресурс. Режим доступу: https://post.moma.org/reluctantly-global-fifty-years-of-modern-art-at-the-1958-brussels-expo/..
  1. RembrandtHouse Museum. Електронний ресурс. Режим доступу: https://www.amsterdamsights.com/museums/rembrandthuis.html.

5 мільйонів на дрони: Львівщина підсилює “очі” прикордонників на передовій

5 мільйонів на дрони: Львівщина підсилює "очі" прикордонників на передовій
5 мільйонів на дрони: Львівщина підсилює "очі" прикордонників на передовій

Львівщина продовжує активно підтримувати українських захисників. Чергова партія з 21 безпілотника DJI Mavic 3 Thermal вирушила на передову, щоб підсилити 7-й прикордонний Карпатський загін. Ця допомога, вартістю майже 5 мільйонів гривень, була надана в рамках обласної програми «Безпечна Львівщина».

За словами Максима Козицького, голови Львівської обласної державної адміністрації, ці дрони є “очима наших воїнів”, що надають перевагу над ворогом, дають шанс побачити першими, зберегти життя, ефективно виконати завдання та повернутися живими. Він наголосив, що закупівля дронів стала можливою завдяки сумлінній сплаті податків жителями області, підкреслюючи, що “ваша відповідальність – реальна сила”. Козицький висловив подяку бійцям 7-го прикордонного загону та кожному українському воїну за їхню службу.

Сучасні безпілотники значно посилять роботу комендатури швидкого реагування «Шквал». Начальник 7-го прикордонного Карпатського загону, полковник Олег Трофіменко, підкреслив, що такі технології є не розкішшю, а нагальною потребою на передовій. “Ці дрони мають критичне значення для наших військових завдяки своїм можливостям. Вони забезпечують тепловізійне спостереження, фіксацію найменших рухів на великій відстані – це не просто техніка, це інструмент виживання й ефективного реагування”, – зазначив він. Полковник Трофіменко також висловив щиру вдячність Львівській ОВА за підтримку та розуміння потреб прикордонників у бойових умовах.

Наталка РАДИКОВА

Мандрівка крізь історію: автобусом від Львова до Кракова

Мандрівка крізь історію: автобусом від Львова до Кракова
Мандрівка крізь історію: автобусом від Львова до Кракова

Автобусна подорож Львів – Краків – це чудова можливість не лише дістатися до Польщі, але й насолодитися мальовничими пейзажами та культурними багатствами Східної Європи. Цей маршрут об’єднує багатовікові традиції та сучасні зручності, роблячи поїздку комфортною та цікавою. У цій статті ми розглянемо основні переваги автобусних поїздок між Львовом та Краковом, поділимося корисними порадами для комфортної подорожі та відзначимо цікаві місця на маршруті.

Комфорт автобусної подорожі

Сучасні автобуси, що курсують маршрутом Львів – Краків, забезпечують високий рівень комфорту для пасажирів. Вони обладнані зручними сидіннями, кондиціонерами та обігрівачами, що дозволяє підтримувати оптимальну температуру в салоні протягом усього року. Крім того, більшість автобусів пропонують доступ до безкоштовного Wi-Fi, що дозволяє залишатися на зв’язку під час подорожі. Також у салоні є розетки для зарядки електронних пристроїв та туалети, що робить поїздку ще зручнішою.

Визначні місця на маршруті

Подорожуючи автобусом Львів – Краків, ви зможете побачити багато цікавих місць та краєвидів, що зроблять вашу подорож ще більш захоплюючою:

  • Львів: Початок вашої подорожі, Львів, славиться своєю багатою історією, архітектурою та затишними кав’ярнями. Не забудьте відвідати Площу Ринок, Львівську оперу та Високий замок.
  • Перемишль: Місто на кордоні з Польщею з багатою історією та цікавою архітектурою. Варто завітати до Перемишльського замку та римсько-католицького костелу.
  • Жешув: Польське місто з багатою культурною спадщиною. Не пропустіть можливість прогулятися старим містом і відвідати Жешувський замок.
  • Тарнув: Мальовниче містечко з багатою історією та чудовими краєвидами. Рекомендується відвідати Тарнувську ратушу та кафедральний собор.
  • Краків: Кінцева точка вашої подорожі, Краків, відомий своїми історичними пам’ятками, середньовічною архітектурою та культурними закладами. Обов’язково відвідайте Вавельський замок, Ринкову площу та собор Святої Марії.

Поради для комфортної подорожі

Щоб зробити вашу поїздку автобусом Львів – Краків максимально приємною, зверніть увагу на кілька корисних порад:

  • Попереднє бронювання квитків: Забезпечить вам місце в автобусі та можливість вибору найкращого сидіння.
  • Візьміть з собою легкий перекус і воду: Хоча в деяких автобусах є міні-бари, краще мати щось під рукою.
  • Вибирайте зручний одяг: Довга поїздка може бути виснажливою, тому важливо мати комфортний одяг.
  • Забезпечте собі розваги: Книга, музика або фільм допоможуть скоротити час у дорозі.
  • Подорожуйте з друзями або родиною: Разом час минає швидше та цікавіше.

Висновок

Автобусна подорож від Львова до Кракова – це чудова можливість побачити красу Східної Європи та відвідати одні з найцікавіших міст. Сучасні автобуси забезпечують високий рівень комфорту, а подорож принесе багато позитивних вражень. Дотримуючись наших порад, ви зможете зробити свою подорож максимально приємною та комфортною. Насолоджуйтесь вашою європейською мандрівкою!

Юлія СПЕНСЕР

Мешканці Журавно на ретро фото 1930-х років

Журавно на фото міжвоєнного часу. З колекції NAC.

Родинні фотоальбоми — справжні скарбниці історій. У кожній світлині — долі, пам’ять, атмосфера давно минулих днів. Сьогодні ми ділимось із вами унікальними ретрофотографіями зі селища Журавно на Львівщині, що тепер входить до складу Стрийського району. Ці світлини — частина родинного архіву пані Ольги Онуфрієнко, яка зберегла історію своєї родини та поділилася нею з нами.

Подружжя, Петро та Ольга Януш, м. Журавно, 1939 рік.
Подружжя, Петро та Ольга Януш, м. Журавно, 1939 рік.

На першій фотографії — подружжя Петро та Ольга Януш. Знімок зроблено у 1939 році, в Журавному. Петро Януш був високоосвіченою людиною — закінчив Краківський університет, активно працював над створенням осередків товариства «Просвіта» на Тернопільщині та Львівщині. Його дружина, Ольга — зв’язкова Української повстанської армії.

Журавно на фото міжвоєнного часу. З колекції NAC.
Журавно на фото міжвоєнного часу. З колекції NAC.
Журавно на фото міжвоєнного часу. З колекції NAC.
Журавно на фото міжвоєнного часу. З колекції NAC.
Журавно на фото міжвоєнного часу. З колекції NAC.
Журавно на фото міжвоєнного часу. З колекції NAC.

Та їхня історія має трагічний поворот. У 1940 році Петра заарештували енкаведисти. Відтоді про нього нічого не було чути. Незабаром після того померла й Ольга — їй було лише 20 років. Єдиним, хто залишився від цієї родини, був їхній піврічний син Богдан — батько пані Ольги Онуфрієнко.

Просвітяни, Львівщина, 1930-ті роки
Просвітяни, Львівщина, 1930-ті роки
Просвітяни, Львівщина, 1930-ті роки
Просвітяни, Львівщина, 1930-ті роки
Провітянський хор у Журавно, 20 вересня 1936 рік.
Провітянський хор у Журавно, 20 вересня 1936 рік.

Крім родинного портрету Янушів, у колекції збереглися ще кілька знімків просвітян Львівщини 1930-х років. Це цінні візуальні свідчення про культурне життя та громадську активність тогочасного українського суспільства.

Журавно на фото міжвоєнного часу. З колекції NAC.
Журавно на фото міжвоєнного часу. З колекції NAC.
Журавно на фото міжвоєнного часу. З колекції NAC.
Журавно на фото міжвоєнного часу. З колекції NAC.
Журавно на фото міжвоєнного часу. З колекції NAC.
Журавно на фото міжвоєнного часу. З колекції NAC.

Ці фото не просто чорно-білі зображення — це мовчазні свідки великих і малих доль, які творили історію України.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело фото: Історія України в ретро світлинах

Ігор Богдан, попри важку недугу, їде до Львова з сольним концертом «Перелітний птах»

Ігор Богдан
Ігор Богдан

У неділю, 8 червня, у Львові, у Центрі Довженка, що на Сихові, відбудеться великий сольний концерт заслуженого артиста України Ігоря Богдана. “Перелітний птах” – так називається концертна програма знаного співака, якого вже майже п’ять десятиліть обожнює вибаглива львівська публіка. Початок концерту – о 19:00.

Останнім часом Ігор Богдан примусив своїх шанувальників не на жарт похвилюватися за стан його здоров’я. У своєму Фейсбуку популярний співак приголомшив свою аудиторію відвертим дописом: “…20 січня 2025 р. в мене діагностували рак шкіри. 4 березня зробили першу операцію, 15 квітня – ще одну. У вересні призначили повторні аналізи. Після всіх цих подій мої плани різко помінялися. Що буде дальше – знає тільки Всевишній”.

На щастя, у травні артист почувався набагато краще! “Уже навіть відпрацював концерт в Калгарі (виконавець багато років живе в Канаді), який був присвячений матерям, – ділиться Ігор Богдан. – І тепер живу мрією і надією зустрітися з львівʼянами. Зараз я вирішив повернутися в Україну, щоб ще раз разом поспівати на концерті 8 червня. Як про це не важко говорити, але скоріше всього, мої поїздки будуть припинятися і мої концерти також. Це вже майже остаточне рішення. Я вдячний за всі ці роки своєму глядачеві і запрошую 8 червня на ще одну зустріч. Хочеться надіятися на щасливий фінал, але все в Божих руках. Всіх обіймаю”. Прихильники під дописом висловили своєму улюбленому співакові десятки теплих слів підтримки.

У концертній програмі “Перелітний птах” товариство на сцені Ігорю Богдану складуть музиканти із гурту “Галичани”. Співак об’єднав у цьому концерті усе найкраще та найулюбленіше зі свого творчого доробку. Відтак слухач неодмінно почує популярні пісні “Блукаюча зоря”, “Заграй мені, скрипалю”, “В коханні старості не має”, “Не сип, мила, скла” та багато інших хітів. Окремий блок у програмі займають народні пісні.

Квитки на сольний концерт Ігоря Богдана у Львові 8 червня у Центрі Довженка доступні онлайн: https://bit.ly/bohdan_pr

Галина ГУЗЬО

Десятки дронів та обладнання: благодійники підсилили фронт на понад 7 млн гривень

Благодійниками передали безпілотники «Сіромаха», «Mavic», тепловізори, а також інше військове обладнання нашим бойовим підрозділам.
Благодійниками передали безпілотники «Сіромаха», «Mavic», тепловізори, а також інше військове обладнання нашим бойовим підрозділам.

Українські захисники отримали значне підсилення: десятки безпілотників типу “Сіромаха” та “Mavic”, тепловізори та інше військове обладнання були передані бойовим підрозділам, що перебувають у найгарячіших точках фронту. Ця масштабна допомога, вартістю понад 7 мільйонів гривень, стала можливою завдяки успішному “Аукціону Єдності”, проведеному в травні цього року.

За інформацією, оприлюдненою благодійником Юрієм Доскічем, серед отримувачів допомоги – бригади Національної Гвардії України, зокрема:

  • “Рубіж”
  • “Азов”
  • “Хартія”
  • “Лють”
  • “Спартан”
Благодійниками передали безпілотники «Сіромаха», «Mavic», тепловізори, а також інше військове обладнання нашим бойовим підрозділам.
Благодійниками передали безпілотники «Сіромаха», «Mavic», тепловізори, а також інше військове обладнання нашим бойовим підрозділам.

Ці підрозділи відіграють ключову роль у захисті України від російської агресії.

