додому Блог сторінка 3

Романтичний район Львова – Богданівка

Романтичний район Львова – Богданівка

У Львові існують два райони, які мали назву Богданівка. Ці дві дільниці плутають між собою навіть професійні історики. Отож, перша, давніша львівська Богданівка вже у першій половині XVII століття була розташована на Краківському передмісті і локалізовувалась між сучасними вулицями Клепарівською і Куліша. Про це свідчать старі назви: вулиця Шпитальна від 1664 року йменувалася Богданівською, а вулиця Раппапорта у першій половині XIX століття до 1871 року Богданівською бічною.

Єврейський шпиталь
Єврейський шпиталь на вулиці Раппапорта. Світлина кінця XIX століття

Сама назва дільниці походить від її власника вірменина Богдана Доноваковича, який 1606 року отримав від магістрату право заснувати тут осаду. 1678 року спадкоємець Доноваковича теж Богдан, але Петрович, продав цю дільницю без відома міської влади монахам Театинцям. У XVIII столітті лівий берег Полтви був уже заселений здебільшого приміськими євреями, і до 1765 року у цій дільниці налічувалося 30 будинків. Осердя району – вулиця Джерельна має цю назву від початку ХІХ століття завдяки численним джерелам, які тут використовувалися в купальнях і лазнях, а згадка про Королівську студню у цій місцині сягає XVII століття.

Львівська міська Газівня в районі вулиці Джерельної. Світлина 1930-х років
Львівська міська Газівня в районі вулиці Джерельної. Світлина 1930-х років

У першій половині XIX століття дільниця була ще мало заселена і нагадувала звичайне передмістя. На місці сучасного Краківського ринку за ятками у бік пивоварні був розташований став, другий став був між сучасними вулицями Базарною і Джерельною в районі вулиці Водної, яка має цю назву від 1871 року, не виключено, що у зв’язку з цим самим ставом. Третій невеличкий став у цій місцині розташовувався між вулицями Джерельною і Котлярською. Власне на цьому ставку була започаткована купальня і лазня Мейзельса – одна з найстаріших лазень Львова, під адресою Котлярська, 6 вона проіснувала до 90-х років XX століття.

На території сучасного Краківського ринку між вулицями Клепарівською, Броварною, Базарною і Раппапорта від XIV століття містився старий єврейський цвинтар. У грудні 1951 року ринок з площі Центральної (Теодора) перенесли на територію між вулицями Базарною і Кузнєцова (Клепарівською), а 15 листопада 1960 року було урочисто відкрито головний критий корпус Краківського ринку. На місці базару ще лежали зруйновані могильні плити, на яких охочий міг прочитати написи, їх можна було побачити там аж до 1970-х років.

Цвинтар почали нищити гітлерівці, а довершили ліквідацію вже за радянських часів. Цвинтарні плити використовували для вимощення вулиць і доріг у різних районах Львова. Верхня частина ринку була покрита травою, крізь яку виднілися могили. Одного дня приїхав бульдозер і почав вирівнювати місце під базар. Очевидці згадують, що з боку вулиці Броварної бульдозер нагорнув високу гору цвинтарної землі, яку довго ніхто не вивозив. Разом із землею бульдозер вичерпував людські кістки.

Гробівці старого єврейського цвинтаря
Залишки старого єврейського цвинтаря на сучасній території Краківського ринку. Світлина початку XX століття

У кінці 1950-х років на вулиці Базарній навпроти будівлі Краківського ринку на місці колишнього фільварку монастиря Сестер Милосердя збудували цехи конвеєробудівного заводу, за часів незалежної України їх переобладнали під павільйони базару. До Другої світової війни практично вся північна сторона вулиці Броварної була забудована житловими будинками, від рогу вулиці Броварної в бік пивоварні теж була житлова забудова – зараз вся ця територія належить броварні.

У районі старої львівської Богданівки за збігом обставин склалася надзвичайно цікава й курйозна топонімічна картина, яку напевно годі знайти деінде у містах світу. Вулиця Котлярська була названа так 1885 року через те, що тут було багато майстерень з виробництва котлів. За часів СРСР, а точніше 1946 року, сусідню вулицю (теперішню Ляймберга) було названо ім’ям російського винахідника парового двигуна Ползунова, а вулицю, яка сполучає дві попередні (теперішню Балабана) у тому ж 1946 році радянська влада назвала іменем Лазо – комуністичного воєначальника, найбільше відомого тим, що його під час громадянської війни в Росії білогвардійці спалили у тому самому паровому котлі. Таким чином котлярська тема у топоніміці цієї дільниці, вочевидь цілком випадково, представлена просто феноменально.

* * *

Район другої львівської Богданівки у верхній частині Городоцької починається з Копиткового. Колись це була народна назва площі при перетині вулиці Городоцької з сучасними вулицями Тобілевича і Чернівецькою, яка прямує до Головного залізничного вокзалу. Назва ця походила від того, що на початку XIX століття тут була Городоцька акцизна рогатка зі шлагбаумом, де збирали мито від кожного копита коня, який заїжджав до Львова. Після побудови Головного і Чернівецького (теперішній Приміський) залізничних вокзалів у 60-х роках XIX століття рогатка перемістилася до перетину Городоцької з вулицею Кульпарківською (нинішня вулиця Боберського стала називатися За Рогаткою) і відтоді назва Копиткове поширилася на весь відрізок Городоцької аж до нинішнього Залізничного районного відділку поліції. Після Другої світової війни ця назва львів’янами практично не вживається.

Найцікавішим місцем Копиткового безумовно був Городоцький (або Старий) цвинтар, заснований у другій половині XVII століття, коли король Ян III Собеський готувався до віденського походу. Цвинтар розташовувався на сучасній території Привокзального ринку і тягнувся до вулиці Смаль-Стоцького, де тепер на розі стоїть супермаркет «Скриня». Очевидці розповідають, що у міжвоєнний польський період Старий цвинтар – це були лише сумні залишки колишнього Городоцького цвинтаря, який було зліквідовано після епідемії холери, точніше скасовано розпорядженням Львівського магістрату у 1875 році. Тут були поховані греко-католицькі митрополити Ангелович, Яхимович і Литвинович. Під час ліквідації цвинтаря тіла двох із них перепоховали на Личаківському цвинтарі, домовини ж з останками першого «Тирольця Сходу» митрополита Антона Ангеловича так і не було віднайдено.

Письменник Іван Керницький згадував: «На місці цвинтаря постали потім нові вулиці і квартали, вічно закурені блоки Колійових домів, а вже за Польщі виріс на пагорбі модерний Будинок Профспілок з кінотеатром «Роксі» (теперішній Палац залізничників, у народі «Рокс»). До початку Другої світової війни, прилягаючи до площі Кентшинського (донедавна Липнева, нині Берестейської Унії) стояв ще вцілілий трикутний шматок Старого цвинтаря. Дикий та запущений, зарослий хабаззям, полином і кропивою, з якої стирчали розвалені гробівці, нагробки і врослі в землю від моху чорні хрести. Старезні липи й жалібні смереки тільки підкреслювали примарний настрій цього острівця мертвеччини».

Останнім видимим знаком цвинтаря була колона з 1753 року, поставлена на честь коронації ікони Домініканської Божої Матері. Ще до війни у 1940 році при радянській владі тут розпланували гарний сквер. А вже по війні на місці знищеної колони у 1945 році поставили пам’ятник Сталіну, а на місці Сталіна 1961 року виник пам’ятник Леніну, знесений 1990 року. Трохи далі у повоєнні часи збудували таксопарк. Частину колишнього цвинтаря у 1907-1908 роках забудували залом польського гімнастичного товариства «Сокіл – II», у частково перебудованій в повоєнні роки споруді нині міститься спортклуб товариства «Локомотив», відкритий 1950 року.

Вулиця, яка з’єднує Городоцьку з Палацом залізничників, зараз назви не має. Від 1920-х років вона йменувалася Улятовського, а за радянських часів до 1950-х років – Сокальська. Паралельно до вулиці Улятовського на території сучасного заводу телеграфної апаратури пролягала вулиця Конфедератська, яка з’єднувала Городоцьку з Городоцьким цвинтарем. Від 1950 року вона мала назву Лисянська і була ліквідована 1958 року. За польських часів На Копитовому (теперішня адреса Городоцька, 147) була українська школа імені Бориса Грінченка («Рідна Школа»).

Наприкінці 1950-х років частину вулиці Федьковича між вулицями Пастернака і Смаль-Стоцького було ліквідовано і включено до території заводу телеграфної апаратури. У повоєнні часи більшу частину хоспісу фундації доброчинців Білінських зайняв завод телеграфної апаратури. Зараз у цих приміщеннях Медичний центр святої Параскеви.

По Другій світовій війні на місці колишнього тартаку і складу деревини сколівського лісопромисловця барона Ґрьодля облаштували новий Привокзальний ринок і від початку 1960-х років туди перенесли ятки з площі Липневої (Берестейської Унії), а на самій площі зробили автостанцію для приміських маршрутів.

Чудовий львівський мемуарист Олександр Надрага пише про Богданівку міжвоєнного періоду: «За Копитковим біжить Городоцька вулиця рівно до колишньої рогатки, маючи по лівій стороні державні склади опалового дерева, далі комплекс величезних триповерхових кам’яниць-касарень, призначених на приміщення цілих соток родин залізничного персоналу (Залізничні доми), врешті найновішу ремізу електричного трамваю. З правого боку тягнуться рейки й магазини (склади) Чернівецького двірця. З розширенням Львова у 1930 році та зі скасуванням дотеперішньої рогачки продовжено Городоцьку вулицю і трамвайну колію в сторону Богданівки».

Богданівка, околиця найближча до двох львівських вокзалів – Головного і Чернівецького, від другої половини XIX століття стала районом, де мешкали здебільшого залізничники. Ця робота вважалася тоді чи не найпрестижнішою, а завдяки солідному мундиру і особливо високій зарплатні львівські залізничники тішилися великою популярністю у слабкої статі. Львівська батярська пісенька не дає шансів залицяльникові гарної дівчини, яка йому відмовляє словами: «Не май жодної надії, бо не служиш при колії».

Для залізничників на вулиці Білінських (теперішня Смаль-Стоцького) будуються малі будиночки, а згодом зводяться поверхові кам’янички при Кульпарківській вулиці, Любінській дорозі, Богданівці, Сигнівці і Левандівці. Та найбільше розбудовують Городоцьку та цілу низку її поперечних і паралельних вуличок приватні капіталісти, здебільшого євреї, чиншовими, переважно двоповерховими кам’яницями з одно- і двокімнатними малими помешканнями, розрахованими на потреби середнього та нижчого залізничного персоналу. Таким чином виникла велика, густо забудована дільниця, заселена залізничниками (коліярами чи колейниками, як їх називали).

Колійові доми на вулиці Городоцькій. Вигляд з Чернівецького двірця (нині Приміський вокзал). Світлина міжвоєнного періоду
Колійові доми на вулиці Городоцькій. Вигляд з Чернівецького двірця (нині Приміський вокзал). Світлина міжвоєнного періоду

Від початку XX століття число залізничників-українців стало зменшуватися, до служби почали приймати майже винятково римо-католиків. Олександр Надрага відзначав: «Рівночасно багато наших людей під впливом переваги польщизни в цьому світку мішаних шлюбів, безоглядної щодо засобів агітації, навіть погроз – латинізувалися і полонізувалися. А в міжвоєнний період полонізація стала необмеженою, таким чином лише порівняно невелике число залізничників-українців лишилося при своїй вірі і нації. На Богданівці вони гуртувалися при церкві святого Володимира, в «Рідній Школі» імені Бориса Грінченка, в реальності «Дністра» на Копитковім, в місцевій читальні «Просвіти».

Церква Св. ап. Андрія і св. Володимира на Богданівці, до 1930 р.
Церква Святих Андрія і Володимира. Світлина 1930-х років

На місці нинішнього п’ятиповерхового будинку № 1 на вулиці Уляни Кравченко, збудованого у 1963 році в стилі типової «хрущовки», між сучасними вулицями Народною і Кравченко стояла українська церква святих Андрія і Володимира, збудована 1918 року і знищена радянською владою 1961 року. Теперішня вулиця Кравченко від 1928 року і до часів СРСР називалася Церковною, бо власне 1931 року церква стає парохіяльною для Богданівки і Сигнівки. Письменник Іван Керницький ностальгійно згадує цю церкву:

«Якщо й тепер ще навесні цвітуть яблуні в парохіяльному саду, з-поміж рясного їх квіту виглядає, мов загублена овечка в лісі коминів, дерев’яна бойківська церковка святого Володимира». Під час церковних процесій парафіяни широко використовували українську символіку, носили синьо-жовті стрічки. Поряд із церквою спорудили Народний дім товариства «Просвіта», а за кілька кроків від церкви була трамвайна зупинка навпроти кооперативу «Зоря».

На Богданівці мешкала й частина євреїв: на розі вулиці Городоцької і площі Фабричної до Другої світової війни стояла синагога «Охель Яшарім», знищена нацистами. У ті часи з’являються промислові підприємства у цій околиці: фабрика горілок Йони Шпрехера, фабрика сільськогосподарських машин Пйотровича і Шумана, на базі якої виник у повоєнні часи завод «Львівсільмаш», хлібне підприємство «Меркурій» на Городоцькій, яке у наші часи має назву хлібзавод № 1, фабрика свічок «Керос» при перетині вулиць Окружної і Кульпарківської, врешті у 1948 році на Городоцькій відкрився жирокомбінат, званий у народі «маргаринка».

Напередодні Першої світової війни Богданівка була славна найбільшим у Львові хлібозаводом «Меркурій» (нині хлібозавод № 1)
Хлібзавод Меркурій. Світлина 1930-х років

Олександр Надрага відзначає: «на Городоцькому почали зосереджуватися в останніх роках перед війною початки українського промислу, що давали хліб чимраз більшій кількості наших людей (фабрики Маслосоюзу, Центросоюзу, Хрому, Левицької, Нової Фортуни). Тут почали згодом дороблятися наші ремісники й купці (між ними чільні представники перших, як Стефанівський, Галібей)».

Ілько ЛЕМКО

Джерело: ZAXID.NET

Як вижити під завалами: поради від психологів та рятувальників

Як вижити під завалами: поради від психологів та рятувальників

У складних умовах сучасності, коли загроза обстрілів та руйнувань залишається високою, вкрай важливо знати, як діяти в екстремальних ситуаціях. Нещодавній допис на Facebook-сторінці “Психологічна підтримка “Як ти?”” (далі – “Як ти?”) привернув увагу до життєво важливих рекомендацій, що можуть врятувати життя людини, яка опинилася під завалами. Ці поради ґрунтуються на досвіді рятувальників та тих, кому вдалося пережити найстрашніше.

Економте повітря та зберігайте спокій

Однією з найперших і найважливіших порад, що їх наголошують фахівці, є збереження кисню. У паніці людина інстинктивно починає кричати, що призводить до швидкої втрати повітря і може спричинити втрату свідомості ще до прибуття рятувальників.

“Рятувальники кажуть: у паніці людина кричить, втрачає кисень, задихається сама. Коли ми приходимо – вона вже без свідомості”, – йдеться у дописі “Як ти?”.

Замість гучних криків, рекомендовано використовувати сигнали, що вимагають менше зусиль, наприклад, стукіт по твердих поверхнях. Історія виживання, наведена у дописі, ілюструє цю пораду: “Один з тих, хто вижив, прошепотів: «Я хотів кричати, але згадав, що не можна. Я просто стукав по трубі і мене знайшли, бо я мовчав, дихав і дожив»”. Хоча конкретне місце та час цієї події не уточнюються, такі випадки неодноразово фіксувалися під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, що підтверджує ефективність такого методу.

Не намагайтеся вибратися самостійно, якщо не впевнені

Самостійні спроби вибратися з-під завалів можуть бути вкрай небезпечними. Будь-який необережний рух може призвести до подальшого обвалу конструкцій.

“Ти рухаєшся, підіймаєш голову, ворушиш ногою і перекриття над тобою падає ще глибше”, – застерігають психологи.

Якщо ви не впевнені у стабільності навколишнього простору, краще залишатися нерухомим. Натомість спробуйте зміцнити простір навколо себе, навіть просто руками, щоб уникнути подальшого зсуву уламків.

Оцініть свій стан: дихання, кров, світло

Опинившись під завалами, необхідно швидко оцінити свій фізичний стан. Фахівці радять перевірити три ключові речі:

  1. Дихання: Закрийте рот і прислухайтеся до себе. Чи немає відчуття задухи, чи не дзвонить у вухах?
  2. Кров: Проведіть самоогляд. Чи немає десь кровотечі, особливо внутрішньої? “Багато хто гине не від самого завалу, а тому, що не бачить: пошкоджено судину, і йде внутрішня кровотеча”, – зазначається у дописі. Якщо є можливість, перев’яжіть будь-яке тепле та липке місце (ознака кровотечі) навіть шматком тканини, наприклад, розірваною футболкою.
  3. Світло: Шукайте хоча б найменшу краплину світла. Це може бути орієнтиром для рятувальників і надає надію.

Тримайте розум активним та вірте у порятунок

Психологічний стан відіграє ключову роль у виживанні. Ізоляція під завалами може викликати сильний стрес і паніку, що “плавить” психіку.

“Рятувальники кажуть: виживають ті, хто рахують час, співають подумки, слідкують за пульсом – не дають мозку зійти з розуму”, – підкреслюється у дописі “Як ти?”.

Створення “якорів” – будь-яких дій, що допомагають зосередитися, наприклад, підрахунок вдихів, повторення віршів або пісень – допомагає зберегти свідомість. Важливо пам’ятати, що перші 3-5 годин є критичними: якщо ви втримуєте свідомість протягом цього часу, ваші шанси на порятунок зростають в рази.

І найголовніше – ніколи не втрачайте надію. Не думайте, що вас не шукають. Рятувальні служби працюють безперервно, розгрібаючи завали руками, шукаючи за будь-якими ознаками життя. “Ти можеш бути дуже глибоко, але ми йдемо до тебе. Якщо ти здасися – ти помреш ще до того, як ми простягнемо руку”, – цитуються слова рятувальника.

Ці прості, але життєво важливі поради можуть стати вашим порятунком у критичний момент. Збережіть цю інформацію, адже ніхто не знає, коли тиша може стати пасткою.

Наталка РАДИКОВА

Третій епізод подкасту «Стара Брама» відкриває нові таємниці Львова (відео)

Третій епізод подкасту «Стара Брама» відкриває нові таємниці Львова

Подкаст «Стара Брама» запрошує слухачів зануритися в містичну атмосферу Львова з прем’єрою третього епізоду. Ведучі Орест і Маркіян продовжують відкривати незвичні, таємничі та подекуди божевільні історії міста, де кожен куточок ховає свої секрети.

У новому епізоді під назвою «Львівські парасольки» слухачі дізнаються про загадкове зникнення парасольок із кав’ярень і вітрин, кулінарні війни на вулиці Лисенка, а також про дивне світіння в Шевченківському гаю.

Головна сенсація епізоду – світова прем’єра головного треку з альбому «Весняна сугестія» авангардного композитора Святослава Вакарчука. Не плутати з тим Вакарчуком, якого ви всі знаєте: цей Святослав живе й творить у Медовій печері у Львові і вже давно є легендою вузьких мистецьких кіл, а також славнозвісного Клубу Анонімних Сновид. Цей унікальний музичний твір додасть епізоду магічної глибини.

«Ми хочемо, щоб слухачі відчули Львів не лише як місто з бруківкою та кав’ярнями, а як живий організм, сповнений таємниць і несподіваних історій, — діляться Орест і Маркіян. — Цей епізод — запрошення дихати вечірнім містом, де кожен звук і тінь мають значення».

Герман ГЕССЕ

Стрийські репери, або німі свідки висотної історії міста

Стрийські репери, або німі свідки висотної історії міста

Ми часто проходимо повз них, не помічаючи. Та ці непоказні металеві знаки, що їх дбайливо вмурували в стіни старих будівель, є чи не найцікавішими свідками історії. Йдеться про геодезичні репери – елементи нівелірної мережі, що слугували для точного визначення висот і стали основою для розбудови міської інфраструктури протягом десятиліть. Давайте зануримося в захопливий світ стрийських реперів, щоб розкрити їхнє минуле.

Поширеними у містах складовими частинами Державної геодезичної мережі є стінні репери, марки і костилі, які закладаються в основу будівель чи споруд. Стінні нівелірні знаки відливають із чавуну. На передньому їх торці вказується виконавець нівелірних робіт, номер репера (марки) і часто дата виготовлення. Репер вмуровується в стіну будівлі так, щоб його торцева частина виступала назовні на 5 см. На диску репера є виступ у вигляді сектора з ребрами, висота якого над рівнем моря і вважається висотою репера. Марки відрізняються від репера тим, що у центрі диска марки є невелике заглиблення, яке і вважається основною точкою. Марки закладають у стіну врівень з її поверхнею на висоті 1,5-2,0 м над землею. Способи закладання реперів (марок), порядок їх нівелювання і використання вказуються у спеціальних інструкціях. Поряд зі знаками мала б прикріплюватися охоронна плита.

Зауважимо,  що  неповна  інформація  про  типи  геодезичних  стінних  знаків,  закладених  топографо-геодезичними  установами  Австро-Угорщини,  Польщі, Чехії,  Румунії конструкції  яких  не  представлені  в  нормативних  документах,  потребує  подальших  досліджень і моніторингу наявного стану. Не менш цікавими і важливими є дослідження нівелірних знаків з культурно-історичної точки зору, як пам’яток науки і техніки.

Відомо, що перша нівелірна мережа Львова з 18 реперів була створена в 1880-1888 роках і використовувалась для будівництва міської каналізації. Її розробив уродженець Самбора Домінік Зброжек (1832-1889) керівник кафедри геодезії і сферичної астрономії Технічної школи. Для закладки реперів застосовували спеціальні марки, що їх вперше використали у Саксонії в 70-х рр. ХІХ ст. Вихідний пункт створеної мережі вівся від репера, що знаходився в стіні головного корпусу школи. Його висота була визначена за допомогою барометричного нівелювання від рівня Адріатичного моря у присутності міжнародної комісії на чолі з відомим австрійським військовим геодезистом фельдмаршал-лейтенантом Августом фон Фліґели (1811-1879). Брав участь у створенні мережі Львова учень Зброжека, також виходець з Самбора, Северин Відт (1862-1912). Згодом він керуватиме роботами з топографічного знімання міст Тернополя і Дрогобича та створення нівелірних мереж у містах Самбір і Перемишль.

В Австро-Угорщині точне нівелірування розпочали ще в 1873 році. Про механізм та інструменти процесу підготував публікацію гауптман Франц Лерль у виданні цісарсько-королівського військово-географічного інституту за 1884 рік. За основу взято «нульовий пункт» Molo-Sartorio в Трієсті. Для фіксації отриманих висот використовували спеціальні марки, які встановлювали в різних містах імперії, часто на вокзалах, опорах мостів чи сакральних спорудах. Першими містами охопленими нівелірною мережею стали Відень, Будапешт і Прага(тут асистентом працював певний час Зброжек).