Особливе підсилення отримала 77-ма окрема аеромобільна бригада ДШВ ЗСУ, якій було направлено 20 дронів. Три безпілотники та тепловізори передані підрозділу особливого призначення “КОРД”. Також допомогу отримала армійська авіація міста Броди, чиї воїни постійно оберігають спокій українців від російських безпілотників типу “Шахед”.

Ключовим джерелом фінансування для цієї масштабної допомоги став “Аукціон Єдності”, що відбувся 9 травня у стінах Підгорецького замку на Львівщині. Захід об’єднав представників влади, волонтерів, військових, бізнесменів та благодійників. Завдяки їхнім спільним зусиллям вдалося зібрати понад 7 мільйонів гривень. Ці кошти тепер спрямовані на підвищення обороноздатності країни.

Благодійниками передали безпілотники «Сіромаха», «Mavic», тепловізори, а також інше військове обладнання нашим бойовим підрозділам.
Благодійниками передали безпілотники «Сіромаха», «Mavic», тепловізори, а також інше військове обладнання нашим бойовим підрозділам.

Важливо зазначити, що частина зібраних коштів також буде спрямована на продовження унікального проєкту духовної реабілітації українських ветеранів, що передбачає відвідування святої гори Афон. Ця ініціатива має на меті надати психологічну та духовну підтримку військовослужбовцям, які повернулися з фронту.

Юрій Доскіч висловив щиру подяку всім, хто долучився до організації та проведення аукціону, зокрема ідейним натхненникам, представникам бізнесу, влади, благодійникам та організаторам: Оресту та Христині Кавецьким, Максиму Козицькому, Андрію Побурку, Благодійному Фонду сімʼї Доскіч, Сергію Бадяку, Леву Скопу, Ірині Прокопович та Олегу Дещиці, Олександру Колеснікову, військовому оркестру Навчального центру імені Василя Вишиваного.

Благодійниками передали безпілотники «Сіромаха», «Mavic», тепловізори, а також інше військове обладнання нашим бойовим підрозділам.
Благодійниками передали безпілотники «Сіромаха», «Mavic», тепловізори, а також інше військове обладнання нашим бойовим підрозділам.

Благодійники наголошують, що робота з допомоги фронту триває, адже перемога можлива лише за умови об’єднання зусиль усього суспільства.

Наталка РАДИКОВА

Чашка такої кави зранку може продовжити життя — рецепт

Кава
Кава

На острові Ікарія люди п’ють цю каву та живуть до 100 років. Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, розкажемо як їм це вдається.

Напій, який бадьорить зранку та надає енергії для виконання повсякденних справ, популярний у всьому світі. Хтось замість кави обирає чорний чай, а комусь не підходить ні те, ні інше. Як би там не було, кава займає вагоме місце в житті багатьох людей.

Жителі грецького острова Ікарія знають рецепт цього напою, який, за їхніми словами, допомагає дожити до 100 років. У цій публікації ми поділимося тим, що відомо з мережі Інтернет про цю чудодійну каву.

Кава в турці
Кава в турці

Як приготувати корисну каву

Жителі цього острова вірять, що кава може сприяти довголіттю, якщо її правильно приготувати. У такому разі напій не шкодить здоров’ю, а навпаки — позитивно впливає на серце та рівень цукру в крові.

Грецька кава славиться не тільки своїм смаком і ароматом, а ще й неспішним способом приготування. Її подають у кав’ярнях, готують удома та зустрічають з нею гостей.

Спосіб приготування грецької кави: дрібно змелені зерна заварюють на повільному вогні в маленькій посудині з довгою ручкою — її називають туркою або бріки. Напій подають прямо з гущею, без проціджування, тому каву п’ють неквапливо, чекаючи, поки гуща осяде на дно чашки.

Кава в турці
Кава в турці

Обирайте той сорт кави, який вам до вподоби, — головне, щоб зерна були дуже дрібно змелені, майже в пудру. На одну порцію насипте чайну ложку меленої кави в турку й долийте 60 мл води. Поставте на повільний вогонь — і тут важливо нічого не мішати. Незабаром на поверхні з’явиться пінка — це фірмова риса грецької кави, яку обов’язково потрібно зберегти.

Щойно пінка почне підніматися до країв, але ще не закипіла — знімайте з вогню. Якщо допустити кипіння, пінка зникне, і смак кави буде зіпсований. Розливайте каву по чашках повільно та рівномірно, щоб кожному дісталося трохи пінки. Невелика кількість гущі потрапить у кожну чашку — так і має бути.

Наталка СТУДНЯ

Львівський Фотомузей запрошує на вечір пам’яті Іванни Синенької-Іваницької – співачки, що несла українську пісню світом

Львівський Фотомузей запрошує на вечір пам'яті Іванни Синенької-Іваницької – співачки, що несла українську пісню світом

У вівторок, 3 червня, о 18:00 у Львівському Фотомузеї (вул. Коперника, 17, Львівський палац мистецтв) відбудеться зворушлива зустріч, присвячена життю та творчості видатної української співачки Іванни Синенької-Іваницької. Захід проходить у рамках проєкту “Митці української діаспори: чотири історії успіху”, що реалізується у співпраці з Музично-меморіальним музеєм Соломії Крушельницької.

Життєвий шлях, сповнений відданості та мистецтва

Про непересічну долю Іванни Синенької-Іваницької (1897-1988) розповідатиме Галина Огорчак, зберігач фондів. Народившись на Тернопільщині у багатодітній інтелігентній родині, Іванна все своє життя присвятила українській культурі та народу. Її шлях пролягав через навчання у Празькій консерваторії, виступи на провідних європейських сценах, а також роботу в Ужгородському театрі під керівництвом видатного українського актора та режисера Миколи Садовського.

Іванна Синенька-Іваницька стала однією з перших, хто у міжвоєнний період здійснив радіозаписи українських пісень у Празі, Львові та Відні. Її кришталевий голос став символом незламності та вірності рідній культурі. Разом зі своїм чоловіком, сотником УСС (Українських Січових Стрільців) Сократом Іваницьким, вона пережила війну, еміграцію та роки поневірянь, але ніколи не зрадила українській пісні. Її творчість та особиста відданість залишили по собі значну мистецьку та духовну спадщину.

Спадщина, що живе

Свій земний шлях Іванна Синенька-Іваницька завершила у Мюнхені, Німеччина, де й була похована серед української громади на цвинтарі Вальдфрідгоф. Її ім’я до сьогодні є взірцем служіння українській культурі та боротьби за збереження національної ідентичності за кордоном.

Подію висвітлюватимуть провідні медіаресурси Львова та Західної України, зокрема Українське радіо. Львів, Радіо “Львівська Хвиля”, Сайт про Захід України “Бомок”, Інформаційна агенція “Гал-інфо”, Громадський сайт Львова “Форпост”, Інтернет-видання “Діло”, Фотографії Старого Львова та Площа Галицька.

Гостей вечора гостинно пригощатиме Кава Старого Львова.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

«Рай/Пекло — вибір у кожного свій»: Мистецтво, що змушує обирати (відео)

Виставка «Рай/Пекло – вибір у кожного свій» в Zag Gallery
Виставка «Рай/Пекло – вибір у кожного свій» в Zag Gallery

У самому серці культурного простору, Zag Gallery відкриває виставку, що запрошує глядача до глибоких роздумів над фундаментальними питаннями людського буття. «Рай/Пекло – вибір у кожного свій» – це не просто експозиція, а цілісний кураторський проєкт, який поєднує класичне мистецтво з сучасними інтерпретаціями, створюючи багатошаровий діалог про добро і зло, вибір і відповідальність. Цієї суботи, 31 травня 2025 року, двері галереї відчинені для всіх охочих зануритися у цей унікальний світ. На трьох поверхах представлено 146 творів від 66 художників.

Класика та новаторство: Дюрер і Раймонді

Одним із центральних елементів виставки є експозиція робіт двох видатних майстрів Ренесансу – Альбрехта Дюрера та Маркантоніо Раймонді. Представлені у вишуканих зелених рамах, ці гравюри переносять нас в епоху, коли мистецтво було провідником духовних ідей.

Виставка «Рай/Пекло – вибір у кожного свій» в Zag Gallery
Виставка «Рай/Пекло – вибір у кожного свій» в Zag Gallery

Альбрехт Дюрер (1471–1528) – німецький живописець, графік, теоретик мистецтва, визнаний одним з найбільших майстрів Північного Відродження [1]. Його гравюри, зокрема серії “Апокаліпсис” та “Страсті Христові”, вирізняються надзвичайною деталізацією, глибокою символікою та емоційною насиченістю. Дюрер віртуозно володів технікою гравюри, використовуючи її для поширення своїх релігійних та моральних послань.

Маркантоніо Раймонді (бл. 1470/1482 – до 1534) – італійський гравер, який відіграв ключову роль у поширенні ідей та форм Високого Відродження по всій Європі [2]. Він був першим значним гравером, що спеціалізувався виключно на репродукційних гравюрах, відтворюючи композиції інших художників, зокрема Рафаеля. Його роботи, хоч і носять характер репродукцій, відзначаються високим рівнем майстерності та дозволили широкому колу поціновувачів ознайомитися з творами великих майстрів.

Виставка «Рай/Пекло – вибір у кожного свій» в Zag Gallery
Виставка «Рай/Пекло – вибір у кожного свій» в Zag Gallery

Порівнюючи роботи Дюрера і Раймонді на цій виставці, можна побачити відмінності в їхньому підході. Якщо Дюрер часто виступав як самостійний творець, що вкладав у свої гравюри власне бачення та глибоку філософію, то Раймонді, хоч і був видатним гравером, переважно служив провідником чужих ідей, забезпечуючи їх розповсюдження. Цікавим є те, що роботи Дюрера на виставці розміщені колом у циліндричному просторі. Це не випадкове рішення: така організація експозиції по-особливому занурює глядача у світ Дюрера, створюючи ефект нескінченності та циклічності, що резонує з універсальністю тем, порушених художником.

Сучасні інтерпретації та український контекст

Особливе місце у виставці займає інсталяція «Чистилище» Руслана Лучко – композиція зі скла та дзеркал, що викликає глибокі роздуми. Прозорість скла та віддзеркалення дзеркал створюють відчуття ефемерності, переходу, невизначеності. Ця робота символізує проміжний стан, той самий простір чистилища, де відбувається усвідомлення та трансформація. Глядач, віддзеркалюючись у поверхнях, стає частиною інсталяції, занурюючись у власні роздуми про власні вчинки та їхні наслідки. Це потужне візуальне висловлювання про внутрішній світ людини та її прагнення до очищення.

Виставка також представляє знакову роботу Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Ця масштабна картина, що є одним з найвідоміших шедеврів українського мистецтва, втілює дух свободи, гумору та незламності українського народу. Її присутність у контексті виставки про вибір між Раєм і Пеклом підкреслює важливість історичного вибору, боротьби за власну ідентичність та відстоювання цінностей.

Виставка «Рай/Пекло – вибір у кожного свій» в Zag Gallery
Виставка «Рай/Пекло – вибір у кожного свій» в Zag Gallery

Окремий блок присвячений колекції голландських майстрів Харківського національного музею. Ці твори, що пережили складні часи, є свідченням неперервності культурної спадщини та її здатності об’єднувати народи. Це класичні натюрморти та жанрові сцени, що показують майстерність та естетичні уподобання Золотого віку голландського живопису.

Сучасне мистецтво на виставці представлено роботами харківської мисткині Rina Riga. Її твори вносять сучасну перспективу у вічні питання, піднімаючи нові грані теми “Раю і Пекла” у контексті сьогодення. Це дозволяє простежити, як класичні ідеї трансформуються та переосмислюються у XXI столітті.

Виставка «Рай/Пекло – вибір у кожного свій» в Zag Gallery
Виставка «Рай/Пекло – вибір у кожного свій» в Zag Gallery

На додаток до візуального мистецтва, виставка пропонує оновлені відеопроєкції в імерсивній кімнаті. Цей елемент додає динаміки та інтерактивності, дозволяючи глядачеві ще глибше зануритися у тематику виставки, відчути її на емоційному рівні та стати повноправним учасником мистецького діалогу.