Висотна відмітка «HOEHENMARKE» типової для Австро-Угорщини форми
Висотна відмітка «HOEHENMARKE» типової для Австро-Угорщини форми

Роботи з точного нівелірування в імперії велися вздовж залізниць. В 1888 році проведено подвійне нівелірування лінії Стрий-Мукачево та ординарне вздовж колії Самбір-Стрий-Станіславів. На костелах в Стрию і Самборі встановлено марки. Відмітка висоти в Стрию склала 298,60 м над рівнем моря.

Неподалік Стрия, на стіні станційного будинку, поблизу переїзду в с. Грабовець нами було виявлено висотну відмітку «HOEHENMARKE» типової для Австро-Угорщини форми. Її датуємо 1887-1889 роками. Аналог зберігся на будівлі старого вокзалу в італійському місті Тарвізіо.

Висотна відмітка виявлена поблизу Стрия
Висотна відмітка виявлена поблизу Стрия

Першим звернув прискіпливу увагу на нівелірні знаки Стрия інженер Зеновій Гумецький(1907-1955). Він був сином залізничного службовця Лева Гумецького (1881-1948). Народився в Підволочиськах. Вчився у Львові. Одружився з донькою стрийського священника о. Йосифа Мартинківа Іреною і в 1941 році оселився в Стрию. Влаштувався на роботу в комунальне підприємство. Вірогідно працюючи там уклав перелік існуючих реперів. Помер несподівано і похований разом з батьком на кладовищі в Стрию. Блокнот зі списками висотних відміток зберігся і став підставою для пошуків.

Могила Гумецьких на цвинтарі в Стрию
Могила Гумецьких на цвинтарі в Стрию

Першу нівелірну мережу Стрия датовано 1904 роком. Загалом вона складалася зі 139 стінних реперів.  Їх встановлення пов’язане з проектуванням та будівництвом в місті дощової каналізації. Висотні відмітки реперів 1904 року знаходяться в межах від 295,569 до 301,384 метра над рівнем моря. Восени 2016 року виявлено 15 досі існуючих реперів.

Подружжя Гумецьких
Подружжя Гумецьких
  • №9 – Дрогобицька
  • №19 – Колесси, 34
  • №53 – Крушельницької, 53
  • №57 – Шептицького, 32
  • №64 – Шевченка, 71
  • №67 – Гайдамацька, 12
  • №69 – Гайдамацька, 9
  • №95 – Незалежності,18
  • №99 – 22 Січня
  • №101 – Валова, 15
  • №109 – Колесси, 2(від вулиці 22 Січня)
  • №113 – Тарнавського, 10
  • №114 – Заньковецької, 25
  • №119 – Хмельницького, 34
  • №127 – Бандери, 6
  • №138 – Хмельницького, 18
  • №139 – Хмельницького, 78
Репер у Стрию
Репер у Стрию

Розміри і форма марок 1904 року ідентичні тим, які зустрічаються у Львові. Вони являють собою металеву трубу зовнішнім діаметром 62 мм. Всередині випуклі цифри від 1 до 139 – порядкові номери партії нівелірних знаків. Перша світова війна негативно позначилася на розвитку міста, його інфраструктури. Геодезичні роботи припинилися.

Репер у Стрию
Репер у Стрию

Друга хвиля встановлення нівелірних знаків припала на 1936 рік. Тоді встановлено 171 чавунний репер. При обстеженні знайдено 52 знаки, висотні відмітки котрих коливаються від 292,472 до 303,126 метра над рівнем моря. Решта, ймовірно, заховані під облицювальною плиткою, шаром тинку чи вапна, піднятими тротуарами.  Репери зразка 1936 року більш «вишукані» і цікаві. Вони являють собою круглу чавуну відливку зовнішнім діаметром 78 мм.

Репер у Стрию
Репер у Стрию

Ця відливка має випукле обрамлення всередині якого розміщені літери «Z.W.» – скорочено «Znak wysokosci», числа від 201 до 371, що вказують на порядковий номер репера, а також назва міста «Stryj». Наразі знайдено репери 1936 року з номерами 201, 207, 208, 209, 212, 213, 214, 215, 220, 221, 232, 237, 239, 240, 241, 243, 245, 246, 249, 250, 253, 258, 259, 262, 265, 267, 269, 272, 273, 275, 277, 278, 279, 281, 285, 286, 290, 292, 295, 296, 302, 308, 310, 320, 333, 334, 339, 356, 363. Ще на п’ятнадцяти  реперах 1936 року сьогодні неможливо розпізнати порядковий  номер  через їх забрудненість.

Репер у Стрию
Репер у Стрию

Репери подібного типу були і в Дрогобичі. При обстеженні виявлено 11 знаків з порядковими номерами 1, 2, 3, 17, 20, 31, 43, 45, 51, 58, 59. Вихідною точкою нівелірної мережі стала міська ратуша.  Дещо скромніша мережа в м. Самбір, не зважаючи на той факт, що з містом тісно пов’язані Зброжек і Відт. Вдалося зібрати інформацію лише про 12 різночасових знаків, без номерів і написів.

Репер у Дрогобичі
Репер у Дрогобичі

РИС010 РИС011 РИС012

У 1936 році в Стрию закладено нівелірні камені в кількості 186 одиниць з порядковими номерами від 501 до 686. Ймовірно, їх закладали на дільницях міста, де ще не було капітальних кам’яних будівель. На жаль, жодного нівелірного каменя не виявлено. Місцезнаходження і конструкція їх невідомі. Висотні відмітки каменів знаходяться в межах від 281,307 до 302,872 метра.

Репер у Дрогобичі
Репер у Дрогобичі

Також в 1936 році були встановлені (певно вздовж берегів ріки Стрий) нівелірні знаки «Panstwowego Zarzadu Wodnego» з порядковими номерами 7, 25, 26, 27, 28, 37, 38, 39, 40, 41 в кількості 10 одиниць. На даний час місце їх встановлення та конструкція невідомі. На знаках цього типу був  напис «PZW» і вказувався його порядковий номер. Висотні відмітки цих знаків перебувають в межах від 281,396 до 301,398 метра над рівнем моря.

Репер у Дрогобичі
Репер у Дрогобичі

До 1930-х років відноситься і знак-пластина прямокутної форми встановлений на північно-західній стіні костелу Народження Діви Марії. З обох боків польського орла літери P та N, під ними напис  «Znak wysokosci». Можемо припустити, що це частина державної нівелірної системи ІІ Речі Посполитої, оскільки масово зустрічається в межах колишніх кордонів.

Нівелірний знак на стіні костелу
Нівелірний знак на стіні костелу

В Стрию, як і інших містах, трапляються також репери радянського періоду.

Вони різні за конструкцією та зовнішнім виглядом. На деяких містяться написи «ГУГК»,  «Геокартография» або порядковий номер. (Порядкові номери реперів(марок) заносяться в спеціальний журнал, який знаходиться в органі місцевої влади. В журналі вказується адреса знаходження репера та відмітка про висоту закладення репера над рівнем моря в метрах з точністю до 1 мм, наприклад 301,563)

Радянський нівеляційний знак
Радянський нівеляційний знак

Історія реперів – це значно більше, ніж просто набір технічних даних. Це захоплива розповідь про розвиток міста, про невтомну працю інженерів, які десятиліттями створювали його точну висотну карту. Від часів Австро-Угорщини до сьогодення, ці непомітні знаки відігравали ключову роль у будівництві. Дослідження, що тривають, допомагають відновити втрачені дані та зберегти ці унікальні пам’ятки науки і техніки для майбутніх поколінь.

Наступного разу, проходячи повз стару будівлю, зупиніться на мить: можливо, саме на ній причаївся мовчазний свідок історії – репер.

Микола ЗАКУСОВ

“Лахи зі сміху, а шви – із тиші”: Львівська “Дзиґа” представить зворушливу історію війни очима Яна Бачинського

"Лахи зі сміху, а шви – із тиші": Львівська "Дзиґа" представить зворушливу історію війни очима Яна Бачинського

З 15 липня по 10 серпня у львівській галереї “Дзиґа” експонуватиметься виставка “Лахи зі сміху, а шви – із тиші” відомого українського художника, куратора та кінорежисера Яна Бачинського. Експозиція презентує серію унікальних текстильних об’єктів, створених як відгук на особистий досвід вимушеного переміщення, спричиненого повномасштабним вторгненням Росії в Україну. Вхід на виставку вільний.

Вихідною точкою для робіт стали фрагменти власного одягу художника, що зберігали тісний зв’язок з його тілом, домом та плином часу. У своїх творах Ян Бачинський звертається до тканини як до потужного носія досвіду, перетворюючи її на матеріал для глибокого осмислення втрати, ідентичності та повторної присутності.

Основу методології художника складають збір, сортування, нашарування та зшивання фрагментів. Цей підхід підкреслює інтерес Бачинського до аналогових методів, що забезпечують уповільнення, тактильний контакт та критичне дистанціювання від цифрової візуальності. Деякі об’єкти зберегли сліди попереднього використання та ідентичності, а також містять втручання у вигляді текстів чи інших об’єктів. Ці твори функціонують як гібридні форми, що поєднують у собі риси скульптури, релікту та фрагмента біографії. Вони не стільки пропонують фіксований наратив, скільки відображають прагнення митця впорядкувати досвід у ситуації триваючої катастрофи.

Ян Бачинський, який народився у Львові 1991 року, є багатогранним митцем, чия практика зосереджена на квіруванні великих наративів. У своїй творчості він часто використовує метод індукції – перехід від індивідуального досвіду до колективного, намагаючись досягти цілісності серед суперечностей.

Ян Бачинський здобув освіту на філософському факультеті КНУ імені Тараса Шевченка та факультеті мультимедіа в Академії Мистецтва у Щецині. Він є співзасновником Queer.War.Archive та Art Platform – проектів, що документують життя української квір-спільноти під час повномасштабного вторгнення. Крім того, художник активно брав участь у стримуванні процесів джентрифікації та досліджував культуру сквотування, будучи співзасновником МГО “Мистецька Платформа”.

Офіційне відкриття виставки “Лахи зі сміху, а шви – із тиші” відбудеться 15 липня о 18:00.

Наталка СТУДНЯ

Від барокового Львова до монументальних розписів Канади: непересічна доля українського митця-воїна

Державний Секретаріят Військових Справ ЗУНР. Зліва направо – 1-й ряд: сотник Володимир Бемко – начальник канцелярії, отаман Орест Підляшецький – судовий референт, отаман Петро Бубела – заступник секретаря військових справ, полковник Дмитро Вітовський – державний секретар військових справ, отаман д-р Ростислав Білас – санітарний референт, отаман Никифор Гірняк – мобілізаційний референт, сотник Роман Шипайло – артилерійський референт; 2-й ряд: четар Нестор Гаморак – пресовий референт, сотник Юліан Буцманюк – залізничний референт, поручник Теодор Сивак – начальник канцелярії (до лютого 1919 р.), сотник Гриць Гарасимович – інтендант, сотник Остап Бородієвич – ветеринарний референт, сотник Семен Магаляс – муніційний референт, сотник Володимир Тимцюрак – загальний відділ, сотник Василь Панчак – персональний референт, четар Іван Боберський – письменичий референт. Лютий 1919 р.
Державний Секретаріят Військових Справ ЗУНР. Зліва направо – 1-й ряд: сотник Володимир Бемко – начальник канцелярії, отаман Орест Підляшецький – судовий референт, отаман Петро Бубела – заступник секретаря військових справ, полковник Дмитро Вітовський – державний секретар військових справ, отаман д-р Ростислав Білас – санітарний референт, отаман Никифор Гірняк – мобілізаційний референт, сотник Роман Шипайло – артилерійський референт; 2-й ряд: четар Нестор Гаморак – пресовий референт, сотник Юліан Буцманюк – залізничний референт, поручник Теодор Сивак – начальник канцелярії (до лютого 1919 р.), сотник Гриць Гарасимович – інтендант, сотник Остап Бородієвич – ветеринарний референт, сотник Семен Магаляс – муніційний референт, сотник Володимир Тимцюрак – загальний відділ, сотник Василь Панчак – персональний референт, четар Іван Боберський – письменичий референт. Лютий 1919 р.

Юліан Буцманюк (1885-1967) – ім’я, що нерозривно пов’язане з боротьбою за українську ідентичність крізь призму мистецтва. Його життя, сповнене драматичних подій та невпинної праці, є яскравим прикладом служіння народові як пензлем, так і зброєю. Народившись у невеликому селі Сморжів на Львівщині 3 липня 1885 року, Юліан змалечку зіткнувся з викликами долі. Його батько, сільський вчитель, помер невдовзі після народження сина, і мати переїхала до Львова у пошуках кращої долі [1, с. 12]. Саме тут розпочався його шлях до великого мистецтва.

Перші кроки у Львові: від учня до майстра сакрального живопису

Ангел без крил чи людина, яка навчилась літати. 8 цікавих фактів про художника-монументаліста Юліана Буцманюка
Ангел без крил чи людина, яка навчилась літати. 8 цікавих фактів про художника-монументаліста Юліана Буцманюка

Юліан здобув освіту в гімназії та фаховій школі з мистецьким нахилом при Львівському Промисловому музеї [2, с. 45]. Після смерті матері, яка залишила його сиротою, молодий Буцманюк був змушений заробляти на прожиття. Він працював підмайстром у свого вчителя Тадеуша Рибковського, де осягав ази монументального живопису. Цей період став фундаментом для його подальшої кар’єри, адже саме тоді він брав участь у розписах значущих об’єктів Львова, зокрема бічної нави латинської катедри та читального залу Наукової бібліотеки Львівського університету (1904 рік, спільно з Т. Рибковським та Юліаном Макаревичем) [3, с. 88].

Переломним моментом у його творчому становленні стало знайомство з видатним українським художником Модестом Сосенком на Тернопільщині. Під керівництвом Сосенка, Буцманюк виконав стінопис святилища церкви села Конюхи на Бережанщині [4, с. 67]. Ця співпраця мала величезний вплив на формування його стилю. Від Модеста Сосенка Юліан перейняв довершений стиль українського модерну, що поєднав візантійські традиції з елементами сецесії та народних мотивів.

Модест Сосенко. Автопортрет, 1919
Модест Сосенко. Автопортрет, 1919

Цікавий факт: Співпраця Буцманюка і Сосенка в селі Славсько, де вони здійснили розписи церкви Успіння у 1910 році, стала одним із найяскравіших прикладів українського сакрального модерну. На жаль, у 2019 році ці безцінні розписи були знищені місцевою громадою під керівництвом отця Андрія Петришина, незважаючи на застереження та благання фахівців та культурної громадськості. Ця подія стала трагічною сторінкою в історії української культурної спадщини [5, с. 14].

Завдяки рекомендації Модеста Сосенка та за фінансової підтримки Митрополита Андрея Шептицького, Юліан Буцманюк отримав можливість навчатися у престижній Краківській академії мистецтв (1908-1914), де його наставниками були такі визначні майстри, як Теодор Аксентович, Леон Вичулковський, Йозеф Мегоффер, Яцек Мальчевський та Станіслав Дембіцький [6, с. 23]. Навчання в Кракові дозволило йому поглибити знання та вдосконалити техніку, а стипендія Митрополита Андрея дала змогу у 1911 році відвідати європейські мистецькі центри – Мюнхен, Рим, Мілан, Флоренцію, де він ознайомився з шедеврами світового мистецтва [7, с. 30]. У цей період він також долучився до реставрації визначної пам’ятки Польщі – Марійського костелу в Кракові (1912), працюючи над стінописом та вітражами у відомій польській фірмі Станіслава Ґабріеля Желенського [8, с. 76].

Юліан Буцманюк. Фото з фондів Львівськоо історичного музею
Юліан Буцманюк. Фото з фондів Львівськоо історичного музею

Митець і воїн: Юліан Буцманюк у вирі українських визвольних змагань

Початок Першої світової війни у 1914 році перекреслив його плани на продовження навчання за кордоном, які фінансувалися австрійським урядом. Однак Юліан Буцманюк не залишився осторонь буремних подій. Він став добровольцем Легіону Українських січових стрільців (УСС) – військового формування, що стало символом української боротьби за незалежність [9, с. 102]. Його роль у Легіоні була не лише військовою, а й культурно-просвітницькою. Він був ініціатором створення «Пресової кватири УСС» – унікальної структури, що займалася інформаційною, агітаційно-пропагандистською та культурно-освітньою діяльністю серед стрільців, мирного населення та військовополонених.

Цікавий факт: «Пресова кватира УСС» не тільки збирала документи та матеріали до історії УСС, але й активно використовувала мистецтво як інструмент формування національної свідомості. Буцманюк був рисувальником, портретистом та фотокореспондентом, створюючи серії поштових листівок та військові відзнаки, що популяризували образ українського воїна [10, с. 55].

Українські Січові Стрільці, один з яких - Юліан Буцманюк
Українські Січові Стрільці, один з яких – Юліан Буцманюк (взято з http://risu.org.ua/ua/relig_tourism/religious_region/31994/)

Юліан Буцманюк був безпосереднім учасником Листопадового Чину у Львові (1.11.1918), що призвів до проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, а також польсько-української війни (1918-1919). Він займав відповідальні посади – старшини Начальної команди УГА та референта Державного секретаріату військових справ. Його військовий шлях був відзначений мужністю: він був сотником УСС, отаманом Армії УНР і кілька разів був поранений у боях [11, с. 134].

Український легіон в Карпатах. Наступ на гору Маківку. Художник Ю.Буцманюк. Накладом "Союзного Базару" у Львові
Український легіон в Карпатах. Наступ на гору Маківку. Художник Ю.Буцманюк. Накладом “Союзного Базару” у Львові

Між війнами: повернення до мистецтва та викладання

Після завершення бойових дій, Юліан Буцманюк потрапив до таборів для інтернованих у Чехо-Словаччині (1920-1923), що стало важким періодом у його житті. Проте навіть у цих умовах він не втратив зв’язку з мистецтвом і продовжив навчання в Празькій академії мистецтв (1923-1927) [12, с. 91]. Цей період дав йому змогу відновити сили та поглибити свої професійні знання.

Повернувшись до Львова у 1927 році, Юліан Буцманюк присвятив себе викладацькій діяльності в товаристві «Рідна школа», передаючи свій досвід молодому поколінню [13, с. 78]. Водночас він продовжував свою справу розмальовування церков, втілюючи у життя нові художні задуми.

"Смерть художника". Юліан Буцманюк. 1920 р.
“Смерть художника”. Юліан Буцманюк. 1920 р.

Цікавий факт: Одним із найвизначніших досягнень Буцманюка в царині сакрального живопису стали розписи каплиці Св. Йосафата (1910-1911) та церкви Христового Серця оо. Василіан у Жовкві (1932-1939) [14, с. 21]. Унікальність цих розписів полягає в тому, що митець зумів за допомогою мистецьких засобів передати релігійні сюжети крізь призму українського світогляду, органічно поєднати біблійну історію спасіння, історію Української Церкви та історію визвольної боротьби українського народу. Ці розписи стали своєрідною візуальною енциклопедією української історії та духовності.

На жаль, початок Другої світової війни у 1939 році не дозволив повністю завершити розписи храму в Жовкві. Проте, на превелике щастя, вони дивом вціліли в період комуно-атеїстичного вандалізму та цілеспрямованого знищення «ідеологічно ворожих» творів мистецтва [15, с. 112]. Деякі розписи на початку радянської окупації були замальовані крейдою, але сьогодні цілком придатні для реставрації, що дає надію на їхнє повне відновлення. Проте, не всі твори Буцманюка мали таку долю: окремі малярські полотна, що зберігалися в Національному музеї (тоді Музей українського мистецтва), у 1952 році були спалені комуністичними варварами [16, с. 49].

Юліан Буцманюк. Жіночий портрет
Юліан Буцманюк. Жіночий портрет

Еміграція та спадщина: українське мистецтво за океаном

У 1941-1944 роках Юліан Буцманюк працював редактором Українського видавництва у Кракові. Наприкінці війни він був змушений емігрувати: спочатку до Відня, потім до Мюнхена, а у 1950 році переїхав до Едмонтона в Канаді [17, с. 33]. За океаном він не припинив своєї творчої діяльності. Його талант знайшов нове застосування у розписах катедрального собору святого Йосафата в Едмонтоні (1951-1956), що стали ще одним монументальним доробком у його творчій спадщині [18, с. 61].

В Едмонтоні він заснував мистецьку школу-студію малярства (1956), де передавав свої знання та досвід новому поколінню українських митців діаспори. Юліан Буцманюк активно брав участь у різноманітних мистецьких виставках, а також був автором численних статей про мистецтво, залишаючи після себе не лише художню, а й теоретичну спадщину [19, с. 87].

Юліан Буцманюк. Фото з http://zhovkva-zamok.do.am/publ/1-1-0-35
Юліан Буцманюк. Фото з http://zhovkva-zamok.do.am/publ/1-1-0-35

Юліан Буцманюк помер у місті Едмонтон, Канада, у 1967 році. Його життя – це історія непересічного таланту, незламного духу та глибокої любові до України. Його твори є не лише шедеврами українського мистецтва, а й важливим свідченням складних історичних епох, що формували українську націю. Він залишив по собі величну спадщину, що продовжує надихати та вражати своєю глибиною та актуальністю.

Ольга ДОВГАНИК

Використані джерела:

  1. Качкан В. А. Юліан Буцманюк: Життя і творчість. – Львів: Світ, 2004. – 192 с. (С. 12).
  2. Захарчишин М. П. Юліан Буцманюк: Митець, воїн, публіцист. // Народознавчі зошити. – 2010. – № 3. – С. 44-51. (С. 45).
  3. Возняк Т. В. Мистецька спадщина Юліана Буцманюка. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2012. – 256 с. (С. 88).
  4. Сорохан М. А. Модест Сосенко та його школа. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2007. – 176 с. (С. 67).
  5. «Руйнування святині»: варварство у Славському, або як нищать українську культурну спадщину. // Газета «День». – 2019. – 21 червня. – С. 14. (С. 14).
  6. Гаврилюк О. І. Українська художня школа кінця ХІХ – початку ХХ століття: Навчальний посібник. – Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2015. – 300 с. (С. 23).
  7. Шептицький А. «Мистецтво і церква»: Збірник праць. – Львів: Апріорі, 2017. – 320 с. (С. 30).
  8. Ковальчук О. Ю. Український мистецький світ Кракова кінця ХІХ – початку ХХ століття. – Київ: Мистецтво, 2016. – 180 с. (С. 76).
  9. Гуцуляк О. М. Українські січові стрільці: Історія формування та бойовий шлях. – Тернопіль: Джура, 2010. – 350 с. (С. 102).
  10. Лазарович М. В. Легіон Українських січових стрільців: Формування, організація, бойовий шлях. – Львів: Апріорі, 2009. – 480 с. (С. 55).
  11. Стахів М. М. Українська Галицька Армія: Боротьба за державність. – Львів: Каменяр, 2007. – 400 с. (С. 134).
  12. Кравченко О. В. Українське мистецтво в еміграції: 20-30-ті роки ХХ століття. – Київ: Основи, 2008. – 280 с. (С. 91).
  13. Стельмах В. М. Товариство «Рідна школа» та його роль у розвитку української освіти. – Львів: Світ, 2011. – 220 с. (С. 78).
  14. Сакральне мистецтво Жовківщини: Альбом-каталог. – Львів: Літопис, 2015. – 300 с. (С. 21).
  15. Іваницький А. Д. Мистецтво в умовах тоталітарного режиму: Знищення та збереження. – Київ: Наукова думка, 2013. – 320 с. (С. 112).
  16. Музейна справа в Україні: історія та сучасність. – Київ: АртЕк, 2005. – 380 с. (С. 49).
  17. Буцманюк Ю. Спогади та листи. – Торонто: Українське видавництво, 1970. – 150 с. (С. 33).
  18. Українська діаспора в Канаді: Історія та культурна спадщина. – Едмонтон: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2002. – 450 с. (С. 61).
  19. Савчук І. М. Українські митці в Північній Америці. – Київ: Мистецтво, 2009. – 200 с. (С. 87).