Підсумки та роздуми

Отже, виставка «Рай/Пекло – вибір у кожного свій» у Zag Gallery – це знакова подія, що вдало поєднує різні епохи та стилі, створюючи цілісний та глибокий наратив. Вона спонукає до осмислення фундаментальних питань людського існування, звертаючись як до класичних джерел, так і до сучасних інтерпретацій. Кураторський підхід, що проявляється у розташуванні робіт Дюрера, інсталяції «Чистилище» та включенні творів сучасних українських художників, робить цю виставку не просто зібранням шедеврів, а платформою для діалогу та самопізнання.

Рай і Пекло – це не лише біблійні поняття, а й метафори внутрішнього стану людини, її щоденних виборів, що формують її долю та навколишній світ. Ця виставка не дає готових відповідей, але надає простір для рефлексії, нагадуючи, що кожен з нас має свободу вибору – і саме цей вибір визначає, чи рухаємося ми до світла, чи до темряви. Це важливе нагадування про відповідальність, що лежить на кожному з нас, і про безмежні можливості для саморозвитку та творення.

Денис ГУГНИН

Список літератури:

[1] Альбрехт Дюрер. Вікіпедія. Доступно за посиланням: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D1%80%D0%B5%D1%85%D1%82_%D0%94%D1%8E%D1%80%D0%B5%D1%80

[2] Маркантоніо Раймонді. Вікіпедія. Доступно за посиланням: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%BE_%D0%A0%D0%B0%D0%B9%D0%BC%D0%BE%D0%BD%D0%B4%D1%96

Суші для новачків: які роли варто скуштувати першими

Суші
Суші

Не всі з нас виросли з васабі на столі. Для когось перше знайомство із суші — це трохи стрес, трохи цікавість і дуже багато питань. Що брати? Чи не буде занадто гостро? А якщо мені не сподобається сира риба? Знайомо, правда? Добра новина — починати можна м’яко. І смачно. У Львові з цим пощастило: суші у Львові давно перестали бути чимось екзотичним. Це вже своя історія. Тож, якщо ви щойно ступили на цей рисовий шлях — ось кілька підказок, з чого краще почати.

Каліфорнія — класика для тих, хто вагається

Це як капучино серед кави — універсально, зрозуміло і смачно. Рол «Каліфорнія» найчастіше готують з крабовими паличками (або сурімі), авокадо, огірком і майонезним соусом. Обгортається все це ікрою масаго або кунжутом. Смак — ніжний, трохи солодкуватий, текстура — ідеально збалансована. І що важливо: сирої риби там зазвичай немає, тож для першої дегустації підходить на ура.

Філадельфія — для тих, хто хоче м’яко перейти до сирої риби

Якщо ви не проти скуштувати щось ближче до класичних японських суші, але без різких смакових стрибків — спробуйте «Філадельфію». Цей рол зазвичай має всередині вершковий сир і огірок, а зверху — ніжні слайси лосося. Тут усе делікатне: риба свіжа, але не «морська» на смак, сир додає кремовості, а огірок трішки хрумтить. Комбінація, яка не лякає.

Овочеві роли — коли хочеться чогось легкого

Так, суші бувають і без риби. І ні, вони не гірші. Навпаки — це чудовий старт для тих, хто боїться морепродуктів. Наприклад, рол з авокадо й огірком — це свіжа, легка і дуже ненав’язлива страва. До того ж, овочеві роли часто мають цікаві поєднання — з болгарським перцем, манго або навіть запеченим баклажаном. Це вже не просто їжа, це гра смаків.

Темпура роли — для тих, хто не проти гарячого

Не всі суші — холодні. Темпура — це коли роли обсмажують у клярі. Виходить щось схоже на теплі хрусткі подушечки, які тануть у роті. Зазвичай у таких ролах — креветка, вугор або курка, плюс трохи овочів і соусу. Якщо не хочеться одразу йти в сире — це чудовий компроміс.

Нігірі — просто і по-японськи

Якщо хочеться мінімалізму — спробуйте нігірі. Це невеликий шматочок рису, зверху якого лежить тоненька скибочка риби або креветки. Жодного зайвого — і саме це робить нігірі особливими. Для новачка підійдуть нігірі з лососем або тунцем — вони м’які, без агресивного присмаку.

Що пити з суші?

Вода — завжди безпрограшно. Зелений чай — класика. Але якщо хочеться чогось міцнішого, спробуйте саке або біле вино. Головне — не перебити смак самої страви.

Декілька порад, щоб не зіпсувати перше враження

  1. Не змішуйте васабі з соєвим соусом — це моветон. Японці ніколи так не роблять.
  2. Імбир їдять між різними видами ролів, а не разом із ними — це як перезавантаження смаку.
  3. Якщо не вмієте користуватись паличками — ніхто не засудить. Їсти руками — це теж ок.
  4. Не бійтеся питати офіціанта — вони зазвичай раді допомогти з вибором.

І насамкінець

Суші — це не тільки їжа. Це ритуал. Це спосіб сказати собі: «сьогодні я хочу зробити щось хороше для себе». Тож починайте з малого, обирайте те, що справді цікаво, не бійтеся експериментів. А ще краще — кличте друзів і відкривайте суші-всесвіт разом. Бо чим більше смаків — тим більше вражень. А з часом, може, й самі станете тим, хто радитиме іншим: «ну от рол “Кіото” — маст хев, повір!».

Єгор ТУМАН

Єврейська карикатура міжвоєнного Львова

Єврейська карикатура міжвоєнного Львова

Ужиткова графіка не надто часто опиняється в полі зору сучасних мистецтвознавців, здебільшого поступаючись більш «високим» видам мистецтва – живопису, станковій графіці тощо. Але кількість публікацій, присвячених історії української графіки загалом та ужиткової графіки Східної Галичини, збільшується, і в цих публікаціях (зокрема у двох монографіях О. Лагутенко [1]) зрідка трапляються посилання на тему ще менш популярну та вузькоспеціалізовану, а саме: на деталі розвитку ужиткової графіки єврейських митців Львова 1900–1939 рр.

Поява, розвиток, а згодом і розквіт ужиткової газетно-журнальної графіки може вважатись міждисциплінарною темою, дотичною також до історії преси. Водночас вона містить достатньо матеріалів суто мистецтвознавчих досліджень. Зокрема теорію та історію мистецтва мусять цікавити такі аспекти ужиткової графіки, як репродукування творів образотворчого мистецтва; розвиток мистецтва фотографії (як репортерської, так і мистецької); розвиток карикатури; стилістичні особливості рекламних оголошень та їх зв’язок з провідними мистецькими стилями тощо. Деякі аспекти. пов’язані з розвитком карикатури у єврейському мистецтві Галичини цього періоду, згадувались у монографії авторки, присвяченій світському єврейському мистецтву [2]. Ця стаття є побіжним оглядом деяких аспектів політичної сатири в карикатурі єврейської преси Східної Галичини.

Єврейська періодика Східної Галичини першої третини ХХ ст.

Щоденні, щотижневі, щомісячні та щорічні видання, а також одноденки (інформаційні листки, видані на честь виняткових подій), присвячені суспільному, політичному та культурному життю єврейської діаспори, видавались у Львові протягом всієї історії існування преси. Ці видання друкувались німецькою та польською мовами, а також їдиш та івритом. Єжи Мислінський, автор дослідження «Prasa polska w Galicji w dobie autonomicznej 1867–1918» [3], пишучи про галицьку єврейську пресу, зокрема зазначає:

«Єврейська меншина Галичини, сконцентрована переважно у містах, налічувала близько 10% від загального населення краю. Вона користувалась австрійською німецькомовною пресою, а також власною пресою, котра виходила на їдиш, івриті, німецькою та польською мовою. Враховуючи той факт, що австрійська статистика не вважала їдиш самостійною мовою, важко вказати точні дані стосовно єврейської преси. У 1881–1911 щороку видавалось 12–20 видів часописів. Загальні наклади єврейських суспільно-політичних видань у 1881 р. становили близько 75 000 примірників, а у 1910 – більше від 2 000 000. У середині XIX ст. єврейські часописи видавались на івриті. Початково асиміляція в Галичині мала германізаційний характер, що пояснює наявність єврейських часописів німецькою мовою (“Lemberger Judische Zeitung”, “Der Israelit”).

У 1881 році у Львові почала видаватись “Ojczyzna” (300–500 прим.) – перший часопис асиміляційного напрямку польською мовою. Цей же напрям представили потім “Jedność”, краківський “Tygodnik”, львівське академічне видання “Zjednoczenie”, а також “Słowo Żydowskie” (Тернопіль). Асиміляційні тенденції підтримувала також краківська газета “Der Tag”, що видавалось з 1909 р. (1500–5000 прим.).

Серед часописів сіоністського напрямку найстаршим був львівський щотижневик “Przyszłość”, що його видавали у 1890–1897 рр. (350–600 прим.), потім “Wschód” (700–1000 прим.), а також щомісячне видання для молоді “Moriah” (800–1200 прим.). Ці тенденції підтримувала львівська газета мовою їдиш “Tagblat” (6000 прим. у 1913). Позаяк сіоністи Петербурга не отримали дозволу на видання власного часопису, починаючи з 1 січня 1899 р. вони почали видавати у Кракові двотижневик “Der Jud”, котрий редагувався в Одесі, а поширювався у росії та в Польщі. Також у цьому керунку працювали видання “Die Jidisze Familie” та “Die Folkscajtung”. У Кракові у 1909–1911 рр. М. Фішер (Fischer) видавав щотижневик “Judische Illustrierte Zeitung”.

Інформація про галицьку єврейську пресу була б неповною, якби ми не вказали тут декілька назв соціалістичних видань. До найстарших належав львівський двотижневик “Der Arbajter” (1893–1896 рр., 500 прим.), що його діяльність продовжував “Jidiszes Folksblat” (550–600 прим.). Також слід назвати “Die Jidisze Folkscajtung” (1700 прим.), “Der Jidiszer Socjaldemokrat” (800 прим.), а також краківський тижневик “Jidisze Arbajtercajtung” (1904–1907. 800 прим.) та “Der Socjaldemokrat”, котрий видавався з 1908 р. у Львові (250–1500 прим.)».

Окрім процитованого видання, із сучасніших оглядів теми єврейської преси Галичини зокрема та Польщі загалом варто згадати статтю Адама Дилевського «Żydzi w życiu gospodarczym II RP. Сz. 5. Przemysł wydawniczy i poligraficzny» [4] та ін. Сподіваюсь, наведені тут видання у майбутньому полегшать пошук першоджерел інших дослідників теми ужиткової графіки у єврейському мистецтві Галичини.

В контексті єврейського мистецтва львівська єврейська преса цього періоду була суттєво вагомішою – і за кількістю, і за значущістю – за краківську. Пізніше, у міжвоєнний період, коли суттєво зросла кількість польськомовної єврейської періодики, безумовним її лідером стала львівська щоденна газета польського єврейства «Chwila».

Звісно, далеко не всі ці видання ілюструвались, – якщо не вважати ілюстраціями рекламні блоки та віньєтки. Ті ж видання, що потребували ілюстрацій через особливості, користуючись сучасною термінологією, текстового контенту, також досить різко різнилися між собою. Так, щорічники на зразок «Rocznika Żydowskiego» містили чудові репродукції творів відомих львівських єврейських художників. Стилістично це видання частково нагадувало німецький єврейський інформаційно-культурний журнал «Menorach» [5], підкреслено стримана та водночас піднесена стилістика котрого призначалась для заможної та освіченої єврейської буржуазії.

Натомість концепція інших щоденних газет, адресованих ширшим верствам єврейської діаспори, – міщанам, купцям, різночинцям тощо, – не тільки дозволяла постійно звертатись до жанру карикатури, але й, на відміну від більш «буржуазних» видань, у певному сенсі навіть вимагала такого жесту від головних редакторів. «Гарячі» новини будь-якого походження – від муніципальних до міжнародних – потребували в тому числі візуальних коментарів редакції; найлаконічнішим методом таких коментарів була саме карикатура.

Деякі карикатуристи Львова 1920–1930-х

У міжвоєнному Львові репутацію професійних карикатуристів-ілюстраторів щоденної періодики заробили, зокрема, такі художники, як Броніслав Шнейдер, Якуб Бікельс [6], Іґнацій Ізидор Гольдхубер, Євґеніуш Ґросс, Фриц Клейман (Клейманн), Міхал Тоепфер та Яніна Форзіммер.