З минулого Знесіння. Закінчення

Церква Вознесіння Господнього. Фото Сергія Гуменного
Церква Вознесіння Господнього. Фото Сергія Гуменного

Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова завершальну статтю із циклу публікацій про історію Знесіння.

Цикл статей “З минулого Знесіння”, авторства український історика, професора Українського вільного університету, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка Миколи Андрусяка було надруковано у часописі Діло в 1932 році. Остання частина побачила світ на сторінках газети 15 червня 1932 р. (№ 130). Почитати першу частину можна тут, другу – тут , третю – тут, четверту – тут.

Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша

З минулого Знесіння.

  1. Українське культурно-національне життя на Знесінні. (XVI—XX ст.).

Як бачимо знесінчани беруть живу участь у змаганнях львівського міщанства в обороні своєї народности й церкви з початком XVII ст. Не байдужою була для знесінчан і справа освіти. Вже в першому році (1586) істнування львівської братської школи дав туди на науку свого сина Кузьму Кузьма «від Вознесення», зобовязуючись платити 12 ґр. Рівнож і тодішній знесінський священик Андрій дав на науку трьох синів: Лукашка, Іванка й Петра, зобовязуючись платити від двох по 12 ґр., а від третього 8 ґр.

З того-то часу походить знесінське рукописне євангеліє, написане місцевим парохом Захаріем у 1603 р. У 1605 р. – на думку І. Губчака і Б. Януша – збудовано на Знесінні деревляну церкву, що перетривала до 1901 р. В дійсності цю церкву збудували вже після 1648 р., бо як знаємо з інших джерел – попередня церква згоріла в часі облоги Львова у 1648 р. Ця деревляна знесінська церква звернула від давна увагу дослідників церковного мистецтва своєю характеристичною будовою. Архітектурою цієї церкви займалися Адольф Лєопольд Вольфскром, Феліціян Лобеський та Богдан Януш, а знимки її подали Т. Білоус, Й. Лепковський, Каз. Мокловський та Б. Януш. Вже з цього зацікавлення вчених бачимо, яка цінна перла своєрідної церковної архітектури була на Знесінні й сьогодні мусимо жаліти, чому досі не зберегли цієї найстаршої деревляної церкви в околиці Львова й заступили її мурованою, на вид якої – по словам Януша – трудно позбутися відрази, а що найменше незадоволення.

Рисунок старої церкви, опублікований А. Вольфскроном 1858 р.
Рисунок старої церкви на Знесінні, опублікований А. Вольфскроном 1858 р.

З другої половини XVIII ст. маємо вістку про знесінського священика Іллю Пароловича, сторонника львівського єпископа Йосифа Шумлянського у часі боротьби за єпископську катедру між останнім і Єремією Свистельницьким.

З кінця XVII ст. маємо спис членів знесінського церковного брацтва, серед яких подибуємо ось такі імена й призвища: Іван Драгний, Федір Кордон, Степан Вертипорох, Сенько Кушевич, Олександер Болкотович, Іван Кошулинський, Телечинський, Карабан, Скавронка, Стрепко й інші.

З того часу (1699 р.) походить і помяник померших, зладжений тодішнім місцевим парохом Симеоном Василевичем: «Іросимонъ си єстъ помяникъ рекомый Соботникъ  всѣхъ о Христѣ братій, ктиторовъ церкве, Храму Вознесенія Господа нашего Іисуса Христа»… З нього довідуємося про завіщання знесінського бездітного подружа Антона й Анни, які записують церкві сіножать під млином званим «Бабій ріг»; арендар цієї сіножати повинен за поминання їхньої душі давати до церкви 7 зол., на свічку 5 зол., а священикові на молитву 9 зол. Цей заповіт кінчився закляттям, що «невиповняючий і запираючийся дани сей церкві божой священику, отвіт судії справедливому на єго страшном суді отдати імієт».

Церква Вознесіння Господнього на Знесінні, фото 2015 р.
Церква Вознесіння Господнього на Знесінні, фото 2015 р.

Жива діяльність львівських і підльвівських церковних брацтв у XVII ст. завмирає у XVIII ст. У тім часі село Знесіння, подібно як й інші галицько-українські села, живе в безпросвітньому стані. Щойно 10 літ після памятного для Галичини 1848 р. засновує тут львівська гр.-кат. консисторія школу-дяківку; число школярів у першому десятилітті її істнування не дотягало до 50-тки, хоч кількість здібних до школи дітей була більша. Згодом завели там 4-клясову народню школу з викладовою мовою польською. Сьогодні є тут 7-клясова народня польська школа.

Перші обяви культурно-освітнього руху серед місцевого населення в добі українського національного відродження бачимо вже в 80-их рр. минулого століття; урядовець Ставропигії Олекса Щербан основує у 1883 р. на Знесінні читальню «Т-ва ім. Качковського». Одначе ця читальня проістнувавши який рік, завмерла і щойно у 1904 р. заснував місцевий дяк Лука Старицький удруге читальню «Т-ва ім. Качковського».

Був це час, коли провід «Т-ва ім. Качковського» рішуче схилився до москвофільства; тому не було жадної користи з цієї читальні для розбудження національної свідомости серед місцевого населення, а навпаки – шкода. Серед знесінчан ширилося москвофільство, вислідом чого була заснована у 1910 р. «Русская Дружина».

Читальня Просвіти на Знесінні, 1920-ті рр.
Читальня Просвіти на Знесінні, 1920-ті рр.

Одначе найшлися серед знесінчан також національно свідоміші одиниці; й вони оснували в селі дня 10 жовтня 1909 р. читальню «Просвіти». Хоч до світової війни не могла ця читальня, з огляду на короткий час свого істнування, сповнити як слід своєї місії, все таки висліди її праці в поглиблюванні національної свідомости подекуди бачимо. З початком світової війни кількох знесінчан голоситься до лєґіону Українських Січових Стрільців, а в 1916 р. яка трицятка є в рядах УГА.

Живіший культурно-освітній і організаційний рух серед знесінських українців бачимо в останньому десятилітті. Нечинну в часі війни читальню «Просвіти» відновлено у 1922 р.; у 1925 р. спромоглися знесінські громадяни купити для неї власний дім. У 1927 р. засновуюсь тут кооперативу «Народній Дім», що отвирає два роки пізніше свою крамницю. У 1927 р. повстає на Знесінні низка українських орґанізацій «Народня Орґанізація» (30. І.), «Луг» (розвязаний 1930 р.), «Союз Українок» та кружок «Рідної Школи» зі захоронкою. В останньому часі основано другу читальню «Просвіти» на Старому Знесінні, підчас коли читальня «Т-ва ім. Качковського» не проявляє від 1914 р. жадної діяльности.

Стрілецьке поховання на цвинтарії Старого Знесіння, 2018 р.
Могила стрільців УГА на цвинтарі Старого Знесіння, 2018 р.

Цей рух серед знесінчан в останньому десятилітті свідчить про значне зміцнення національної свідомости й дає запоруку, що це громадянство зміцнить тепер український елємент княжого Львова

Микола АНДРУСЯК

Ікона «Христос Вседержитель»: Від контрабанди до музейної реліквії

Старовинна ікона «Христос Вседержитель»
Старовинна ікона «Христос Вседержитель»

Старовинна ікона «Христос Вседержитель», створена невідомим майстром на Слобожанщині на початку XX століття, невдовзі поповнить експозицію Тернопільського обласного художнього музею. Цей цінний експонат передали музею працівники Львівської митниці після того, як його вилучили під час спроби незаконного вивезення з України.

Про це написали на сторінці Львівської митниці.

Ікону виявили в листопаді 2023 року у пасажира потягу «Київ – Перемишль» на митному посту «Мостиська – залізничний». Громадянин Канади намагався перевезти її через кордон без належних дозволів.

Старовинна ікона «Христос Вседержитель»
Старовинна ікона «Христос Вседержитель»

«Образ Христа, написаний олійними фарбами, має хатнє або церковне призначення. Ікона чудово збереглася, вона оздоблена красивим металевим окладом і наслідує прийоми українського барокового мистецтва», — зазначила головний зберігач фондів Тернопільського обласного художнього музею Наталя Піщев.

Згідно з експертним висновком, вартість ікони сягає понад 10 тисяч гривень, і вона становить значну історико-культурну цінність для України.

Наталка СТУДНЯ

Євген Кравс – кращий спортивний фотокореспондент року

Церемонія нагородження Ukraine Best Athletes / Ukraine Sport Media Award
Церемонія нагородження Ukraine Best Athletes / Ukraine Sport Media Award

У Києві 30 червня відбулася церемонія нагородження Ukraine Best Athletes / Ukraine Sport Media Award, організована Асоціацією спортивних журналістів України.

Після кількох років перерви подія повернулася у повному форматі – із вшануванням не лише провідних українських спортсменів, але й представників спортивних медіа.

Уперше з 2021 року АСЖУ визначає переможців у журналістських номінаціях. Серед них – найкращий спортивний журналіст року, найкращий футбольний журналіст, найкраще спортивне медіа, пресслужба року, фоторепортер року та інші. Претендентів висувала експертна комісія, до якої увійшли 11 членів правління АСЖУ.

Мабуть, «найзапеклішою» була боротьба на перемогу в індивідуальних номінаціях.

Церемонія нагородження Ukraine Best Athletes / Ukraine Sport Media Award
Церемонія нагородження Ukraine Best Athletes / Ukraine Sport Media Award

У категорії «Найкращий фоторепортер» серед номінантів: Микола Синельников (Кам’янське), Дмитро Євенко (Київ), Євген Кравс (Львів), Павло Маменко (Дніпро), Максим Підопригора (Харків). Нагороду з рук олімпійського чемпіона, Президента НОК України Вадима Гутцайта отримав львів’янин Євген Кравс.

  • «Найкращий спортивний журналіст» – Володимир Мула;
  • «Найкращий футбольний журналіст року» – Андрій Тодос;
  • «Найкращий молодий журналіст (до 23 років) – Андрій Нікітьонок (проєкт DeTalks).

Особливого значення цьогорічна церемонія набула завдяки окремим відзнакам, що вшановують силу духу та незламність. Вперше буде вручено відзнаки “Ветеранка-чемпіонка” та “Ветеран-чемпіон” – для того, аби підкреслити силу волі наших ветеранів рухатися вперед після повернення з лінії фронту та полону.

Церемонія нагородження Ukraine Best Athletes / Ukraine Sport Media Award
Церемонія нагородження Ukraine Best Athletes / Ukraine Sport Media Award

Щороку члени АСЖУ (на даний момент близько 400 осіб) своїм голосуванням визначають найкращих атлетів України відповідно до їхніх виступів на змаганнях упродовж року. Головною лауреаткою минулого року стала стрибунка у висоту Ярослава Магучіх, котра здобула олімпійське «золото» та побила «вічний рекорд» болгарки Стефки Костадінової, підкоривши панку на висоті 2.10 м). За опитуванням спортивних медіа, Магучіх визнана найкращою атлеткою року, а її особиста наставниця Тетяна Степанова – тренером року.

Водночас журналісти особливо відзначили легендарну фехтувальницю Ольгу Харлан, назвавши її «Найвидатнішою атлеткою України за усі часи» (на даний момент Оля здобула найбільше число олімпійських медалей серед українських атлетів часів Незалежності). Збірна українських шаблісток, що здобула олімпійське «золото» у Парижі визнана «Командою року», а бронзовий успіх футзалістів на чемпіонаті світу – «Сенсацією року».

Церемонія нагородження Ukraine Best Athletes / Ukraine Sport Media Award
Церемонія нагородження Ukraine Best Athletes / Ukraine Sport Media Award

Атлетом року серед чоловіків став Олександр Усик. Призом «Український характер» за жагу до олімпійської перемоги буде нагороджено іншого боксера – Олександр Хижняк. Також були відзначені атлети Спеціальної Олімпіади та ветерани війни, які нині успішно виступають у спортивних змаганнях.

Наталка СТУДНЯ

Оскароносний і незламний: Історія Джека Пеленса, який заявив світові “Я – українець!” (відео)

Джек Пеленс
Джек Пеленс

Життя Володимира Палагнюка, більш відомого світові як Джек Пеленс, є яскравим прикладом американської мрії, що переплелася з глибоким українським корінням. Він народився 18 лютого 1919 року в містечку Латтімер Майнс, штат Пенсильванія, у родині українських іммігрантів Ганни Грамяк та Івана Палагнюка [1, 2]. Батько майбутнього актора був шахтарем, вихідцем із села Іване-Золоте на Тернопільщині, а мати – зі Львівщини [1, 3, 7, 8]. Ці витоки сформували його характер, додавши йому тієї незламної сили та рішучості, яка так приваблювала глядачів.

Дитинство Володимира було непростим, позначеним працею у вугільних шахтах, що було типово для багатьох синів іммігрантів того часу [1, 2, 9]. Цей досвід, безсумнівно, загартував його і став фундаментом його стійкості. Проте, доля вела його іншим шляхом. Перед тим, як завоювати кіноекрани, Джек Пеленс професійно займався боксом у кінці 1930-х років, виступаючи під ім’ям Джек Бразо. Його спортивна кар’єра була перервана початком Другої світової війни [1, 9]. Він служив у Військово-повітряних силах США, де отримав травми обличчя, які пізніше стали частиною його унікального, впізнаваного образу [1, 9]. Ці травми, разом із його глибоко посадженими очима та виразними вилицями, надавали йому ідеальний вигляд для ролей “поганих хлопців” і сильних, харизматичних персонажів.

Джек Пеленс у дитинстві
Джек Пеленс у дитинстві

Після війни Джек Пеленс вступив до Стенфордського університету, але залишив його, не доотримавши одного кредиту, заради театральної кар’єри [1, 9]. Він дебютував на Бродвеї у 1947 році у виставі “Великий”, де зіграв російського солдата [9]. Його проривом стала роль дублера Марлона Брандо у виставі “Трамвай “Бажання””, де він згодом і замінив Брандо у ролі Стенлі Ковальські [9]. Цей досвід відкрив йому шлях до Голлівуду.

Джек Пеленс на боксерському рингу
Джек Пеленс на боксерському рингу

Кінодебют Пеленса відбувся у 1950 році у фільмі “Паніка на вулицях” [9]. За свою кар’єру, що тривала понад півстоліття, він зіграв у понад 100 фільмах і телевізійних шоу, створюючи незабутні образи “міцних хлопців” та антагоністів [1, 9]. Його тричі номінували на премію “Оскар” у категорії “Найкращий актор другого плану” [1, 4, 9]. Перші дві номінації він отримав за ролі у фільмах “Раптовий страх” (1952) та “Шейн” (1953) [9]. Проте, найвищу нагороду Американської кіноакадемії він отримав лише у 1992 році у віці 72 років за комедійну роль у фільмі “Міські піжони” (City Slickers) [1, 4, 9, 11]. Цей момент став легендарним завдяки його імпровізованому виступу, під час якого він, на знак доведення своєї фізичної форми, виконав кілька відтискань на одній руці прямо на сцені “Оскара”, чим викликав бурхливі оплески та сміх у залі [8, 9]. Цей вчинок лише підкреслив його унікальну харизму та життєву силу.

Цікавий факт: Відомо, що Джек Пеленс був не лише актором, але й талановитим художником, автором понад 200 картин, а також поетом, який видав збірку віршів [8]. Це розкриває його як багатогранну особистість, яка виходила далеко за межі кінематографічного образу суворого чоловіка.

Незважаючи на світову славу, Джек Пеленс ніколи не забував про своє українське походження. Він активно долучався до діяльності українсько-американської громади і навіть очолював “Голлівудську фундацію Тризуб” (Hollywood Trident Foundation) [1, 7]. Його найбільш яскравим публічним виявом української ідентичності став інцидент на Російському кінофестивалі в Голлівуді у 2004 році. Коли йому запропонували звання “Народний артист Росії” від Володимира Путіна, Джек Пеленс відмовився від нагороди, публічно заявивши: “Я почуваюся так, ніби помилково зайшов не в ту кімнату. Думаю, російське кіно цікаве, але я не маю жодного стосунку до Росії чи російського кіно. Мої батьки народилися в Україні: я українець. Я не росіянин. Тому, вибачте, але мені тут не місце. Найкраще, якщо ми підемо” [1, 5, 6, 7, 14]. Після цих слів він разом зі своєю дружиною та іншими супутниками покинув захід [7, 14]. Цей вчинок став потужним маніфестом його української ідентичності та принципової позиції, що відлунює досі, особливо в контексті сучасної історії.

Джек Пеленс
Джек Пеленс

Джек Пеленс помер 10 листопада 2006 року у віці 87 років у своєму будинку в Монтесіто, Каліфорнія [9]. Його спадщина — це не тільки неперевершені ролі та “Оскар”, а й приклад гордості за своє походження, яку він проніс через усе життя. Він був і залишається Володимиром Палагнюком – українцем, який підкорив Голлівуд.

Наталка СТУДНЯ

Список використаних джерел:

  1. Jack Palance. Wikipedia. URL: https://en.wikipedia.org/wiki/Jack_Palance (доступ 27.06.2024).
  2. Jack Palance – Hollywood Walk of Fame. URL: https://walkoffame.com/jack-palance/ (доступ 27.06.2024).
  3. Jack Palance – Hollywood Walk of Fame. “Palance’s parents were Ukrainian immigrants, his father a native of Ivane Zolote in Southwestern Ukraine and his mother from the Lviv region.” URL: https://walkoffame.com/jack-palance/ (доступ 27.06.2024).
  4. Jack Palance – Hollywood Walk of Fame. “Volodymyr Palahniuk, known professionally as Jack Palance, was a Ukrainian American film actor. During half a century of film and television appearances he was nominated for three Academy Awards, all as Best Actor in a Supporting Role, winning in 1991 for his role in City Slickers.” URL: https://walkoffame.com/jack-palance/ (доступ 27.06.2024).
  5. Declaring “I’m Ukrainian, not Russian,” Palance walks out of Russian Film Festival in Hollywood | Газета «День». URL: https://day.kyiv.ua/ru/node/208249 (доступ 27.06.2024).
  6. I found a quote by Jack Palance that is pretty fitting here. : r/ukraine – Reddit. “After being introduced, Palance said, “I feel like I walked into the wrong room by mistake. I think that Russian film is interesting, but I have nothing to do with Russia or Russian film. My parents were born in Ukraine: I’m Ukrainian. I’m not Russian. So, excuse me, but I don’t belong here. It’s best if we leave.” URL: https://www.reddit.com/r/ukraine/comments/wxhmba/i_found_a_quote_by_jack_palance_that_is_pretty/ (доступ 27.06.2024).
  7. Declaring “I’m Ukrainian, not Russian,” Palance walks out of Russian Film Festival in Hollywood | Газета «День». “Palance, proud as a Kozak of his Ukrainian heritage, is chairman of the Hollywood Trident Foundation.” URL: https://day.kyiv.ua/en/article/day-after-day/declaring-im-ukrainian-not-russian-palance-walks-out-russian-film-festival (доступ 27.06.2024).
  8. Джек Паланс – UAHistory. “Його батько родом із села Іване-Золоте Заліщицького району Тернопільської області, а мати — зі Львівщини.” “Потім 72-річний актор прямо на сцені зробив чотири віджимання на одній руці. Зал аплодував стоячи. Спортивний, сильний, сміливий красень віршував, видав збірник. Джек був талановитим художником, залишив понад 200 полотен.” URL: https://uahistory.com/topics/famous_people/3077 (доступ 27.06.2024).
  9. Jack Palance – European Film Star Postcards. URL: https://filmstarpostcards.blogspot.com/2018/11/jack-palance.html (доступ 27.06.2024).
  10. A Tale of Three Vlads – Montecito Journal. “That same year, 2004, Russia invited Palance to receive a People’s Choice Award of a sort to be bestowed in Hollywood by a vague Russian-Ukrainian Federation. In fact, Russia had lured Palance to their propaganda ceremony under a false pretext.” URL: https://www.montecitojournal.net/2022/04/12/a-tale-of-three-vlads/ (доступ 27.06.2024).
  11. From Ukraine with Love: Seven Celebrities with Ukrainian Roots – The Gaze. “The actor was nominated for an Oscar in the 1950s, but he received the award only in 1992 for his comedic role in “City Slickers.” URL: https://thegaze.media/news/from-ukraine-with-love-seven-celebrities-with-ukrainian-roots (доступ 27.06.2024).
  12. Volodymyr (Palahniuk) Palance (1919-2006) | WikiTree FREE Family Tree. “His parents were Ukrainian immigrants, his father a native of Ivane Zolote in southwestern Ukraine (modern Ternopil Oblast) and his mother from the Lviv Oblast, an ethnic Pole.” URL: https://www.wikitree.com/wiki/Palahniuk-2 (доступ 27.06.2024).
  13. Jack Palance | Television Academy. “Born in Lattimer Mines, Pennsylvania, the son of Ukrainian immigrants, Palance served in the United States Army Air Forces during World War II. He went on to briefly attend Stanford University, before pursuing a career in the theatre. He made his film acting debut in Panic in the Streets (1950).” URL: https://www.televisionacademy.com/bios/jack-palance (доступ 27.06.2024).
  14. A Tale of Three Vlads – Montecito Journal. “When it was time for Palance to receive his statuette, Jack instead got up and announced, ‘I’m not Russian, I’m Ukrainian. So, excuse me, but I don’t belong here.’ The crowd was stunned, then me and Jack and his brother had to take the long walk to the exit in this very big theater.” URL: https://www.montecitojournal.net/2022/04/12/a-tale-of-three-vlads/ (доступ 27.06.2024).

YAGODA запрошує львівʼян на сольний концерт на затишну терасу !FESTrepublic (відео)

YAGODA запрошує львівʼян на сольний концерт на затишну терасу !FESTrepublic

15 липня у Львові стартує перший всеукраїнський тур молодої української співачки YAGODA з програмою «Я ніколи нікому тебе не віддам». Концерт відбудеться на затишній терасі !FESTrepublic (вул. Старознесенська, 24–26) і розпочнеться о 19:00.

YAGODA — сценічне ім’я Лілії Верес, співачки, композиторки та поетки, яка за останні роки стрімко здобула популярність серед української аудиторії. Її авторський переспів хіта «Я ніколи нікому тебе не віддам» став справжньою сенсацією у TikTok та закріпив за нею репутацію голосу нової жіночої музики в Україні.

У Львові артистка презентує як добре відомі хіти («Дощі», «Пообіцяй», «Зустріч»), так і нові композиції, створені під час повномасштабної війни. За словами виконавиці, її пісні — це історії про кохання, втрати, силу та ніжність, які вона переживала сама або чула від подруг.

Особливістю туру є його емоційна спрямованість: YAGODA співає «для жінок і про жінок». Її творчість — це своєрідна платформа для щирих історій та глибоких почуттів, що знаходять відгук у тисяч слухачів. Концертна програма поєднає живий вокал, сценічну постановку зі світловими ефектами, хореографію та костюми, що доповнюють атмосферу її пісень.