Броніслав (Бено) Шнейдер (Schneider Bronisław, Beno), рисувальник, карикатурист, графік. Народився у 1915 р. у Львові. Вчився у Краківській академії мистецтв, потім закінчив факультет архітектури Львівської Політехніки. Свої сатиричні малюнки друкував у львівських часописах «Szczutek», «Wróble na dachu», «Omnibus». Після 1939 року співпрацював з радянським гумористичним виданням «Крокодил», що мав окремий випуск у Західній Україні. Окрім карикатури та рекламної графіки, займався також архітектурним проєктуванням інтер’єрів.

Якуб Бікельс (Bickels Jakub), психіатр, а також рисувальник та карикатурист, народився у Львові у 1911 р. Займався переважно політичною сатирою, а також портретами та карикатурами. Був постійним співробітником видання «Szpilki» з моменту його заснування (1935). Публікував свої малюнки також у часописах «Sygnały», «Wiadomosci Literackie», «Nasz Przegląd ilustrowany» тощо.

Іґнацій Ізидор Ґольдхубер-Чай (Goldhuber-Czaj Ignacy, Izydor), живописець, народився у 1896 р. на Волині, жив у Західній Галичині. Протягом 1920–1921 рр. навчався у Вільній школі живопису та рисунку ім. Мехоффера у Кракові; мешкав у Закопане. Працював статистом у кіно та театрі; входив до складу Спілки професійних польських художників. Натюрморти та пейзажі його авторства зрідка брали участь у виставках; іноді художник звертався до портрета та карикатури. Відомо також, що він створював декорації для Єврейського театру (Краків).

Євґеніуш Ґросс (Gros(s) Eugeniusz), живописець, педагог та суспільний діяч, народився у 1878 р. у Львові. Навчався у Львівській Політехніці, на факультеті інженерії. Протягом 1907–1909 рр. вчився у Краківській академії мистецтв, в майстерні Леона Вичулковського. Потім вивчав рисунок у Промисловій школі у Кракові. Близько 1920 р. оселився в Торуні, де багато років по тому працював викладачем. Протягом 1920–1936 рр. був активним діячем поморської філії Товариства прихильників образотворчого мистецтва, а також співзасновником Братства митців у Торуні, яке організувало більше від 30 виставок. Працював реставратором; був популяризатором мистецтва на радіо та у торунській пресі. Під час ІІ Світової війни мусив переховуватись, повернувшись до міста у 1947 р., став одним з співзасновників Торунської філії Спілки польських художників. Малював переважно краєвиди, а також натюрморти, зокрема з квітами; крім того, працював у жанрах карикатури та плакату.

Фриц (Фридерік) Клейман(н) (Kleinman(n) Fryc (Fryderyk), живописець, рисувальник, карикатурист та театральний декоратор, народився у 1896 (1897?) р. у Львові; загинув там же у 1943 році. Навчався у Кракові, Відні та Парижі. До війни співпрацював з львівськими артистичними виданнями: «Szczutek», «Wróble na dachu», «Szpilki», друкуючи в них гумористичні та сатиричні малюнки. Його мистецтво сформувалось на засадах німецького експресіонізму, зокрема, творчості Кірхнера, а згодом мало ознаки конструктивізму (вплив творчості Ф. Леже). Клейман створив ілюстрації до «Дон Кіхота» Сервантеса, а також до «Пісні Пісень» З. Шорра, виданих єврейською мовою. Проєктував театральні декорації для Театру мовою їдиш у Варшаві; для Віленської трупи; а також для єврейського та польського театру у Львові та для аматорської театральної трупи у Станіславові (нині Івано-Франківськ). Він проектував костюми для твору Левіка «Голем»; декорації та костюми для ряду сатиричних ревю студії Гольдфадена, а також три проєкти для львівського театру «Семафор». Протягом 1925–1926 рр. майстрував ляльки для вистав львівського вуличного театру. Під час окупації Ф. Клейман опинився у львівському ґетто, де зробив декорації для єдиної поставленої там сатиричної вистави. Його творчості було властиве тяжіння до деформації образу, багатство уяви, інтелектуальний пошук нових форм. Згодом працював ткачем у Янівському концтаборі, де створив безліч карикатур; відомо, що йому вдалося передати збірку своїх малюнків за межі ґетто.

Щодо життєвих та творчих обставин карикатуриста Міхала Тоепфера (Michał Toepfer), який народився та тривалий час жив і працював у Львові, докладну біографічну розвідку українською першим видав Юрій Винничук. Зокрема, у книжці «Кнайпи Львова» він докладно описує атмосферу львівської ресторації, заснованої Нафтулою, батьком Міхала (серед львівʼян-українців – Михайла Тепфера). Зокрема, у «Кнайпах…» з приводу його діяльності сказано наступне:

«Як на ресторатора він був особою незвичною – малював, рисував, писав, ба навіть у вільну хвилю компонував музику. Мав бзіка на пункті мистецтва, вважав себе митцем і кумплем митців. На повному серйозі високо цінував свої мистецькі здобутки і, яко метр, не шкодував порад – особливо літераторам початківцям, любив підказати що-небудь і малярам та музикам. Ті, в свою чергу, поблажливо його вислуховували, цінуючи передусім незвичну гостинність Тепфера, котра переходила межі прийнятих обов’язків власника кнайпи. (…) На початку віку велику популярність мав карикатурист Казимир Сіхульський. Слава його не давала спокою Нафтулі, і ось він у 1912 р. видає грубезну книженцію на якомусь жахливому бібулястому папері сіро-фіолетової барви під цікавою назвою: “Дзядівські та утішні пісеньки наґрипсував заприсяжений міський римар Міхал Тепфер а карики досить незграбно той сам учинив і в манускрипті видав”. Графоманські віршики були позначені номерами, але десь посеред книжки чекають зовсім незрозумілі для читача прогалини і стрибки в нумерації. Вкінці знаходимо кілька віршиків без номерів, зате з нотами. Такий самий балаган панував на тих вклейках. Спочатку вони були вклеєні з одного боку картки, далі – з обох, а вкінці ідуть картки пусті. Явно концепція автора зазнавала значних творчих нервів. Віршики були занадто слабенькі, аби про них говорити, але карики, чи то пак карикатури були трохи ліпші. З них найліпшою була карикатура самого автора» [7].

Яніна Форзіммер (Forzimerówna Janina), графік та живописець, також була львів’янкою. Вона належала до створеної у 1921 р. групи «Формістів» і брала участь в її виставках. Карикатури цієї художниці друкувались у львівському тижневику «Szczutek». Відомо, що близько 1924 р. вона оселилась за кордоном.

Максиміліан (Макс) Брандель (Maksymilian (Max) Brandel), карикатурист, народився 1910 року, помер 1975 року в Нью-Йорку. Співпрацював з „Chochoł” „Chwila”, „Szczutek” „Szpilki” „Wróble na Dachu”, під час радянської влади в західно-українській редакції “Крокодила”; від смерті від нацистів врятувався завдяки фальшивому паспорту громадянина Коста-Ріки, після війни деякий час працював в Парижі позаштатним редакційним карикатуристом і дизайнером візуального гумору для європейських газет і журналів, а 1948 року емігрував до Сполучених Штатів, де публікувався в „Mad Mogacine”) [8].

Симон (Шимон) Візенталь (Simon (Szymon) Wiesenthal), засновник та керівник Віденського Центру документації, всесвітньо відомий «мисливець» за нацистськими військовими злочинцями, агент і співробітник Моссаду [9], а в студентські роки – львівський карикатурист [10]. Народився 1908 року в Бучачі, помер 2005 року у Відні. Почав навчання в Чеському технічному університеті в Празі; потім, з 1932 року, вчився у Львівській політехніці. Працюючи архітектором, він паралельно рисував карикатури для газети «Chwila» та для сатиричного журналу «Omnibus»: львівська єврейська преса зберегла для історії свідчення його цілком природної суміші хобі та підробітку студентів-архітекторів всіх часів та народів.

Вільгельм Вахтель (Wilhelm Wachtel), художник, графік, ілюстратор. Народився 1875 року у Львові, помер 1942 року в США. Навчався у краківській Академії мистецтв під керівництвом Леона Вичулковського та Леопольда Леффлера, а згодом – в Академії художніх мистецтв у Мюнхені в Ніколауса Ґюзіса. Малював олією та пастеллю, займався графікою, ілюстрував книжки в стилях символізму, імпресіонізму та модерну на теми юдаїзму та сіонізму. 1935 року мав індивідуальну виставку у варшавській галереї Zachęta. Його роботи публікувалися в журналі «Ost und West», у сіоністському альманаху «Rocznik Żydowski», у віденському журналі «Менора», газеті «Inwalida Żydowski» тощо. Під час Другої світової війни він емігрував до Сполучених Штатів, де згодом загинув в автомобільній аварії.

Ці та інші, нині знамениті чи зовсім забуті художники, були випускниками факультетів архітектури чи інженерії Львівської політехніки, Краківської академії мистецтв, Вільної школи живопису та рисунку ім. Мехоффера або приватних шкіл львівських, паризьких та віденських художників. Вони малювали соціальну та політичну сатиру на сторінках видань «Sygnały», «Wiadomosci Literackie», «Nasz Przegląd ilustrowany», «Szpilki», «Szczutek», «Wróble na dachu», «Omnibus» та ін. Крім того, існує значна кількість імен, донині невідомих сучасним дослідникам через те, що автор (чи автори) більшості карикатур на сторінках щоденної, найбільш популярної польськомовної єврейської газети «Chwila» не підписували свої твори і, отже, залишились в історії мистецтв лише завдяки публікаціям своїх малюнків та псевдонімів.

Політична сатира на сторінках єврейської періодики Львова першої третини ХХ ст.

Політична реклама на сторінках єврейської преси була звичайним явищем. Вона присвячувалась переважно ідеалам сіонізму, котрий закликав єврейство діаспори відбудовувати нову батьківщину у Палестині. Піднесений тон політичної реклами добре сполучався із загальним настроєм релігійних сіоністів та просвітників, чия мета полягала в оновленні ментальності власного народу. Надмета ідеологів створення держави Ізраїль полягала в тому, щоби допомогти століттями призвичаєному до Європи єврейству уникнути чергових спалахів антисемітизму єдиним можливим методом: за допомогою алії – масового від’їзду єврейства на історичну батьківщину, де на них щонайменше не полюватимуть нацисти. Водночас ті ж єврейські художники, які малювали ідеологічні карикатури, але не поспішали від’їжджати, ілюстрували культурологічну, переважно аполітичну єврейську періодику, жартуючи над деякими темами у спосіб, котрий донині вражає глядача делікатним, як на сучасника, і м’яким почуттям гумору (іл. 1)

1. Stanisław Dębicki. Okładka do Rydla. Podobizny Rydła i Dębickiego na tylnej okładce książki // Wystawa Lwowskiej książki polskiej I zjazdu bibliotekarzy i III zjazdu bibliofilow polskich we Lwowie. Katalog wystawy grafiki drukarskiej i opraw artystycznych. – Lwów, 1928. – Tabl. V. – Poz. 145.
1. Stanisław Dębicki. Okładka do Rydla. Podobizny Rydła i Dębickiego na tylnej okładce książki // Wystawa Lwowskiej książki polskiej I zjazdu bibliotekarzy i III zjazdu bibliofilow polskich we Lwowie. Katalog wystawy grafiki drukarskiej i opraw artystycznych. – Lwów, 1928. – Tabl. V. – Poz. 145.

Гостра необхідність у політичній сатирі на сторінках єврейської преси виникла досить пізно і обумовлювалась посиленням тиску з боку одразу двох тоталітарних режимів, гітлерівського та сталінського, на Польщу, до складу котрої тоді входила Східна Галичина. Так само й певні питання, пов’язані з суспільними негараздами, висвітлювались карикатурами на сторінках єврейської періодики в останні мирні роки напередодні Другої світової. Карикатури такого типу у «Chwili» вирізняє, як на смак сучасника, напрочуд тонкий гумор, який можна вважати характерною ознакою культури Східної Галичини міжвоєнного періоду.