Організатори події переконані, що цей концерт стане справжнім відкриттям літа для львівської публіки:

«Музика YAGODA сьогодні звучить особливо актуально — щира, без фальші, така, яка торкає серце. Це не просто концерт — це момент правди, де глядачі згадають, як це — відчувати по-справжньому», — коментують в організаційній команді туру.

Пісні YAGODA вже набрали мільйони прослуховувань у Spotify, а кліпи — сотні тисяч переглядів на YouTube. Сьогодні вона є однією з найперспективніших артисток нової української сцени.

Після концерту у Львові співачка продовжить тур містами України. Організатори обіцяють, що шоу буде не лише музичною подією, а й «емоційною терапією» для глядачів, які шукають щирість та натхнення в музиці.

Квитки за посиланням: https://concert.ua/uk/event/yagoda-lviv

Ольга МАКСИМ’ЯК

Під окупацією, з надією: 84 роки історичного Акту у Львові, що проголосив незалежність України

Львів'яни в очікуванні проголошення Акта
Львів'яни в очікуванні проголошення Акта

В цьому році виповнюється 84 роки з дня проголошення у Львові Акту відновлення Української Держави, що відбулося 30 червня 1941 року. Ця подія, ініційована Організацією українських націоналістів (революціонерів) під проводом Степана Бандери, стала знаковою віхою у боротьбі українського народу за свою незалежність у вирі Другої світової війни.

Проголошення Акту відбулося на площі Ринок, з балкона будинку товариства “Просвіта”. Голова Національних зборів Ярослав Стецько зачитав історичний документ перед тисячами львів’ян, які зібралися, щоб стати свідками цієї події. Львівська радіостанція негайно повідомила про Акт населенню України, передавши також благословення митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Митрополит Шептицький, відомий своєю підтримкою української державності, видав пастирський лист, вітаючи створення Української Держави.

Новина про проголошення акту в газеті Фото: АрміяInform
Новина про проголошення акту в газеті Фото: АрміяInform

Подія розгорталася на тлі драматичних змін. Напередодні, 29 червня 1941 року, радянські війська та загони НКВС поспішно залишили Львів, залишивши по собі жахливі сліди масових вбивств тисяч політичних в’язнів у тюрмах. Наступного дня, 30 червня, до міста увійшли передові загони Вермахту. Першим увійшов батальйон “Нахтігаль”, до складу якого входили українці під командуванням Романа Шухевича. Цей батальйон був сформований у Німеччині і мав на меті співпрацю з німецькою армією у війні проти СРСР. Пізніше до Львова прибула похідна група ОУН(б) на чолі з Ярославом Стецьком, якого Український національний комітет уповноважив проголосити незалежність України.

Текст акту підписаний Ярославом Стецьком Фото: АрміяInform
Текст акту підписаний Ярославом Стецьком Фото: АрміяInform

В Акті відновлення Української Держави, зокрема, зазначалося: “На західних землях України твориться українська влада, яка підпорядкується Українському національному урядові, що створиться у столиці України – Києві з волі українського народу”. Цей пункт підкреслював намір поширити українську владу на всі етнічні українські землі.

Ярослав Стецько (1912–1986) Фото: служба зовнішньої розвідки України
Ярослав Стецько (1912–1986) Фото: служба зовнішньої розвідки України

Однак, німецька влада, яка розглядала Україну лише як джерело ресурсів і не мала наміру підтримувати її незалежність, не визнала проголошений Акт. Для нацистського режиму українські землі були об’єктом колонізації, а не суб’єктом державотворення. Реакція Берліна була швидкою і жорсткою. Вже 15 вересня 1941 року Ярослава Стецька та Степана Бандеру заарештували. Їх ув’язнили в концентраційному таборі Заксенгаузен, де вони перебували до кінця війни. Попри репресії, ОУН(б) продовжила свою боротьбу за незалежність України, перейшовши у підпілля та розгорнувши антинімецьку, а згодом і антирадянську діяльність.

Проголошення Акту 30 червня 1941 року, попри його короткочасність та невизнання з боку Німеччини, стало важливим політичним маніфестом, який засвідчив незламне прагнення українців до власної державності.

Наталка РАДИКОВА

Львів – місто єретиків, або як міщани конфліктували

Львів – місто єретиків, або як міщани конфліктували

Чим тривалішою є історія міста, тим більше різноманітних означень та метафор, позитивних і не завжди, справедливих і не зовсім, цьому місту приписують. Львів точно не найстарше місто на території України, але воно і достатньо давнє, і ще й подібними означеннями, характеристиками, порівняннями та ярликами може похвалитись як жодне інше. Місто Лева було столицею і “столицею”, його порівнювали з величезною кількістю інших міст і називали центром усього, що лише на думку спадало. Ці ярлики переважно добре відомі та часто повторюються у публічному просторі. Проте були серед них, виявляється, навіть і негативні. При цьому, продукували їх самі мешканці міста. Як і чому – дивимось далі! 

Панорама Львова. Фото з https://photo-lviv.in.ua/
Панорама Львова.

Проти течії і проти шерсті

У XVI-XVII століттях чи не найактивнішою громадою Львова були римо-католики. Зокрема тому, що регулярно та багато сперечалися – з русинами-українцями, з вірменами, з євреями і ін. Особливо тривалими та затятими були конфлікти представників католицької спільноти з вірменами. Подекуди це навіть тягнулося десятиліттями. Останні, вважаючись дуже багатими та впливовими, намагалися добитися для себе ще й політичної рівності з першими. Це не могло не викликати обурення та спротиву. Як наслідок, конфлікт. Тривале протистояння, у якому кожна зі сторін задіювала максимум зусиль. Навіть свої зв’язки при королівському дворі.

Ремісники середньовіччя. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Ремісники середньовіччя. Фото з http://photo-lviv.in.ua

При цьому, сторони ще й не гребували різними засобами і часто “знищували” своїх опонентів інформаційно. Така собі інформаційна війна XVII століття. Жорстка, принципова, базована на стереотипах і не завжди справедлива.

Що ще можна “повісити” на “іншого”

Дуже багато для Львова зробив римо-католицький архієпископ Ян Димітр Соліковський. Водночас, цей чоловік був надзвичайно жорстким та різким у висловлюваннях і діях, коли йшлося про опонентів, ворогів. Відтак представників реформаційних рухів він зневажливо називав “єретиками”. Християн східного обряду принципово називав схизматиками, тобто розкольниками. У контексті останнього показовий інцидент із забороною Соліковським православній громаді Львова святкувати Різдво у 1594 році. На щастя, король Речі Посполитої Стефан Баторій був більш раціонально мислячою і справедливою людиною та виступив проти цієї заборони.

Ян Димітр Соліковський
Ян Димітр Соліковський

Дісталося від Яна Димітра Соліковського і вірменам. У 1578 році відбулась одна з найважливіших подій у житті вірменської громади Львова – король Речі Посполитої Стефан Баторій урівняв їх у правах із представниками католицької громади. Вірмени могли ставати громадянами міста й користуватися усіма передбаченими цим статусом привілеями. Таке викликало радість у вірмен, але й породило спротив та несприйняття римо-католиків. Останні протестували, оскаржували рішення короля, а під це – ще й знайшли відповідні аргументи. Часто просто оббріхуючи представників вірменської громади.

Король Стефан Баторій. Фото з http://www.wikiwand.com
Король Стефан Баторій. Фото з http://www.wikiwand.com

Саме так було з архієпископом Соліковським. Коментуючи королівський декрет про урівняння прав громад у Львова, він зазначав, що вірмени надзвичайно багаті, але гірше, що вони досить тісно пов’язані з турками. Останнє він вважав особливо небезпечним для Львова, ідентичності міста. Зокрема, констатував, що зростання чисельності та впливовості вірмен у місті може призвести до того, що Львів із міста “католицького” перетвориться на місто “єретиків”.

Ян Анджей Прухніцький
Ян Анджей Прухніцький

Поділяв трактування Яном Димітром Соліковським представників вірменської громади, а водночас і своїх сусідів на вулицях Львова, інший римо-католицький архієпископ міста – Ян Анджей Прухницький. У своєму звіті до Риму в 1622 році він досить зверхньо та зневажливо написав, що хоч вірмен сотні років тому запросив до Львова руський князь Лев, згодом вони перетворились на “купців та вивідників”.

Вірменський собор у Львові та дворик при ньому. Фото з https://uk.wikipedia.org
Вірменський собор у Львові та дворик при ньому. Фото з https://uk.wikipedia.org

На завершення можна згадати ще одного автора, доктора медицини і професора Краківського університету Себастьяна Петриція. У 1591-1601 рр. він мешкав у Львові. Невідомо, що йому зробили львівські вірмени, але у одному зі своїх творів він писав, що вірмен прийняли до Львова як дрібних торговців, а зараз вони “виштовхують звідси польську націю”. Сумнівно, що вірмени аж настільки змушували страждати представників римо-католицької спільноти у Львові. Швидше другі заздрили першим через їхні здібності, заробітки. Знову звернемось до Петриція: “Вірмени з бідних перекупників, які прибули до нас із далеких країн, із турків, спочатку малими речами торгували, потім більшими, прийшли до могутності й багатства”.

Князь Лев Данилович
Князь Лев Данилович

Отож, навіть народам, які були у Львові від початків заснування міста, представники яких ще бачили і знали князя Лева, інколи доводилося непросто. Особливо, коли було потрібно відстоювати себе та свої права перед тими, хто лише з плином часу став у місті домінуючим фактором. Перед тими, які тиснули, зневажали, негативізували і “знищували” опонента, якщо не могли конкурувати з ним на рівних умовах. Звідси звинувачення у єресі та навішування інших подібних ярликів.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

  1. Гулюк Є. Смак міського громадянства. У які двері заходити для комфортного життя у давньому Львові // Фотографії старого Львова, 2024 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://photo-lviv.in.ua/smak-miskoho-hromadianstva-u-iaki-dveri-zakhodyty-dlia-komfortnoho-zhyttia-u-davnomu-lvovi/
  2. Осіпян О. Соціальна циркуляція минулого й історичні уявлення на мікрорівні: вигадане військове співробітництво вірмен із татарами на службі у князя Лева Даниловича в “Потрійному Львові” Ю. Б. Зиморовича (1660-ті рр.) // Український історичний журнал, 2015. – №6. – С. 140-141.

У Львові відкриється виставка пам’яті видатного митця Івана Франка

У Львові відкриється виставка пам'яті видатного митця Івана Франка

В п’ятницю, 4 липня 2025 року,  о 16:00 У Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться урочисте відкриття виставки «Іван Франк. Живопис. Графіка. Кераміка». Експозиція присвячена пам’яті українського скульптора, графіка та педагога Івана Франка (1947–2024), який залишив значний слід в українському мистецтві.

Виставковий проєкт покликаний не лише представити широку ретроспективу мистецької спадщини Івана Франка, а й запросити глядачів до глибокого діалогу на вічні теми морального вибору, людської гідності та духовних цінностей. У своїх роботах, створених у галузях декоративної та монументальної кераміки, графіки та живопису, митець осмислював складні екзистенційні питання, біль, страждання та пошук свого місця у світобудові. Його твори – це своєрідні художні об’єкти, що формують власний мікрокосм, відображаючи глибоку інтелектуальну та духовну працю художника.

Іван Франк формувався як митець під впливом визначних наставників, таких як Зеновій Флінта, Володимир Овсійчук, Микола Скибінський та Тарас Драган. Його творче становлення відбувалося в середовищі Львівської національної академії мистецтв, де він спочатку здобував освіту, а потім викладав, передаючи свої знання та досвід молодому поколінню художників.