2. Wilchelm Wachtel. Dla kogo? // Szymon Spund. Pożegnanie z golusem Wilchelma Wachtla. // Chwila. – 16 02 1936. – No 6072. – S. 5.
2. Wilchelm Wachtel. Dla kogo? // Szymon Spund. Pożegnanie z golusem Wilchelma Wachtla. // Chwila. – 16 02 1936. – No 6072. – S. 5.

Тем, котрі стосувались антитоталітарної та антивоєнної тематики, зрідка торкався один з широко відомих на той час єврейських митців Галичини Вільгельм Вахтель. У циклі літографій «Прощання з вигнанням» один з сюжетів присвячено євреям, котрі поверталися інвалідами з Першої світової війни (іл. 2). Не слід відносити цю тему до випадкових або до підручних методів маніпуляції свідомістю широких верств читачів: про дійсні масштаби цієї проблеми свідчить той факт, що у Кракові протягом 1921–1937 рр. видавалась газета «Inwalida Żydowski», заснована при «Товаристві єврейських інвалідів, вдів та сиріт, що постраждали у Польщі під час І Світової війни».

Карикатури на політиків, від котрих залежало майбутнє Європи, з’являються на сторінках львівської преси лише наприкінці 1930-х, попри те, що новини з СРСР та Німеччини, в тому числі тривожні, акуратно перекладались для читачів цього видання з початку його існування. Так, у лютому 1931 р. газета друкує поруч два матеріали, присвячених єврейському питанню в Німеччині та в УРСР. У першому говориться про те, «що домішку єврейської крові, навіть у третьому поколінні, достатньо для заборони: (…) євреї не можуть служити в війську і не повинні голосувати на виборах. (…) Євреї сприймаються як іноземці з обмеженими правами, зокрема у сферах […] освіти, видавничої справи часописів німецькою мовою (позаяк інші взагалі припиняють своє існування), купівлі нерухомості тощо».

Поруч новини з УРСР повідомляють про Всесоюзну конференцію економічної ситуації євреїв в Росії, що відбулась у Києві під егідою української Академії наук і зокрема розглядала проблематику єврейських освітніх та виховних інституцій в СРСР, в тім числі тих, що «беруть участь економічній реконструкції єврейства, зокрема з маленьких містечок» [11].

Натомість іще менш оптимістичні новини середини – кінця 1930-х років вимагали відповідної реакції редакції, котра, проте, ще довго обмежується посиленням сіоністської реклами, уникаючи гострих зауважень щодо авторитарних лідерів сусідніх країн.

3. S. Wiesenthal. Sprawiedliwość lwa brytyjskiego // Chwila poranna. – 10 lipca 1937 (?). – S. 10.
3. S. Wiesenthal. Sprawiedliwość lwa brytyjskiego // Chwila poranna. – 10 lipca 1937 (?). – S. 10.

Так, у 1937 році С. Візенталь гостро реагує на конфлікти з британською владою щодо палестинських земель, користуючись у своєму сюжеті геральдичними мотивами, запозиченими з англійського мистецтва (іл. 3). У такому вигляді карикатуру піднесено на рівень, якісно відмінний від плебейських трактувань самої ідеї карикатури, скажімо, в ультраправих виданнях його країни та доби: серйозну проблему трактовано з вишуканістю, котра надає критиці надзвичайної гідності. У 1938 його колега М. Брандель реагує на розвиток подій поміж британськими та єврейськими силами уже зі значно меншою доброзичливістю.

4, 5. M. Brandel. Świat w kolorach // Chwila. 02. 04. 1938. – No 6837. – S. 4.
4, 5. M. Brandel. Świat w kolorach // Chwila. 02. 04. 1938. – No 6837. – S. 4.

Карикатури на Сталіна та його «колег» з’являються на сторінках «Chwili» приблизно у другій половині 1930-х. У 1938 р. М. Брандель створює карикатурну серію «Світ в кольорах», де розташовує в ідентичних позах та вбраннях сучасних йому диктаторів: Сталіна, Гітлера тощо (іл. 4, 5). У тому ж році його колега, чий підпис починається літерами «Ro», у сюжеті «Сучасний Марс» значно більш жорстко, ніж його колеги, висловлюється на тему ідентичності нацистського та радянського тоталітарних режимів, створюючи химеру, в котрій риси Гітлера та Сталіна сплавлені в одній особі (іл. 6).

6. Nowoczesny Mars. // Chwila. 07–08 (24 07?) 1938. – S. 9.
6. Nowoczesny Mars. // Chwila. 07–08 (24 07?) 1938. – S. 9.

Про високу якість цієї композиції свідчить той факт, що цю думку донині можна зустріти в сучасній історичній аналітиці політичної ситуації у Східній Європі кінця 1930-х рр. Натомість вроджена м’якість характеру змушує М. Брандля у карикатурах, присвячених Чемберлену та Сталіну, надрукованих у 1938 та 1939 роках (ІЛ. 7, 8), виявляла радше беззахисність, аніж висловлення перестороги.

Карикатура, зокрема політична, у єврейській пресі Галичини міжвоєнного періоду, безумовно, заслуговує на ґрунтовніше дослідження як унікальне джерело інформації щодо фіксації антитоталітарних настроїв серед львівської інтелігенції загалом та національних меншин полікультурного регіону зокрема. Наведені тут ілюстрації запозичені з єврейської «Chwili» – польськомовного єврейського видання щодо «справ політичних, суспільних і культурних», а отже такого, що не спеціалізувалось на візуальних матеріалах. Однак усі інші вищезгадані єврейські видання надають надзвичайно багатий матеріал для досліджень не лише історикам преси, але й фаховим культурологам та мистецтвознавцям.

7. Chamberlain w karykaturze Brandla // Chwila. – 22. 11. 1939. – No 7065. – S. 6. Титульний лист цього номеру прикрашає заголовок «Deklaracja prem. Chamberlaina w sprawie terenów emigracyjnych».8. Stalin w karykaturze. M. Brandel // Chwila. – 06. 1939. – No7256.
7. Chamberlain w karykaturze Brandla // Chwila. – 22. 11. 1939. – No 7065. – S. 6. Титульний лист цього номеру прикрашає заголовок «Deklaracja prem. Chamberlaina w sprawie terenów emigracyjnych».
8. Stalin w karykaturze. M. Brandel // Chwila. – 06. 1939. – No7256.

Усі ці твори ужиткової графіки заслуговують на професійний аналіз, зокрема завдяки показникам, що відрізняють професійну графіку від любительської: це лапідарність форм, точність та впевненість ліній, штрихування з метою імітації світлотіні та кольору тощо. Крім того, позаяк тему політичної сатири і нині не можна віднести до анахронічних, реархівізація наративів антитоталітарної та антивоєнної направленості минулого століття, припустимо, допоможе заново переосмислити подібні процеси, що стосуються більш ніж актуальної сучасності.

Також варто зауважити, що єврейська інтелігенція, зокрема художники Східної Галичини 1930-х рр., у тій чи іншій мірі розуміли, що польська і тим більше єврейська спільноти є цілковито беззахисними у світлі наближення страшних історичних змін. Автори творів ужиткової графіки, на відміну від своїх колег-живописців, мали значно менше можливостей для будь-яких форм ескапізму, і, відповідно, реагували на події в світі за допомогою єдиного приступного їм методу: висловлювались наративами, котрі підводили підсумки під їх роздумами, викликаними останніми новинами.

Стриманість, властива смаку добре освічених людей, надавала створеним ним зображенням не стільки судомної злості наляканих людей, скільки печалі тих, хто частіше за інших перечитував біблійні приповідки. Крім того, карикатура була додатковим попередженням для читачів єврейської преси, певного типу натяком на те, що відбудова єврейської держави, котра згодом перетворилась на сучасну державу Ізраїль, здатна врятувати їх від загрози з боку знавіснілих тоталітарних держав.

Дана ПІНЧЕВСЬКА

Література

1. Лагутенко О. Українська графіка першої третини ХХ століття. – К., 2006; Лагутенко О. Нариси з історії української графіки ХХ століття. – К., 2007.
2. Твори єврейських карикатуристів у періодиці Галичини міжвоєнного періоду. // Пінчевська Б. М. Творчість єврейських художників Східної Галичини 1900–1939 рр. – Монографія. – Корсунь-Шевченківський, 2013. – С. 93–95.
3. Prasa Polska w latach 1864–1918. Pod red. Jerzego Łojka. – Warszawa, Państwowe wydawnictwo Naukowe, 1976. – с. 138–139.
4. Adam Dylewski. Żydzi w życiu gospodarczym II RP. Сz. 5. Przemysł wydawniczy i poligraficzny.
5. «Менора», «Menorach» – часопис донині дуже впливової міжнародної єврейської благодійної організації «Бней-Бріт», названий на честь її символу, – семисвічника. Німецька філія Бней Бріт була створена у 1882 р. Журнал існував і розповсюджувався у Західній Європі протягом 1886–1907 рр. та відрізнявся винятково якісною, як на ті часи, поліграфією, величезними репродукціями та фотографіями тощо. Видання побіжно згадувалось у статті, присвяченій Бней-Бріт, в Єврейській енциклопедії Брокгауза і Ефрона (Бней-Брит. Т. 4. Бе-Абидан – Брес, с. 681–683).
6. Біографії Я. Бікельса присвячено статтю у Словнику польських художників: Słownik artystów Polskich i obcych, w Polsce działających. Tom I. – Wrocław, 1971. – С. 152; Słownik artystów Polskich i obcych, w Polsce działających. Uzupełnienia i sprostowania do tomów I–VI. – Warszawa, 2003. – С. 24–25; за життя його діяльність була доброзичливо висвітлена в наступній статті: Szymon Spund. Dwa nowe talenty. Strassberg I Bickels obok siebie // Chwila. – 25 10 1935. – № 5960. – S. 8, де, окрім іншого, був надрукований портрет карикатуриста.
7. Юрій Винничук. Кнайпи Львова. – Львів: ЛА “ПІРАМІДА”, 2005. – С. 95, 97.
8. Eve Brandel. The Costa Rican Passport // Medium, 18.10.2024.
9. Мар’яна Шевелєва. Симон Візенталь – галицький мисливець на нацистів, сумління Голокосту. – Український інтерес. – 31. 12. 2024.
10. Patrick Comerford. Tales of the Viennese Jews: 8, Simon Wiesenthal and the café in Mauthausen.
11. Jak Hitler zamiera rozwiązać kwestię żydowską w «Trzeciej Rzeszy» // Chwila. – 02 02 1931. – № 4259. – s. 9; Wszechsowiecka konferencja ekonomiczna o sytuacji Żydów w Rosji. – Ibid.

Джерело: ЗБРУЧ

У Львові відкривається виставка “Митці української діаспори: чотири історії успіху”

У Львові відкривається виставка "Митці української діаспори: чотири історії успіху"

Львівський Фотомузей спільно з Музично-меморіальним музеєм Соломії Крушельницької у Львові запрошують на відкриття нової виставки світлин “Митці української діаспори: чотири історії успіху”. Подія, присвячена видатним українцям, що прославили музичну культуру України у світі, відбудеться у вівторок, 3 червня, о 18:00 у Львівському Фотомузеї, розташованому за адресою: вулиця Коперника, 17, Львівський палац мистецтв. Виставка триватиме до 1 липня.

Ця виставка – не просто збірка фотографій, а справжня подорож у життя та творчість українців, які стали голосом своєї батьківщини далеко за її межами. Експозиція представить світлини з життя та творчості Іванни Синенької-Іваницької, Михайла Голинського, Ірини Маланюк та Любки Колесси. Ці імена відомі серед поціновувачів класичної музики, і виставка дасть змогу глибше зануритися в їхні біографії та внесок у світову культурну спадщину.

У рамках виставкового проєкту заплановано цикл цікавих лекцій, які допоможуть відвідувачам краще зрозуміти творчий шлях кожного з митців:

  • 3 червня: “Іванна Синенька-Іваницька – український голос на німецьких сценах”. Лекторка: Галина Огорчак.
  • 10 червня: “Піаністка Любка Колесса”. Лекторка: Данута Білавич.
  • 17 червня: “Михайло Голинський, король українських тенорів”. Лекторка: Данута Білавич.
  • 24 червня: “Українська віденка Ірина Маланюк”. Лекторка: Ірина Криворучка.

Вхід на виставку та всі лекції безкоштовний, що робить подію доступною для широкого кола поціновувачів мистецтва та історії.

Проєкт реалізовано спільними зусиллями Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові та Львівського Фотомузею. Розголос події забезпечують провідні медіапартнери: Українське радіо. Львів, Радіо “Львівська Хвиля”, Сайт про Захід України “Бомок”, Інформаційна агенція “Гал-інфо”, Громадський сайт Львова “Форпост”, Інтернет-видання “Діло”, Фотографії Старого Львова та Площа Галицька..

Гостей пригощатиме Кава Старого Львова, створюючи затишну атмосферу для спілкування та обміну враженнями. Організатори запрошують усіх охочих долучитися до події, яка надихає і відкриває нові сторінки української музичної історії.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Директорка Львівського медичного коледжу післядипломної освіти – лауреатка національної премії «Жінка України 2025»

Директорка Львівського медичного коледжу післядипломної освіти – лауреатка національної премії «Жінка України 2025»

Серед кандидатів у номінації «Здоров’я та медицина» на Національну премію «Жінка України 2025» серед інших були директорка Львівського медичного фахового коледжу післядипломної освіти Леся Вовк та директорка Львівського обласного перинатального центру Марія Малачинська. Про це повідомили у Львівській ОВА.

Лауреаткою національної премії «Жінка України 2025» у категорії «Здоров’я і Медицина» стала Леся Вовк.

За її ініціативи створено симуляційний центр MedLeV та навчальну аптеку Lege Artis, відкрито унікальні цикли спеціалізацій: «Асистент ерготерапевта», «Оптометрія», «Сестра медична в дитячій психіатрії», «Догляд за лежачим пацієнтом вдома» та інші – відповідь на виклики часу та потреби суспільства. Вона є співзасновницею «Осіннього медсестринського форуму у Львові», що став національною платформою для розвитку професійної спільноти та авторкою освітніх проєктів з UNICEF, учасниця робочих груп МОЗ і МОН, лекторка міжнародних форумів. Її команда готує не просто медичних фахівців – а відповідальних лідерів змін, здатних працювати за найвищими стандартами й людяністю. Веде волонтерську діяльність, зміцнюючи матеріальну базу коледжу й підтримуючи фахову спільноту.

Леся Вовк
Леся Вовк

«Ця нагорода – не лише про мене. Вона про команду, яка вірить у спільну справу, про медсестринство України, яке щодня з відданістю стоїть на передовій турботи про життя та здоров’я людей, про фахову передвищу освіту. Про родину, яка тримає, коли важко. Про коліжанок, які кричать “Ти зможеш!” навіть тоді, коли сама в це не віриш. Дякую всім, хто поруч. Тим, хто підтримує, надихає, вчить і просто вірить. Це велика честь – бути почутою, поміченою і визнаною серед таких неймовірних жінок. Дякую організаторам, експертам, дякую всім, хто віддав свій голос за мене. Дякую вам – за це світло, яке ви мені сьогодні подарували», – наголосила Леся Вовк.

Наталка РАДИКОВА

Піца на дровах чи у печі: що смачніше?

Піца на дровах
Піца на дровах

Є речі, які краще не порівнювати. Наприклад — піца. З дров чи з електропечі? Один кухар скаже: тільки дрова, інакше не піца, а булка. Інший — що головне тісто, а решта другорядне. І от сидиш із цим шматком, в очікуванні просвітлення. Але почнемо з простого: якщо вас цікавить справді смачна піца у Львові — варто звернути увагу не лише на начинку, а й на те, як її приготували.

Що таке піца на дровах?

Це не просто спосіб приготування. Це цілий процес. Дрова — це живе тепло. Не стабільне, не рівномірне, іноді навіть норовливе. Але саме це й дає той «шарм» — тонка скоринка з легкою підпаленою ноткою, хрусткий край, наче карамелізований сир на краях. І найважливіше — аромат. У піци на дровах запах інший. Тепліший, глибший, трохи димний.

І, так, є ті, хто вважає: якщо вже робити, то тільки так. І вони мають рацію — в певному сенсі. У дров’яній печі піца випікається за хвилину-півтори. Температура — понад 400°C. Це миттєве тепло обгортає тісто, піднімає борти, залишаючи середину ніжною. І коли кухар вміє — це шедевр.

Піца
Піца

А електропіч — хіба не смачно?

Смачно. Просто інакше. Електрична піч — це точність. Там усе під контролем. Температура, час, розподіл тепла. І якщо піца — це не стихія, а вивірений рецепт, то піч із цим впорається краще. Її обирають ті, хто хоче стабільності: однакової якості в обід, вечір, у вівторок і в неділю.

До того ж сучасні електропечі — це не те саме, що духовка вдома. Є кам’яні основи, парогенерація, комбіноване нагрівання. Якщо руки прямі, а тісто витримане, — буде смачно. Просто без тієї легенької «димності».

У чому різниця на смак?

Окей, давайте чесно. Якщо перед вами поставити дві однакові піци — одну з дров, іншу з печі — ви, скоріш за все, відчуєте різницю. У текстурі тіста, у скоринці, в тому, як розплавився сир. На дровах він розтікається по-іншому — менше часу, менше втрати вологи, більше натяку на живий процес.

Піца з електропечі зазвичай більш рівномірна. Все красиво, чисто, передбачувано. Якщо дров’яна — це імпульс, то пічна — це спокій. Обидві смачні. Просто різні.

А як щодо здоров’я?

Добре питання. І відповідь тут не така очевидна. У дров’яній печі температура вища, тому менше часу — менше втрат поживних речовин. Але водночас є ризик надто темної скоринки. Дехто каже — канцерогени. І так, якщо спалити, то користі не буде.

З іншого боку, електропіч дозволяє уникати підгорянь, бо все під контролем. Але затягнути піцу — теж легко. Сухе тісто, тягучий сир, як резина — це вже не смак, а жування заради жування.

Що обирають діти?

О, тут усе просто. Діти не думають про дрова чи піч. Вони думають: смачно чи ні? І в більшості випадків обирають те, що м’якше, ніжніше, менш підпечене. Тобто — електропіч. Але це не правило. Якщо ви дасте дитині шмат з дров’яної печі, з правильною моцарелою й без надміру спецій — вона з’їсть і навіть не спитає, як воно готувалось.

А як щодо атмосфери?

Піца — це не лише про їжу. Це ще й про настрій. І коли ви сидите в залі, де видно, як кидають дрова, як обертається піца на лопаті, як спалахує вогонь — це працює. Це створює апетит ще до замовлення. Тому ресторани з відкритими дров’яними печами мають ту магію, яку важко замінити металевим корпусом електропечі.

Але й тут нюанси. Не всім до душі запах диму, не всі хочуть чекати, поки вогонь розгориться. І не завжди дрова — це про комфорт.

Коли доречна яка?

Дрова — коли хочеться вау-ефекту. Коли ви з друзями, коли є час, коли хочете відчути традицію.

Піч — коли голодні, поспішаєте, хочете передбачуваної якості й не готові до сюрпризів. Ідеально для обіду в офіс, для родини з дітьми, для takeaway.

Тепло чи техніка: що головніше?

Зрештою, не дрова і не піч визначають смак. Визначає людина. Її досвід, її тісто, її любов до справи. Поганий кухар зіпсує й італійську піч за 5000 євро. А добрий — витисне максимум навіть із простої електрички.

Секрет завжди у простому: якісні продукти, вмілі руки, чесне ставлення. А все інше — це деталі. Смачні, цікаві, але все ж — деталі.

Піца — це момент

Інколи найкраща піца — це не та, що з дров, і не та, що з печі. А та, що ви з’їли на сходинках із другом. Та, що залишилась холодною після вечірки, але все одно смакує. Та, яку забрали додому після важкого дня — і вона була саме тією.

Бо смак — це не лише про рецепти. Це про контекст. Про настрій. Про те, з ким ви поруч.

І байдуже, де її запекли — головне, щоб із серцем.

Єгор ТУМАН

Костел Народження Діви Марії в Стрию: Свідок Віків

Костел Народження Діви Марії в Стрию: Свідок Віків

Костел у Стрию – це не лише архітектурна перлина міста, а й свідок вікової історії, за кожною цеглиною якого ховається багатий літопис — переплетіння щирої віри, трагедій і надій, що жили в серцях стриян століттями.

Ми так звикли до місцевого костелу, що проходячи поряд часто не помічаємо цієї пам’ятки нашого міста. Традиційно його фундатором вважають Казимира Великого. Перша звістка про костел у Стрию(ecclisiararum parochialium… in Stryg) зустрічається у вступній частині до вироку любельського архідиякона Яна у справі суперечки ректора парафії Непорочної Діви Марії Івана Русина та міста Львова за млин на Збоїськах від 29 лютого 1396 року.[1]Наступною документальною згадкою («districtibus Strigensi») став декрет від 24 вересня 1398 року, коли після суперечки галицького архієпископа Бернарда і його наступника Якова Стрепи з перемишльським єпископом Еріком Вінзеном розмежовано території дієцезій.[2]

Стрийську парафію передано перемишльським єпископам і в майбутньому надано тамтешнім канонікам на вічні часи. Для неї на прохання пробоща Войцеха в Дрогобичі 8 липня 1427 році[3] Володислав Ягайло збільшив існуючу дотацію. Надав наділені магдебурзьким правом Ходовичі, тамтешню корчму, десятину з солоду та кожного обмолоту на місцевому млині, снопову десятину зі старих і нових фільварків у старостві побудованих, по одній колоді жита й вівса щорічно на Св. Мартина. Крім того плебан вже мав вільну корчму в Угерську і ґрунт на передмісті.[4] На підставі угоди 1489 року з пробощем Анджеєм шляхтич Юхно Нагваздан зі Станкова дотує костелу луку в Нежухові і дім для вікарія. Право на ще півлану поля, за яке тогочасний плебан Станіслав платив 12 грошів річно Якубові Воїнському, підтвердив 19 вересня 1570 року Сигізмунд Август. Всі належності зафіксовані перемишльськими вікаріями на варшавському сеймику 1640 року.

На користь храму надходили пожертви. Від Андрія Чолганського, лавника Мартина Брудевича, Варвари Боглевської, ландвійта Міхала Рогачевського батька стрийського плебана Франциска Рогачевського. Так у 1668 році укладено заповіт, за яким пробощ стрийський Войцех Стопський мав отримати 1000 злотих. Передбачено платню кс. Гіацинту Твардовському – доглядачеві каплиці Св. Хреста, де були поховані шляхтичі Кашовські. 24 листопада 1530 року в актах перемишльської консисторії згадана угода пробоща і шляхтичів Нарайовських майнового характеру.[5]

З документу 1547 року відомий стрийський плебан, краківський канонік і сандомирський препозит Якуб Немичковський.

Фрагмент інвентаря костелу
Фрагмент інвентаря костелу

Стрийський пробощ Станіслав домовився в 1578 році, що замість корчми братиме від міста 16 злотих. Та наступник Станіслава кс. Адам Маніціус у 1623 році цієї платні не отримував. 16 вересня 1595 року Сигізмунда ІІІ надав стрийському плебану і перемишльському каноніку Мацеєві Вишемірському і його наступникам право вирубу у лісах староства на опал і будівничі потреби. Десятину у Нежухові замінено на данину: 40 злотих, фаска масла, копа сирів, кабанчик, бочка пива і 16 фір дров. Через часті пожежі, виливи ріки і ворожі напади дотація костелу щоразу зменшувалась і виплати часто не надходили. Так з підміських сіл зібрано 100 злотих із передбачених 386-ти. З війтівства отримано десятини і мечного на суму 30 злотих. На час візитації Вацлава Сєраковського(1753 рік) брав пробощ з королівських фільварків десятину у розмірі 350 злотих, отримував 8 злотих взамін мечного з передміщан, 380 злотих діставалося йому з ланів, а 12 злотих з різничої ятки. Також він розпоряджався фундушами каплиці. Вже не було наданої ще у 1461 року Тарлом з Щекаревиць гривні з міської лазні, бо не існувало самої лазні. Взамін доходу з корчми в Угерську пробощу належала плата з трьох чвертей поля. Луку в Ходовичах змила ріка. А до каси Колегії перемишльських вікаріїв за ординацією єпископа Сарновського мав сплачувати пробощ 600 злотих щороку. У 1697 році костел взагалі пограбували. Суму викрадених цінностей з каплиці св. Хреста, де було доволі багато пожертв, оцінили у 12 тисяч злотих. Злодіїв тоді так і не знайшли.