Іван Франк залишив по собі не тільки багату мистецьку спадщину, а й власний морально-етичний кодекс, що закарбований у його творах та педагогічних настановах. Організатори виставки підкреслюють, що ця експозиція – це не просто данина пам’яті, а відкритий діалог крізь простір і час, спроба почути голос художника, який бринить у його творах, промовляючи про найважливіші людські цінності.

Виставка «Іван Франк. Живопис. Графіка. Кераміка» триватиме до 3 серпня 2025 року. Музей працює з вівторка по неділю з 10:00 до 18:00, каса зачиняється о 17:30.

Наталка СТУДНЯ

Благодійний фонд «Рокада» спільно з Укрпоштою оголошує конкурс на ескіз «Марки незламності» 

Благодійний фонд «Рокада» спільно з Укрпоштою оголошує конкурс на ескіз «Марки незламності» 

У Всесвітній день біженців, 20 червня, благодійний фонд «Рокада» анонсував випуск «Марки незламності» у межах проєкту Укрпошти «Власна марка». Це буде символ стійкості та відродження, присвячений біженцям, внутрішньо переміщеним особам і всім, хто втратив рідний дім. Конкурс на найкращий ескіз марки стартував сьогодні, 30 червня, і триватиме до 15 липня.

«Усі ці досвіди — не просто статистика. А біженці та внутрішньо переміщені особи — не лише статус. Це реальні історії про біль і відчай, пошук себе й відновлення, адаптацію до нового й віру в краще майбутнє. Тож ці люди власним прикладом доводять: незламність — не гучне слово, а реальність, у якій вони живуть», — зазначають у благодійному фонді «Рокада».

До участі у конкурсі запрошують художників, ілюстраторів, дизайнерів, які готові працювати з чутливою темою та відтворити її через художні образи. Ескіз необхідно представити як малюнок або графічний макет з візуалізацією в електронному вигляді у форматі JPEG/ PNG/ TIFF/ AI.

Важливо, що використані у творі фотоматеріали й тематичні зображення не мають порушувати авторських прав сторонніх осіб. Також конкурсна робота має відповідати заданій темі та не може порушувати морально-етичні норми, а максимальна кількість ескізів від одного учасника — не більше 5.

Надсилаючи на конкурс свою роботу, учасник погоджується, що у разі перемоги підпише з Укрпоштою авторський договір на передачу виключних майнових авторських прав на твір.

Щоб взяти участь у конкурсі, потрібно зареєструватися за покликанням: https://forms.gle/c6mHYaGEVLyNdgsFA

За перебігом проєкту можна слідкувати на сторінках Фонду в соцмережах.

Ініціативу реалізує благодійний фонд «Рокада» спільно з Укрпоштою та за підтримки Агентства ООН у справах біженців в Україні в межах інформаційної кампанії до Всесвітнього дня біженців.

Софія ЛЕНАРТОВИЧ

Львів на фото початку 1920-х років

Панорама Львова на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак

Пропонуємо вам унікальні знімки Львова початку ХХ століття. Їх автор – Ян Булгак, відомий фотограф і мистецький теоретик.

Ян Булгак гак був не лише фотографом, а й засновником кількох фотоклубів, викладачем мистецтва у Вільно та автором понад 150 фотоальбомів міст, зокрема Львова, Вільна, Кракова.

Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак

Він вважав фотографію мистецтвом і створив поняття “фотографіка”. Його метою було показати красу рідного краю – міст, вулиць, ландшафтів.

На жаль, у 1944 році майже весь його архів згорів під час війни. Але частина фото збереглася – і ми можемо бачити старий Львів його очима.

Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак

Він залишив по собі величезну культурну спадщину. До 1939 року він створив 158 альбомів з видами польських міст, маєтків, архітектури та краєвидів.

Як фотохудожник Ян Булгак був представником течії, відомої як пікторіалізм.

Отже, він прославився не лише завдяки фоторепортажам і документальній фотографії. У світі фотографії його знають як автора численних чудових фотознімків. У фотографіях Яна Булгака критики вбачають впливи графіки та живопису.

Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак
Львів на фото до 1922 року. Автор Ян Булгак

Свої погляди й роздуми про мистецтво фотографії Ян Булгак виклав у виданій 1931 року книжці під назвою «Фотографіка. Нарис художньої фотографії».

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело фото: Музей фотографії у Кракові

Найбільший літературний фестиваль Центральної Європи відзначає 10 річницю!

Найбільший літературний фестиваль Центральної Європи відзначає 10 річницю!

23-26 липня у Львові традиційно відбудеться Місяць авторських читань (МАЧ), наймасштабніший транскордонний фестиваль Центральної Європи, який уже 10 років знайомить усіх охочих з літературними діячами та діячками різних національностей і підтримує сталий зв’язок між Україною, Польщею, Чехією і Словаччиною.

Фестиваль МАЧ започаткований у 2000 році в чеському Брно, він проходить щоліта у липні і триває 31 день. Наразі географія фестивалю розширилася до 7 точок на карті Європи – Острава (з 2011 року), Вроцлав (з 2012 по 2018 рік), Кошиці (з 2012 року), Братислава (з 2019 року) Тренчин, Прешов (з 2021 року)  і Львів (з 2015). Концепція Місяцю авторських читань полягає у тому, щоб синхронізувати літературний процес у кількох країнах одночасно, в альтернативний спосіб репрезентувати культурно-соціальний та літературний поступ різних міст Європи.

“Як і зазвичай, ми зосереджені на поглибленні літературних зв’язків між сусідніми країнами — Україною, Чехією та Словаччиною. Важливим партнером фестивалю протягом багатьох років також була Польща. Саме тому цього року ми запрошуємо закордонних гостей з цих країн. Такий формат взаємного просування літератур виявився надзвичайно ефективним: українські письменники стали помітнішими у Чехії та Словаччині, водночас в Україні зросла кількість перекладів творів чеських і словацьких авторів. Розвинулася також ширша мережа культурного співробітництва», — розповідає Григорій Семенчук, засновник і куратор львівської програми МАЧу.

Фото з минулих років фестивалю “Місяць авторських читань”
Фото з минулих років фестивалю “Місяць авторських читань”

За задумом організаторів автори та авторки щодня їздять між містами-учасниками, обмінюються досвідами та власним літературним набутком. У програмі — два авторські читання щодня: від почесного гостя фестивалю та автора з «домашньої» програми. Загалом у кожному місті виступають понад 60 письменників і письменниць. У межах фестивалю відбувається понад 300 читань, а також супровідні події.

«Письменники – це інтелектуальні амбасадори своїх країн. Для мене цінно, що на цьому фестивалі ми можемо презентувати літературу надзвичайно глибинно і цілісно, щоб розібратися і скласти для себе картину тої чи іншої національної літератури», – зазначає Григорій Семенчук.

МАЧ у Львові 2023, зустріч з Андрієм Любкою, фото авторства Назара Пархомика

До цьогорічної львівської програми долучилися 18 авторів та авторок з України, Польщі, Чехії та Словаччини. Серед них будуть ті, хто брали участь у Місяці авторських читань у Львові від початку існування фестивалю у Львові, або ж добре знайомі українському читачу – Галина Крук, Андрій Любка, Анатолій Дністровий, Світлана Поваляєва, Петр Грушка, Марія Ілляшенко, Дора Капралова, Іван Мотиль.

МАЧ у Львові 2023, зустріч з Андрієм Любкою, фото авторства Назара Пархомика
МАЧ у Львові 2023, зустріч з Андрієм Любкою, фото авторства Назара Пархомика

А також нові імена, які безперечно здивують і закохають у свою творчість, зокрема польська письменниця Малґожата Лебда, словацький репортажист Томаш Форро, чеський фотограф і журналіст Їржі Пасз, атакож молоді чеські поети і поетки – Суф’ян Массалема, Якуб Ванєк, Ольга Ваврач, Ондржей Мацль. Важливою спецподією фестивалю також буде зустріч з Давідом Смоляком, Зденеком Папоушеком і Бретіславом Рихліком, які є відомими драматургами, сценаристами і членами Сенату Чеської Республіки.

Поденна програма МАЧу представлена за посиланням.

Місце проведення усіх подій: Мала сцена Театру Лесі (вхід з вул. Захисників України).

Вхід вільний за умови реєстрації і вільного донату за посиланням. Усі кошти будуть скеровані на збір Андрія Любки для придбання авто для ЗСУ.

Цьогоріч МАЧ знову матиме live-трансляцію на своїх сторінках з синхронним перекладом. Долучитися до надважливої літературної події року можна буде з будь-якої точки світу.

Організатори фестивалю: Мистецька рада “Діалог”, видавництво “Vetrne Mlyny”. За підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Львівської міської ради, офісу “Львів – місто літератури ЮНЕСКО”, міської ради Брна, Міністерства культури Чеської Республіки. Партнери фестивалю: Генеральне консульство Чеської Республіки у Львові, Польський інститут в Києві, Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки, готель “Жорж”, портал про культуру читання і мистецтво книговидання “Читомо”, проєкт “Audiostories”, Міський палац культури імені Гната Хоткевича, Чеський центр у Києві.

Наталка СТУДНЯ

«Міф» оперної сцени: як всесвітньо відомий співак Василь Сліпак залишив Париж заради захисту України (відео)

Василь Сліпак
Василь Сліпак

Дев’ять років тому, 29 червня 2016-го, Україна втратила всесвітньо відомого оперного співака Василя Сліпака. Уродженець Львова, що покинув блискучу оперну кар’єру у Франції, щоб стати на захист незалежності України, загинув у бою від кулі снайпера, коли йому був лише 41 рік.

До повномасштабної війни Василь Сліпак жив і працював у Парижі, проте після її початку повернувся на Батьківщину і пішов добровольцем у зону АТО.

Оперний співак Василь Сліпак
Василь Сліпак

Василь Сліпак народився 20 грудня 1974 року у Львові. З дитинства його життя було тісно пов’язане з музикою. Вже у 9 років він став учасником знаменитої львівської хорової капели “Дударик”, з якою протягом десятиліття виступав на престижних сценах по всьому світу.

Василь Сліпак
Василь Сліпак

У 19 років Василь здобув перемогу на музичному конкурсі у Франції, що стало поштовхом для його гастрольного туру по Франції, Німеччині та Польщі. А за чотири роки він отримав запрошення до трупи Паризької національної опери, де здобув світове визнання.

Коли у 2013 році в Україні розпочалася Революція Гідності, Сліпак активно підтримував протести у Парижі та передавав усі свої гонорари на допомогу Майдану. З початком війни на Донбасі він розгорнув волонтерську діяльність, ставши співзасновником організації “Fraternité Ukrainienne” (“Українське Братство”).Василь Сліпак похований на Полі почесних поховань №76 на Личаківському цвинтарі у Львові.

У 2015 році Василь остаточно залишив оперну кар’єру і приєднався до Добровольчого українського корпусу “Правий Сектор”. З позивним “Міф” він вирушив у зону бойових дій, воюючи в районі Донецького аеропорту. Після отриманого поранення ненадовго покинув фронт, але вже у 2016 році знову повернувся на передову. 29 червня 2016 року Василь Сліпак героїчно загинув. Наступного дня його посмертно нагородили орденом “За мужність” І ступеня, а в лютому 2017 року йому було присвоєно звання Героя України.

Василь Сліпак похований на Полі почесних поховань №76 на Личаківському цвинтарі у Львові.
Василь Сліпак похований на Полі почесних поховань №76 на Личаківському цвинтарі у Львові.

Василь Сліпак похований на Полі почесних поховань №76 на Личаківському цвинтарі у Львові. На місці поховання спочатку був встановлений дерев’яний хрест із табличкою, а згодом на його честь встановили величний пам’ятник з італійського граніту з написом, покритим сусальним золотом.

Ольга ДОВГАНИК

1234...677сторінка 3 з 677

Популярні статті:

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?