Вигляд костелу після пожежі
Вигляд костелу після пожежі

Шпиталь згаданий під 1647 роком на цвинтарі біля костелу у 1722 році не мав фундації. Але з пожертв утримував вісім старих жінок. У різних ґрунтах, на час візитації Сєраковського 1753 року, шпиталю належало 1850 злотих, пожертва 200 злотих від шляхтича Бжозовського і земля Себастьяна Боксича передана за десять років до того. Втручатися у його справи ксьондзові заборонялося. 4 липня 1794 року губернським розпорядженням шпиталь перетворено в заклад убогих. Перебудований у 1847 році він і далі утримував 8 жебраків.

Про первісні будівлі храму відомо мало. Львівський історик Фердинанд Бостель писав, що чергове будівництво костелу ймовірно розпочали у 1534 році.[6] Злам XVI-XVII століть найімовірніше став часом відновлення костелу. Існує неперевірене припущення, що участь у побудові храму в 1599 році міг брати львівський будівничий Джакомо Мадлена(Якуб Мадлайн помер 1630 року). Будівля горіла у 1604 році і підчас татарського нападу 1620 року. Нові вівтарі костелу освячував у 1637 році єпископ Ян Замойський. Як свідчить збережена до наших днів таблиця, вмурована після пожежі 1886 року у західну стіну костелу, храм відновлювався у 1640-1642 роках:

Богові найкращому найвеличнішому. Найсвітліший і славетний Христофор з Конєцполя Конєцпольський головний королівський хорунжий, стрийський і т.д. староста для хвали і слави Господа всемогутнього і Найсвятішої Діви Марії та всіх святих тут власними стараннями підвалини заклав і костел відновив Року Божого 1642.

Таблиця 1642 р.
Таблиця 1642 р.

З глибини віків часом промовляє лише німе каміння: «Вавжинець(Лаврентій) Войташкович стрийський райця віддав Богу душу під час пошесті 9 серпня 1646 року. Пам’ятку цю йому спорудили засмучені нащадки. Боже, будь милостивий до душі його». Ще дві епітафії на стінах костелу: «Дім вічності Агнєшки з Млоцьких волинської каштелянової, яка власною цнотою і побожністю у віці 70 років перенеслася до Вічності дня 16 лютого 1817 року» і напис про смерть дружини полянецького каштеляна Францішки Кіцінської(1765-1802). У візитаціях згадані надгробні хоругви посвячені Григору Дубровському(помер у 1626 році), Рафалові Скарбку(помер 1686) і дітям Адама і Анни Стадницьких.[7] За записами пробощів у парафіяльній хроніці відомо, що найстарішими були розпочаті кс. Мацеєм Опатовським метрики народжень з 1647 року. Плебан Симон Бялковський у 1702 році почав вести записи померлих. Всі вони згоріли у пожежі 1827 року.

Бічна каплиця костелу
Бічна каплиця костелу

У 1620 році після пожежі і татарського нападу вперше згадано орган. 1689 рік доносить нам ім’я органіста Яна Журавського. За описом 1743 року «орган добрий, але забруджений , помальований у червоне на вісім голосів, міхів старих поклеєних два».[8] Згаданий опис також містить відомості про 12 вівтарів і 27 мальованих образів на стінах, один з них «Перемога над турками».

7 жовтня 1772 році костел знову горів. Згоріли дах, всі дерев’яні конструкції, дзвони і годинник. Тимчасово храм перекрили соломою, а стараннями кс. Франциска Рогачевського, Міхала Баранецького і Томаша Козловського на його відновлення витрачено 11120 злотих. Лише 700 злотих пішло на нові дзвони.

У 1787 році, 5 жовтня, у результаті обміну перемишльського єпископа Антонія Голашевського і львівського архієпископа Фердинанда Онуфрія Кицького стрийську парафію передано львівській архідієцезії. Плебаном у цей час був кс. Станіслав Макушинський. У 1792 році його змінив кс. Мартин Гривачевський, який керував парафією до 1802 року.

Впродовж 1810 року впорядковано територію навколо костелу після перенесення цвинтаря. Під час візиту львівського архієпископа Андрія Алойзи Анквіча 23 травня 1819 року, як написано у хроніці парафії, миропомазано 800 осіб. Візитатор відзначив добрий стан будівлі «у готичній формі».Зберігся план храму 1822 року.[9]

29 серпня 1823 року стрийський костел відвідав цісар Франц І.

Пожежа 1827 року знищила 90 будинків, костел, плебанію і фільварок пробоща. Після неї костел перекрито бляхою, відлито нові дзвони і відбудовано житло душпастиря. Станом на 1828 рік налічувалось 1763 прихожанина та лише холера 1831 року забрала життя 249 міщан. Так навіть у 1841 році у місті мешкало 1638 римо-католиків.

Справа відновлення костелу припала кс. Янові Мішке (помер 17 лютого 1834 року у віці 62 років) і кс. Янові Яворському 1801 року народження, висвяченого в 1827 році. За інвентарем 1833 року будівлю храму оцінено у 16 тисяч злотих. У 1838 році зробили нові вікна і сходи на хори, а у 1845 році запрошено малярів Алойзи Рейхана, Мартина Яблонського, Казимира Родецького для виготовлення десяти нових вівтарних образів. Впродовж 1847 – 1852 років відновлено купол і стіни храму. Кс. Яворський склав новий статут братства, до якого у 1865 році входили 59 міщан. Збудовано нове приміщення для шпиталю, на який міська каса щороку виділяла 33 злотих. Мав шпиталь і дохід з облігацій. Так в1872 році кс. Ян Карасевич звітував про майже 82 злотих отриманих процентів. Загалом капітали костелу у 1877 році поміщені у грошах, дорогоцінностях і цінних паперах становили 23436 злотих. У 1883 році пробощ Владислав Гумінський розпочав чергові ремонтні роботи.

Поштівка з видом костелу
Поштівка з видом костелу

Після пожежі 17 квітня 1886 року, що завдала значної шкоди, костел ґрунтовно перебудували. На збереженій до наших днів лотереї бачимо підписи голови комітету з відбудови римо-католицького костелу барона Зиґмунда Ромашкана, секретаря Юзефа Биліни і скарбника кс. Людвика Оллендера. Вісім тисяч злотих зібрано Комітетом з допомоги і використано на відбудову храму за проектом Юліана Октавіана Захаревича(1837-1898).[10] Ідентичні стильові рішення помітні в проектованій ним будівлі львівського костелу Серця Ісусового і монастиря францисканок. Реставрація тривала до 1892 року. Костел розширили до 39 метрів у довжину.

Флоріан Станіслав Цинк
Флоріан Станіслав Цинк

До основної нави під зірчастим склепінням шириною 8,7 м. примкнули дві бічні по 3,5 м. Центральний вівтар прикрасив оцінений у 1000 злотих, чи, як тоді почали рахувати, 2000 корон, образ “Reginam Regni Poloniae” розмірами 3,9 м на 2,4 м, що представляє Діву Марію в оточенні Св. Михаїла, княгині Кінги[11] та Св. Станіслава, краківського єпископа.[12] Його виготовив професор Краківської академії мистецтв Флоріан Станіслав Цинк(1838-1912), головною темою творів якого були легендарні історичні чи релігійні сюжети.

Образ Діви Марії в оточенні княгині Кінги та св. Станіслава (джерело фото https://stryjskastarovyna.wordpress.com/page/2/)
Образ Діви Марії в оточенні княгині Кінги та св. Станіслава (джерело фото https://stryjskastarovyna.wordpress.com/page/2/)

Образ коронований архієпископом Болеславом Твардовським у 1935 році. 8 вересня 1995 року святиня оголошена Санктуарієм Марії Помічниці людських надій. 9 вересня 2001 року кардинал Мар’ян Яворський коронував образ короною посвяченою папою Іваном Павлом ІІ.

Вітраж
Вітраж

Переплавлені дзвони обійшлися у 640 корон, а за 200 корон придбали новий орган фірми «Gebruder Rieger». Три вітражі виготовили у 1894 році. На них зображені: Св. Петро і Св. Катерина Сієнська, Матір Божа з дитям і Св. Йосип, Св. Карло Борромео і Св. Дорота.

Вітраж
Вітраж

У книзі братства зберігся лист з 1906 року від фірми Фердинанда Маєрського в Перемишлі про зразки вівтарів роботи маляра Табінського і відправленого до Стрия різьбяра. Сьогодні це південний і східний вівтарі.

Вітраж
Вітраж

У північному вівтарі, замовленому залізничниками ще у 1894 році, виділяється образ «Св. Йосип з дитятком». Його виконав львівський художник Станіслав Батовський-Качор(1866-1943).

Фрагмент архівного документу
Фрагмент архівного документу

В 1905 році при плебанові і одночасно стрийському деканові кс. Олександрові Цісло(1857-1944)[13] працювали співробітники кс. Антоній Баре і кс. Кароль Шуба. Він розпочав перекривати дах і замовив освітлення храму у місцевій газівні. Станом на 1926 рік парафію з незмінним парохом обслуговували два співробітника кс. Алоїз Юзиковський і кс. Роман Мазерський, а у 1936 році один – кс. Петро Совкович.

Ксьондз Александр Цісло
Ксьондз Александр Цісло

Стіни храму стали свідками багатьох подій. До 200-от і 250-річчя перемоги під Віднем з присвятою Янові Собеському, до сторіччя з дня смерті Тадеуша Костюшка(1746-1817) і на згадку про Корнеля Макушинського(1884-1953) встановлені меморіальні дошки.

Дзвін «Франциск»
Дзвін «Франциск»

На вежі костелу збереглися чотири дзвони. «Ян» виготовлений 23 червня 1923 року на ливарні Верштайна, «Франциск» і «Олександр» з 1935 року, четвертий з сигнатурою «Zyg(munt) Mozer 1873».[14]

Костел
Костел

Майже таким він зустрічає нас тепер. Простими формами. Оперезаний фризом зі скромними рельєфами, опертий на легкі контрфорси. Похмурий і таємничий головний вхід занурює в атмосферу, сповнену величі і суворості, яка відволікає від сумного і, разом з тим прихиляє небо у тишу, заколисану звуками старенького органу.

Костел
Костел

Сьогодні костел у Стрию, з його вітражами, образами й дзвонами, мовчки зберігає пам’ять, відлунює в органній музиці та світиться у поглядах вірян. І коли наступного разу пройдете повз — зупиніться. Прислухайтесь. Бо саме тут лунає тиша, що пам’ятає все.

Микола ЗАКУСОВ

[1]Acta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie wydane staraniem Galicijskiego Wydziału  krajowego. / Wyd. A. Prochaska (далі – AGZ). – Lwów,. – T.ІІІ – S.115;

[2] Там само. – VII-38-41;

[3] Цю дату обрано для святкування 500- річчя костелу в 1927 році. У церковних довідниках – шематизмах спершу вказувалось на Казимира Великого як засновника місцевої парафії, з часом впровадили фіксовану дату надання Ягайлом дотації.

[4] Prochaska A. Historja miasta Stryja. Lwow. 1926.

[5] Збережена до наших днів каплиця пов’язана ймовірно з родинами Кашовських і Нарайовських. Розміщені зображення гербів ще чекають на дослідників.

[6] Dla Stryja. – Lwow, 1886. – S.7;

[7] Jerzy T. Petrus Kosciol parafialny p.w. Narodzenia Naiswietszey Panny Marii w Stryju // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. – Т. 9. –  S.211-212;

[8] http://www.organy.lviv.ua/cgi-bin/index.cgi?12#09

[9] ЦДІАЛ України, ф.146, оп.4, спр.1226, арк.79;

[10] Rozbudowa kosciola w Stryju // Czasopismo techniczne. – 1891. – Nr.98;

[11] Окремого пояснення потребує постать Кінги(Кунегунди) (1234-1292) – сучасниці єпископа Станіслава, рідної сестри дружини князя Лева Даниловича Констанції. Найстарша донька угорського короля Бели IV і Марії Ласкарини, дружина краківсько-сандомирського князя Болеслава V Сором’язливого, опікунка вбогих і гірників соляних шахт. По смерті чоловіка вела аскетичне життя у монастирі. Канонізована у 1684 році.

[12] ЦДІАЛ України, ф.146, оп.20, спр.2280;

[13] У костелі зберігається портрет каноніка Цісло роботи Карла Костирка 1934 року.

[14] Jerzy T. Petrus Kosciol parafialny p.w. Narodzenia Naiswietszey Panny Marii w Stryju // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. – Т. 9. – S.221;

“На струнах серця: Музика Богдана Весоловського” — Великий Гітарний Концерт у Львові

"На струнах серця: Музика Богдана Весоловського" — Великий Гітарний Концерт у Львові

Наступної неділі, 1 червня 2025 року, о 17:00 у Львівському Фотомузеї (Львівський палац мистецтв, вул. Коперника, 17) відбудеться великий гітарний концерт “На струнах серця: Музика Богдана Весоловського”. Подія присвячена 110-й річниці від дня народження видатного українського композитора, пісняра та акордеоніста.

Концерт, організований Lviv Guitar Orchestra, обіцяє занурити слухачів у світ неперевершеної музики Богдана Весоловського, одного з батьків-засновників легкого жанру в українській музиці. У програмі прозвучать його легендарні твори, що стали справжніми хітами свого часу та залишаються улюбленими й досі. Серед них: “Як тебе не любити”, “Було не тужити”, “Тихо без слів”, “Сокіл”, “Усміх твій таємничий”, “Подай рученьку”, “Прийде ще час”, “Не плачте, рожі”, “Лети, тужлива пісне”, “Серце”, “Радий би я залюбитись в тобі”.

Окрім творів Богдана Весоловського, на концерті також прозвучать інструментальні композиції сучасних авторів: “Українська мілонга” та “Nostalgia” Сергія Гуріна, а також “Історія одного кохання” Карлоса Альмарана. Солістами вечора виступлять Вікторія Лігашевська та Олександр Кольца.

Богдан Весоловський: Життя, присвячене музиці та Україні

Богдан Весоловський (30 травня 1915, Відень — 17 грудня 1971, Монреаль) — постать, яка залишила помітний слід в українській музичній культурі. Народившись у Відні, він провів дитинство та юність у Стрию, куди його родина переїхала після Першої світової війни. Весоловський здобув різнобічну освіту, навчаючись на юридичному факультеті Львівського університету, у Вищому музичному інституті ім. Миколи Лисенка та Консульській академії у Відні.

Його музичний талант проявився рано: у 16 років він почав писати музику, а у 22 створив свій перший хіт – пісню “Прийде ще час”. У 1930-х роках він був активним учасником “Ябцьо-Джаз” – популярного молодіжного ансамблю у Львові, який завоював прихильність публіки своїм новаторським для того часу звучанням.

Через свою проукраїнську позицію, Богдан Весоловський змушений був емігрувати: у 1939 році до Відня, а у 1949 році до Канади. У Канаді він активно працював на радіо Сі-Бі-Сі, де продовжував розвивати українську культуру, створюючи та популяризуючи українську музику. Його творчий доробок налічує близько 130 пісень, серед яких були танго, вальси та фокстроти.

Помер Богдан Весоловський у 1971 році в Монреалі. За його заповітом, прах композитора був перепохований у рідному Стрию. У 2015 році, до 100-річчя від дня народження, у Львові було започатковано Міжнародний фестиваль української ретро-музики на його честь, що свідчить про незмінну актуальність та цінність його творчості.

Lviv Guitar Orchestra: Новий погляд на гітарну музику

Lviv Guitar Orchestra – це унікальний музичний колектив, заснований у 2019 році, який об’єднує талановитих гітаристів Львова та області. Оркестр швидко здобув популярність завдяки своїм яскравим виступам та широкому репертуару, що охоплює різні музичні стилі та епохи. Їхня інтерпретація творів Богдана Весоловського обіцяє бути особливо цікавою та проникливою.

Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв. Інформаційну підтримку забезпечують: Українське радіо. Львів, Радіо “Львівська Хвиля”, Сайт про Захід України “Бомок”, Інформаційна агенція “Гал-інфо”, Громадський сайт Львова “Форпост”, Інтернет-видання “Діло”, Фотографії Старого Львова та Площа Галицька.

До та після концерту відвідувачів гостинно пригощатиме Кава Старого Львова.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

50 авто для «Птахів Мадяра»: Народна самооборона Львівщини успішно завершила другий за рік масштабний проєкт

50 авто для «Птахів Мадяра»

Громадська організація «Народна самооборона Львівщини» разом із партнерами реалізувала вже другий у цьому  році масштабний проєкт із закупівлі транспортних засобів для 414-ї Окремої бригади ударних безпілотних авіаційних систем ЗСУ «Птахи Мадяра». У лютому було передано 70 автомобілів, а цього разу — ще 50: 15 повнопривідних позашляховиків та 35 пікапів. Загальна вартість закупівлі — понад 31 мільйон гривень.

50 авто для «Птахів Мадяра»

Половину цієї суми забезпечила норвезька організація Fritt Ukraina — надійний партнер, що об’єднує благодійників і бізнеси з Норвегії. Завдяки їхній підтримці вдалося залучити значну частину необхідного фінансування. Іншу половину коштів було зібрано самим підрозділом «Птахи Мадяра».

«Від часу знайомства керівника Fritt Ukraina Пітера Фрьоліха з командиром бригади Робертом Бровді восени 2023 року на півдні України, норвезька сторона невтомно підтримує підрозділ та активно поширює інформацію про важливість допомоги Силам оборони України», — зазначив керівник ГО Артем Хмиз.

50 авто для «Птахів Мадяра»

У межах завершального етапу проєкту, під час передачі останньої партії із 19 автомобілів, представники 414-ї бригади особисто прибули, щоб подякувати норвезьким донорам за підтримку та висловити вдячність усім учасникам ініціативи.

Завдяки злагодженій роботі «Народної самооборони Львівщини», тісній взаємодії з іноземними партнерами та підрозділом ЗСУ, вдалося реалізувати цей проєкт усього за один місяць.

50 авто для «Птахів Мадяра»

«Ми впевнені, що попереду ще багато спільних ініціатив. Щиро дякуємо кожному, хто долучився до цієї справи», — підсумував Артем Хмиз.

Клей для фотопроектів: як створити унікальні колажі та фоторамки?

Клей для фотопроектів: як створити унікальні колажі та фоторамки?

Колажі в інтер’єрі виглядають дуже привабливо та красиво, вони підкреслюють неординарний стиль та смак господаря, а також видають у ньому творчу натуру. Для створення колажів підходять будь-які зображення, тут немає обмежень, і все залежить лише від вашої фантазії, проте найпопулярнішим варіантом для оздоблення кімнати виступають фотографії. Вони відображають найкращі моменти з життя, котрі хочеться закарбувати в пам’яті навічно та періодично переглядати, оживляючи спогади. Якщо у вас є такі фото, саме час створити крутий колаж, а ми дамо деякі корисні поради, як це зробити.

Що знадобиться для колажу?

Якщо почати з визначення, то колаж простими словами – це кілька унікальних ілюстрацій, об’єднаних однією темою та зібраних в єдину композицію. У колажів, як правило, є основа, у якості котрої можна використати картон, папір (але достатньої товщини), полотно, дерево тощо, проте її може і не бути, якщо ви хочете створити композицію з фотографій у рамках. У статті зосередимо увагу саме на такому варіанті.

Отже, вам знадобляться:

  • Фотографії пам’ятних моментів із життя різного розміру. Звісно, власні фото – це перше, що спадає на думку, проте не єдине. Ви можете заздалегідь роздрукувати зображення відомих артистів, морських пейзажів, осіннього лісу, екзотичних тварин тощо – все залежить від тематики та настрою майбутнього колажу, а також того, що підкаже вам ваша інтуїція та натхнення.

Чому розмір має бути різним? Бо так колаж виглядатиме привабливішим та цікавішим, але ви можете взяти зображення й однакового розміру – у такому випадку композиція буде більш стриманою, лаконічною і чудово вписуватиметься у класичний стиль інтер’єру.

  • Рамки для фотографій. Вони будуть тією самою основою, на якій зафіксовані фото. Для спрощення роботи можна взяти готові рамки – знайти їх можна у відділах з канцелярськими товарами, у центрах друку, замовити в інтернеті тощо. Зазвичай вибирають дерев’яні рамки – вони універсальні, пасують до будь-якого оздоблення кімнати, створюють теплу та затишну атмосферу. Інший варіант – виготовити рамки своїми руками. Для цього можна взяти деревину, зібране на морському узбережжі каміння та майже будь-які інші матеріали – все залежить від польоту вашої фантазії та вільного часу.
  • Клей – обов’язковий компонент, від котрого залежить довговічність та привабливість усієї композиції. Він повинен бути якісним та розрахованим на роботу саме з вибраним матеріалом. Фахівці «Люкс-Х», наприклад, радять придивитися до ПВА – він буває не тільки канцелярським, що завжди є у школярів, але й столярним (те, що треба для дерев’яних рамок) чи універсальним, що фіксує елементи з різних матеріалів.

Насправді клей – чи не найважливіший компонент, адже саме від нього залежить остаточний результат. Якщо рамки не будуть міцно триматися, колаж просто буде зіпсований, і гарної композиції для декорування інтер’єру у вас не вийде. Саме тому так важливо вибирати якісний клей, котрий розрахований на фіксацію певного матеріалу. Для дерев’яних рамок краще вибирати столярний ПВА – він забезпечує чудову адгезію, безпечний у використанні, порівняно швидко висихає та не залишає непривабливих слідів, адже клейовий шов після остаточного висихання стає прозорим.

Крім того, вам знадобляться елементи кріплення (щоб можна було повісити колаж на стіну), кріпильні пластини, шурупи чи саморізи та викрутка відповідного типу.

Як створити колаж: коротка покрокова інструкція

  1. Організуйте вільне робоче місце – це може бути стіл або навіть підлога, все залежить від того, де вам зручніше.
  2. Розкладіть рамки так, як ви хочете їх бачити на стіні у колажі, міняйте їх місцями, доки не знайдете ідеальний варіант. Пам’ятайте, що вони повинні стикатися одна з одною хоча б двома сторонами.
  3. Скріпіть рамки між собою за допомогою клею. Якщо використовуєте столярний ПВА, пам’ятайте про особливості роботи з ним. Перш за все, шар не повинен бути занадто товстим, інакше він буде довго сохнути. Крім того, слідкуйте, щоб поверхня рамок була чистою, у протилежному випадку адгезія ослабне, і результат може вийти не таким, як ви очікували. Після нанесення клею міцно притисніть елементи один до одного та залиште їх для повного висихання.
  4. Зафіксуйте рамки кріпильними пластинами – вони необхідні для забезпечення більш надійного результату. Кожна з пластин має контактувати з двома рамками.
  5. Зафіксуйте настінне кріплення та вставте фотографії у рамки. За бажання можна додати на скло рамок декоративні елементи – бусини, бантики, морські раковини тощо залежно від тематики колажу. Для їхньої фіксації можна використати прозорий клей-розплав – він забезпечить надійний та довговічний результат.

Отже, створити колаж власними руками – це просто, достатньо лише підготувати всі необхідні інструменти, матеріали та якісний клей. Інше – діло вашої фантазії та натхнення.

Юлія СПЕНСЕР

Популярні статті:

Львів – місто єретиків, або як міщани конфліктували

Львів – місто єретиків, або як міщани конфліктували

Чим тривалішою є історія міста, тим більше різноманітних означень та метафор, позитивних і не завжди, справедливих і не зовсім, цьому місту приписують. Львів точно...